До мене у них ставлення погрозливе, інквізиторське, вони ображені і гніваються вельми. Вони переконані, що я повинен їх слухати і нічого їх не питати. У своїх публікаціях, вони старанно уникають мого прізвища… Страшать… Але мені не страшно. І навіть не смішно, бо це скорше розпачливе. Інфантильне. Плід недозрілого інтелекту.
Пропагую поезію Багряного, її динаміка розбавлює молебно-панахидні настрої табору, Бог помагає тим, які хочуть самі собі помогти і така поезія може цьому сприяти.
І поволі пишу… Вечорами, ночами, ранками. Перед сном і у сні перебуваю з Морозами на їх хуторі, десь там над Дніпром… Виступають з простору постаті, розгортаються дії, події. Для посилення творчої енергії, потребую доброї, мистецької лектури, а такої немає. Потрапили ось до рук "Вальдшнепи" Хвильового, – майстер "духманного" стилю, який може вражати і думок, які можуть запліднювати, – справді не буденне явище на тлі совєтської буденщини. Клімат до якого він потрапив, не був його кліматом і тільки куля і тільки з його власного револьвера, могла цьому зарадити.
У нашому бараці тупотня, грюкіт. Наслали майстрів, які мають завдання з цього курника зробити мешкання для людей. Чистять, латають, а один усач, що зветься Микола Лепеха і що займає крайню кімнату лівого крила, заповзявся здивувати всіх тим, що цілу свою комірку, гень зі стелею, вималював на криваво-червоно, додав до цього ще й червону лямпочку і вийшло пекло, у якому той художник виглядає, як Мефісто Миргородського крою… Колишній полтавський поміщик, якому пощастило пролізти крізь вухо голки сталінських вівісекцій, пройти всі митарства імперії Совдепів, від Дніпра до Камчатки і всі інстанції пекла від ЧеКа до НКВД, дійти аж сюди і ось щось таке вигадати. Мені це подобається, до нашої холодної сірости внесено гарячої барви. І є він для мене невичерпальним джерелом матеріялів про всі ті сатанізмй і мій "Ост" буде йому напевно вдячний. Розмашний стиль, барвна мова, кривава кімната і виходить майстерня, де ті кольори огню і крови, виливаються у вислів доби на спомин нащадкам.
Погано діє огрівання, надворі похолодніло, передучора лив дощ, учора над ранок повіяло північчю і замерзло.
20 січня. Пишу, пишу і пишу. Машинка цокотить і цокотить. Гармідер, каруселя, депресія, погані зі світу вісті, все переплуталось, а вона цокотить.
Про революцію… Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова. За Шевченком "в огні пробуджена". Проти неї "Железный поток" за думкою Островського, "Грядущий хам" за Мережковським, "Власть тьмы" за Толстим, "самая обыкновенная, самая простодушная, самая коротенькая глупость" за Достоєвським. Моїм завданням – шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?
Для мене, що пройшов усі стадії соціяльного процесу низових мас моєї країни, який вийшов з найглибших глибин найупослідженішого стану її населення, який знає подобу біди з найдоскульнішої її безпосередності та який бачив, вичув і збагнув найтаємніші причини цього феномену, для мене, рішення цих проблем засобами чинників, які не мали ніякого уявлення про мій народ і мою країну, є фактом величезного, фатального, безглуздого непорозуміння і могло це статися тільки тому, що цей народ знаходиться у стані інтелектуальної невинности і первинної несвідомости свого положення. Питання, що нас терзають, у більшості випадків вражаюче ясні і азбучно елементарні, але людина, що їх спричинює, не мала ані знання, ані думки, ані сили рішати їх самостійно. Хапалося за чужі розуми і натраплено сліпо не те найкраще, а найгірше. Не досвід народів великого господарського й політичного діяння, а вигадки і утопії бунтарів та циніків.
І в наслідку – тиранія, нужда, голод. І гекатомби жертв.
Я ходив, аж до лісу, за місто, над потоком, на прохідку і весь час про це думав. У таборі нема для цього місця. Учора там святили воду і знов молилися, а сьогодні молилися ще раз. У бараці безперервний рух. Таня, щоб хоч на хвилю цього позбутися, їздила до Оберруселю відвідати Олену і Володимира Папарів, тожто я знайшов собі ліс.
І ось третій вже лист від Шереха. А це значить МУР.
Той справді МУР… Я вже, було, й забув за нього. Але Шерех чудовий і невблаганний. Він заповзявся за всяку ціну мене з ним одружити, його листи такі безпосередні, такі щирі, такі багаті правдою про нашу дійсність, що було б гріхом, коли б вони стратились для майбутнього.
Ось, наприклад, посланіе з-перед минулого тижня (5. І. 46):
"Дорогий і високоповажаний Уласе Олексієвичу!
Передусім хочу скласти Вам, хоч із запізненням, свої щирі новорічні побажання й привітання. Запізнення сталося тому, що саме в час новоріччя я мандрував (знову!) по Баварії. От власне в зв’язку з цією подоріжжю я й хочу дати маленький звіт про стан, сказати б, на місцях.
Мета моєї подорожі була потрійна. Встановити, чи котрийсь з таборів не погодився б прийняти й створити людські умови для безпритульних письменників, умовитися про місце умовленої конференції і нарешті, виявити можливість видання Малої Бібліотеки МУРу. Останнє тому, що німець в Нюренбергу, який дав був згоду з 1-го січня друкувати її фотографічним способом, раптом, 3-го грудня, заявив, що не може друкувати, бо не має матеріялу.
