Коли їм приходилось мати діло з Києвом.
Але Києва не було скорено. На сторожі його правди стоїть Свята Софія, яка своїм віком і своєю подобою належить до сонму найстарших святинь Европи окциденту.
Побудовано її на тому місці, де мало воїнство Ярослава Мудрого розбити орди половецьких напасників на знак того, що це місце на землі зайняте і ніякі сили не зможуть цього змінити. Софію руйновано, плюндровано, але вона стоїть не-зрушимо на тому самому місці, де її поставлено дев'ять століть перед цим... Що її Ярослав Мудрий "всякой красотой украсил і золотом, і серебром, і каменем дорогим", щоб вона була "дивной і славной всім окружнім странам і другая такая не отищется во всем полунощі земном от Востока до Запада".
Перед Софією знаменна площа, на якій видніє монумент з граніту і бронзи — вершника на баському коні в козацькій киреї з простягнутою на північ рукою. "Богдану Хмельницькому — єдиная неделимая Россія", свого часу було там написано. Його поставлено за проектом М. Микешина, на зібрані громадські фонди 1888 року. Його було відлито з бронзи ще дев'ять років перед тим, але довгий час не було дозволу влади на відслонення. Не дивлячись на всі Переяслави, на всі "возсоєдіненія" і на всю "нєдєлімость".
Бо воно й справді. Поставити на такій площі таке бронзове більмо "єдіной нєдєлімой" було драстичною провокацією. Як там не кажи, а той гетьман з тією булавою, навіть скерованою на Москву, одіозне явище. Він так гармонійно входить в орбіту цієї Софії, його тут вкопано, як вказівний стовп на шляху історії, що кожне серце, кожного "иєдєлім-ца" мусить кривавитись на вигляд такого наглядного визову історії Москви. Бо той вершник на тій скелі виразно вказує, що його діло незавершене. Його кінь зупинився нагло над прірвою і та булава вказує, де лежить причина його невдачі.
І врешті-решт це себе виправдало. "А тим часом у Києві, — згадує про ці справи М. ІІІаповал, — у неділю 2 квітня (1917), зібралася перша українська маніфестація. На Бибі-ковському бульварі з ранку почали сходитися українські організації з прапорами і транспарантами. Ставали одні за другими... Люди лаштувалися в похід і нарешті рушили по Хрещатику. Як глянеш згори — скільки сягне око — колиха-ються українські жовто-блакитні прапори і переливаються срібними блисками під чудовим весняним сонцем. Ці нові кольори так принадно сяяли і пливли в повітрі, ніби казкові птахи. На більшості плякатів портрети Шевченка. Червоні написи: Хай живе вільна Україна! Народ воскрес! Земля і воля! На чолі походу українська театральна група Миколи Садовського в історичних убраннях. Сам старий Садовськин попереду на коні в одязі гетьмана Богдана Хмельницького, ніби на театральній сцені. Весело і соняшно, а сльози течуть по обличчях від нечуванпої радости, що ніби музикою грала в повітрі. І справді, військові оркестри гриміли українськими маршами. А в поході йде сто тисяч люда — робітники, військовики, інтелігенція — все, що було в Києві українського, вийшло на вулицю... Але найдивніше: в поході йдуть військові з'єднання зі зброєю, з гарматами й кулеметами, пішки й на конях... Радісно, гостро радісно — озброєні прості люди виявили себе національно і пішли під прапором Шевченка.
"Члени Центральної Ради, на чолі зі старим Михайлом Грушевськнм, раділи, йдучи в гущі свого народу, який не забув свого імени, який виявив свою волю. Пройшовши Хрещатиком, похід повернув вгору помимо Михайлівського ма-настиря на площу Богдана Хмельницького, де перед старою Софією чавунний гетьман на баському коні вказує булавою народові його шлях боротьби. Десятки тисяч люду, до самого вечора слухали промови українських політиків. Увесь Київ був переповнений цією маніфестцією"...
Отже, то діялось на цій площі під цим пам'ятником. І чи то тільки 2 квітня? 17-21 квітня тут маніфестував свою волю Перший Український Національний конгрес, 8-21 травня Перший Український Військовий З'їзд, на початку червня Перший Всеукраїнський Селянський З'їзд, з цілим рядом інших з'їздів аж до вікопомної дати 22 січня 1918 року, коли на цій площі, під дзвони древньої Софії було проголошено: "Від нині земля Українського народу, стає самостійною суверенною державою Українського народу". А рік пізніше, на цій самій площі, проголошено злуку всіх земель України в єдину територіяльну і політичну цілість.
Отже, на цій площі, під цим пам'ятником, перед цією Софією формально, фактично і юридично з волі народу завершено проголошення й оформлення самостійної й суверенної держави української. І як же мені було не зупинитися на тому місці і не поклонитися його вічній славі і пам'яті.
