Дощ. Нарешті… Але нам з цього мала радість… Тече зі стелі і нам просто на постіль. Грибки по стінах знов ожили і зазеленіли.
Тісно, плаче дитина, за вікнами дорогою проїжджають джіпи, цілу ніч лило, і з неба, і нашої стелі, приходилось кілька разів вставати і шукати захисту від стихій. Шкода молодих батьків з їх маленькою дитиною.
Учора склав текст протесту проти подій в Герсфельді, де людей побито змушуючи їх вертатися на ту жаську "родіну". Перевірочна комісія знайшла, що всі їх обвинувачення совєтами звичайний наклеп. Протест засилаємо до головного командування американської армії.
Читаю Біблію – "Діяння апостолів".
Учора нам знов обіцяли краще приміщення… Просять бути терпеливими і я їх розумію…
Ковпаненко оповідав про свою родину, яку в цілості совєти знищили, не дивлячись на її "незаможництво". Ілюстрація до того, про що ми говорили з ним у Вісбадені. Знищено не лишень його родину, знищено родини всіх, що боролися за незалежність своєї країни, а їх мільйони. Прийде час і Москва дістане гарний за це розрахуночок, а це станеться так само напевно, як завтра зійде сонце.
7 квітня. Слава. Ми на новому мешканні. Прекрасна кімната на першому поверсі, першого бльоку, число 88. Учора дістали не тільки повідомлення, але одразу людей, які забрали наші манатки й перенесли їх на нове місце. Вже давно ми не користалися такими розкошами. Тиша, вигляд на подвір’я, під вікнами дерева, над деревами світить раннє сонце, до відчиненого вікна ллється свіжість запахів молодого листя. Першу ніч ми спали, як з маківкою. І одразу беруся за працю.
Сьогодні неділя, побували в церкві, опісля в театрі на докладі про міжнародне положення, ще опісля, на спортовій площі, де змагалися польська дружина з Вісбадену і наша таборова у відбиванці, з вислідом 2-1 в нашу користь.
А вечором відвідали наших земляків з Волині, родину Пирогових. Ми знайомі ще з Рівного, з весною минулого року, перебували з ними разом в селі Тавбасі біля Ваймару. Доктор Микола Пирогів – визначний діяч з Ковля на Волині, за Польщі посол до сойму, за німців, голова міста Ковля і член Ради Довір’я в Рівному.
Зібралось товариство, пили чай, багато розмов, я зачитав уривки з "Ост"-а, а вийшло щось, як літературний вечір…
І взагалі, настрій горою… Моя "Орґа" знов появилася на поверхні життя і вже завтра розпічну мою тріскотню. Нарешті, нарешті!
________________________________________
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства "Волинь", 1979 р., с. 72 – 77.
Ульм над Дунаєм
Еней в цю путь як-раз зібрався,
Шкапові чоботи обув,
Підтикався, підперезався
І пояс цупко підтягнув.
І. Котляревський
16 квітня. Яке там нарешті… Зміна на сто вісімдесят градусів нашого курсу і то раптова. Ми в Ульмі над Дунаєм, назад в Баварії, дві сотні з гаком кілометрів на південний схід Майнцу. Що сталося? Багато. Діловий, зарядний мій друг і кум Григорій Олександрович, зі своєю родиною, не менше ніж ми нагорювався в цьому таборі, де ми ніяк не змогли знайти сприяння з нашими літературними справами і коли ми опинилися в руїнах майнцівських казарм, де я почав наново оббивати пороги таборового начальства в пошуках за приміщенням, Григорій Олександрович натомість, залишив своїх Раю і Тодя на нерозпакованих клунках і подався у світ шукати привітливішого місця під сонцем.
І по кількох днях вернувся з дороги… І не сам… З ним приїхав також наш приятель Сергій Куниця і також не сам, а з великим тягаровим автом та шофером. І одразу з місця ми дістали приказ збиратися. Куди збиратися? І що за такий ґвалт? До Ульму. То ж ми тільки що розпакувалися в новому приміщенню. Яке там розпакувалися… їдемо. Там нас чекають, потребують, улаштують… Господи Боже! Стільки нараз благодатей.
І ми спокусилися. Таборове начальство не могло цього зрозуміти. Дарма. Ще раз пакуємось, ще раз вантажимось і під вечір, минулого четверга, 11 квітня, на цілу ніч, через Мангайм і Штуттґарт, прямуємо до славного колись Ульму, з якого за останню війну залишилась, як сказав би Котляревський, тільки "скирта гною", в центрі якого одиноко, як перст Божий, височіє знаменна будова знаменного "Мюнстеру", тобто храму винятково клясичної ґотики, здається, XIV століття.