Я відвідав Ульм, Авґсбург і Мюнхен. Ульм погодився прийняти Петрова й Гуменну. Конференцію договорився я провести 28-29 січня в Соммерказернен в Авґсбурзі. Обіцяв др. Шлимкевич, що він прочитає на конференції ту доповідь, якої не міг прочитати в Ашаффенбурзі. Таким чином ця конференція не тільки повторить матеріяли з’їзду, а ще й доповнить їх. Зате, замість звіту Тимчасового проводу й доповіді про статут я думаю тепер можна дати просто інформацію про ухвали з’їзду в організаційній ділянці. Цю доповідь могли б зробити Ви, або Віктор Платонович. Чекаю на Ваше рішення.
Тепер про становище на місцях. В Ульмі, Білецький, влаштований до речі, дуже добре, проти моїх сподівань поводиться досить енергійно і навіть агресивно проти всяких кололітературних халтурників, яких там є чимало. Дацько має дозвіл від УНРРА на видавництво, яке має право видавати шкільну бібліотеку, підручники, журнал-місячник і газету. Черенки частково прибули, частково прибувають у січні. Малу Бібліотеку МУРу Дацько береться друкувати охоче. Умови: тексти й редакція наша, вся видавнича сторона їхня. В наше розпорядження йде одна третина вартости накладу, себто при накладі 3000 примірників по 1.50 марки – 1500 марок. З них сплачуємо авторський гонорар і невеличкий відсоток (як що треба) для МУРу. Одначе загальний склад співробітників видавництва, зокрема участь у ньому деяких скомпромітованих осіб, примушує замислитися, чи йти на ці умови. Матеріяли про з’їзд у своїй газетці Дацько обіцяв надрукувати.
В Авґсбурзі я зустрів загальне незадоволення, що ми відмовилися формувати централю загальної спілки письменників і журналістів (поруч МУРу). Так висловлювалися Барка, Орест, Шаян і Міяковський. Старався переконати, що в такій централі потреби нема. На певний час вдалося це. Проте активних заходів щодо формування такої централі, здається, можна сподіватися тільки від Шаяна, який почувається ображеним тому, що це ж відкинуто його ідею, про яку він подав свого часу листа до Мудрого.
З редакцією "Нашого життя" я говорив про те, чи взялися б вони видавати МБ МУРу, як додаток до газети – фотографічним способом. Умови я їм пропонував ті самі, що на них пристав Дацько. Вони виявили більше гандлярського духа, бо зажадали лишити собі не дві третини, 70%, а крім того ми мали б оплачувати вартість перекладу на англійську мову для цензури. От і тут ми в принципі не розходимося в комерції, я певен, вони підуть на поступки. Остаточне укладення договорів провадитиме вже Петров, який має вирушити в подорож коло 15 січня. Бажано було б до того мати Ваші зауваження в цій справі.
У Мюнхені заварилася ціла каша. При певній пасивності старих мурівців особливо гаряче взялися за справу новоявлені молоді – Степаненко й Гарасевич. Вони зробили революцію в Карлсфельді. Щоб відірватися від керівництва Курпіти, вони проголосили автономію Карлсфельду. На понаддванадцятигодинних зборах гаряче обговорювалося, що таке МУР і як до нього поставитися. На жаль, ці молоді люди не мають достатнього авторитету, і тому маю враження, що питання лишиться нерозв’язаним. У Карлсфельді вибрали нове правління, куди ввійшли Степаненко, Німчук, Штикало і ще хтось. У Мюнхені з Курпітою я не говорив. Знаю тільки, що він друкує на цикльостилі великий журнал.
Володимир Дорошенко й Шлимкевич погодилися в куратора Літературно-наукового фонду, про що я пишу офіційного листа до централі. Міяковський відмовився від цього, мотивуючи переобтяженістю.
Крім того, я зробив зміну в кваліфікаційній комісії, а саме: вивів з неї Домонтовича, бо за статутом не має права працювати в КК член видавничої комісії. Натомість до КК я запросив Костецького й Ореста. Думаю, що Ви не будете заперечувати.
Бачив Косача. Він був у Реґенсбурзі й говорив з Довгалем. Довгаль почувається особисто ображеним бо і, на думку Косача, охоче пішов би на компроміс. Я, правда, вважаю себе не менше ображеним, бо він поводився підло й по-хамському. Але, якби Ви вважали компроміс доцільним, то я міг би поїхати до Реґенсбургу й спробувати з ним поговорити – не зважаючи на самолюбство, але не хочу цього робити, поки не знаю думки Вашої і всього правління.
Загальний висновок такий: МУР розворушив літературне й кололітературне болото. Саме тепер треба раз на завжди поставити МУР на відповідну висоту. Для цього треба насамперед установити контакт з місцевими спілками і то не через молодиків, а через людей з ім’ям і шанованих. Я розіслав листи всім газетам про перебіг нашого з’їзду і другого листа місцевим спілкам про порядок прийняття до МУРу. Але обидва листи, звичайно, можуть при бажанні бути поховані в архівах. Тому особливого значення має конференція в Авґсбурзі. І тому я дуже запотрібне вважаю, щоб Ви, а по змозі й Гр. Ол. на неї приїхали. Вона матиме в складі учасників уже не тільки ентузіястів МУРу, як це було в Ашаффенбурзі, а й його ворогів, і саме на цій підставі треба буде ствердити МУР всією силою Вашого авторитету й слова.