І взагалі, ця вулиця Володимира була насичена духом, флюїдами, історією, спогадами, дорогими для українського серця і розуму. От хоч би та опера, де відбувалося стільки всіляких пам'ятних подій, а то знов Всеукраїнська Академія Наук, а головне той будинок, знаний нам з тисячів різних знимок лагідного, затишного, клясично-академічного типу, побудований за проектом архітектора П. Альйошина в роках 1911-13 з початковим призначенням для Педагогічного музею, в якому відбувалися далеко не спокійні і не конче лагідні революційні дії у вигляді першого свобідного революційного парляменту українського народу під назвою Центральної Ради, започаткованої в перших місяцях революції 1917 року. Починаючи 19-тим березнем т.р., тут почалося дійство, що привело до вислову IV Універсалу, що його було схвалено і що його одного разу буде здійснено. І не важно, хто тепер у тій будові оселився. Філіялка московського музею Леніна? Тим гірше для його централі. Багато Ленінів відійшло до музеїв, але народи жили і живуть. Не конче рахуючись з вимогами Ленінів. Скільки це років минуло від ери Володимира з його тризубом до ери Центральної Ради з її тризубом? Дев'ять століть? Пам'ятаймо, що наша епоха рухається не волами, а джетами і її століття скорчились до років і місяців...
Для мене особисто цей день на вулиці Володимира був також епохою. Осінній, воєнний, трудний, але незабутній. Гарячий епізод моєї легенди, виплеканої на полях Дерманя, на шляхах Европи, на вулицях Праги, Берліну, Парижу. І ось я в самому її вирі. Недосяжність — досягнута. Багато заборонених границь, багато накинутих світоуявлень, багато забобонів. Все перейдено, передумано, зважено, вибрано і ось ми маємо власну, незалежну подобу Божу, навіть серед цих джунглів злоби, можемо чутися суверенно розумом, духом, серцем. З абсолютним переконанням своєї правоти і незломною вірою, що ми сюди вернемось в ореолі перемоги й слави.
Тим часом треба квапитись на нараду в міській управі. У великому кабінеті Івана Петровича зібралося з тузин людей, зайнятих обговоренням справи кіновиробництва. Багато приємних нових знайомств. Переважно кияни, переважно ділові люди. Командував Іван Петрович. Він мав готовий плян роботи і саме над цим велася дискусія. Мені, як людині новій, прийшлося забрати також слово. Я не був аж таким оптимістом щодо наших загальних умов, але це не значить, що мусимо на щось чекати. Чекати нема часу. Мусимо кувати, поки залізо гаряче. І брати все в свої руки. Думки, що їх я висловлював постійно у промовах, статтях, розмовах. І було видно, що подібні думки не є чужими і тут у цій кімнаті. Було приємно бачити обличчя людей, зайнятих ділом і було видно, що ті люди можуть робити діло.
Ця нарада тривала годинами і в наслідок її намічено навіть певний плян роботи і створено певне керівництво і при цьому не забуто й мене. Мені пропоновано мистецьке керівництво, на що я годився і було б все гаразд, коли б за нами як тінь, не тягнулась змора нової окупації... Яка мала злочинні наміри до всіх наших аспірацій. Але покищо була війна і все, що діялось, було в її руках. Кувалось залізо, поки воно гаряче...
Після цієї наради я нарешті можу .відвідати Татяну Прахову... Отам на досяг руки, в домі працівників кіно-фаб-рики на розі вулиць Кузнечної й Саксаганського. Ми розсталися з нею в Рівному з надією "зустрітись V Києві".
Дуже по-своєму, не конче за нашою згодою, снується інколи мереживо нашого життя, правдоподібно виконуючи якусь незнану вищу волю. Такі явища, як війни, сприяють химерним вигадкам долі. Міняються не лишень границі держав, але й основи родин, подруж, зобов'язань.
V моєму випадку виглядало це особливо дивно, щось як вигадка примхливого роману. Ось хилилося до вечора, мені б треба співати "сонце низенько, спішу до тебе, моє серденько", радіти щастям зустрічі, але тут наближалася по-ліційна година, порожніли вулиці, закривались брами. І діялось це у сквері Шевченка насупроти університету його ж імені, прямуючи вниз Кузнечною вулицею попри ажурний будинок відомого колись Терещенка з метою дістатися до того незакінченого будинку на розі Саксаганського число 24, мешкання 19, куди я встигаю добігти саме тоді, коли управ-дом збирався замикати вхідні двері.
Без особливих формальностей вриваюся до будинку і швидко піднімаюся по слабо освітлених сходах, студіюючи цидулки дверей, аж поки не помітив клаптик паперу з ручним написом. "А. Прахов".
Зустріч з Танею хвилююча, бентежлива, містерійна. Вона жила з.юнаком сином і займала дві просторі кімнати чималого мешкання, що його виповняло чотири родини. її чоловік, Адріян, був мобілізований, а її чотирьохлітню дочку, Іринку, сестри вивезли на схід і від них не було ніяких відомостей. Повернувшись з карпатської експедиції, вона знайшла свою квартиру незайманою, але поза тим її життя було зруйноване. Все втрачене, ніяких засобів на прожиття. її юнак-син Анатолій, якого вона застала вдома, рятувався, як міг, міняючи якісь рештки одягів на харчі, а тим часом наближалася зима і їх становище виглядало розпачливо.
І єдине, що їх рятувало від розпуки, це їх стоїчне, сливе фаталістичне відношення до життя, витворене умовами совєтського побуту взагалі. Тягарі хронічних злиднів загартували їх витривалість, а тому ніяких нарікань, ніякої паніки.
Ціле їх життя було борюканням за хліб щоденний, не було оглядів "на чорний день", всі дні були однаково чорні, ніяких запасів не робилося. Таня працювала на кіно-фабрнці з титулом помічника режисера по монтажу, з платнею 700 карбованців, з чого відтягалося третину на всілякі зайоми, а решти хватало лишень на харчі.