О, ще один табір – черга третя. На пригірку, з краєвидом на руїни міста, трьох масивних бльоків, біля тисячки скитальства в кожному. З титулом Baelcke-Kaserne, Romerstrasse… Будованих за ери Гітлера для його легіонів, які мали перевтілити Схід Европи на Тисячелітній Райх пануючої германської раси, йому й не снилося, що будує він їх для української воюючої сили, руками якої Найвища воля має намір перевтілити Схід тієї ж Европи з підвладної Русі Києва на пануючу Україну Києва. Може це звучить трохи задерзко, але є докази, що невелика сила, насичена великою дерзістю, може спричинити великі перебудови. Підневольна Русь Києва посилає своїх післанців у білий світ набратися там мудрости і повернути її у вигляді знаряддя, яким будують Свободу.
Зустріли нас тут приязно, але з приміщенням не так одразу. Приділену нам кімнату ми відступили Костюкам, бо ж у них Тодьо, а самі оселилися в сутерені де знаходиться склад фірми Куниці. З обіцянкою, що дістанемо щось краще. Ми вже так зневірені обіцянками, що починаємо з оптимістів робитися песимістами, але наш філософ Купріян каже, "якось то буде". Тим часом треба вдовольнитися складом наповненим скринями, пакунками та всіляким іншим майном… І лишатися філософами.
Передучора, в неділю, ми з Григорієм Олександровичем вирядились до Нового Ульму, зараз через Дунай, де розтаборився чималий український табір Reinhardkaserne. О, так. "Запорожець за Дунаєм", але не в Туреччині. І наша історія напевно затямить це місце не менше, ніж те з тим Карасем та його Одаркою.
Бо сюди занесено нашу історію в досить солідній дозі і не конче з нашої свобідної волі. Сюди зведено нащадків половчан нашої Полтавщини, нащадків полян нашої Київщини, нащадків дулібів нашої Волині, нащадків тиверців нашої Галичини, а сказати по правді, тут були заступлені всі землі, скитів, сарматів, булгарів, аварів, половців, хозарів, бесів, костробоків, карпів, атів і т.д., і т.д., що пересипались у славян, стали русинами, а тепер ось заманулось їм звати себе україніянами. Несамовитий коктейль. Злиття крови, якого не знає світ. Юшка всіх зел, горох з капустою, турецький перець і полтавські галушки, а в тому не диво, що головна їх їжа зветься борщ, головний їх танець гопак.
У цьому таборі уважний расолог міг ще помітити риси не з одної з названих рас, але всі вони тепер загнані в один кут безвихіддя, зпресовані у кількох будовах, ніби оселедці в бочці.
Прибуття до такого табору нагадує в’їзд Тараса Бульби з його синами на Січ, як його подає Гоголь. Знайомі й знайомі, вітання й вітання. Де тільки не зустрічалися – у Львові, Києві, Рівному, Празі, Берліні. Перші відвідини Білецьких, бльок І, третій поверх… Земляки по Празі і друзі по літературі. Леонид Тимофієвич, пані Надія, їх дочки Калинка й Ялинка (Катерина й Олена). Література, малярство. Давно не бачились, радісна зустріч. Їх мешкання з двох кімнат, завішане картинами пані Надії. Розуміється чай і, розуміється, багато розмов. Як там і що там? Над чим працюєте? Які можливості видавничі і, розуміється, МУР.
Леонид Тимофієвич видатний його член, його біографія переповнена професоруванням, писанням, студіюванням. Доцент Кам’янецького університету, професор Українського львівського університету, професор Педагогічного інституту в Празі, автор "Основ літ-наукової критики", "Перспективи літ-наукової критики", безлічі статтей, тепер працює над історією української літератури. Такі зустрічі у таких місцях мають у собі щось з містики, ніби якесь післанництво… Ми в дорозі апостолів до легендарної країни Грааля.
Зустрівся також ще з одним земляком по Празі – генералом Омеляновичем-Павленком. Живий, меткий, веселий… його місія – сіяти оптимізм і добрий настрій. Тут вже засновано нову газету "Українські вісті" і готуються до засновання українського видавництва.
Тому, наприклад, сьогодні ми з Танею знов у Новому Ульмі. Зустрілись з автором "Холодного яру" Юрієм Горліс-Горським, з яким ми не бачились ще з часу Рівного сорок третього року. Ще один сіяч оптимізму і доброго настрою. З Ашаффенбургу приїхав М. Бажанський, з Авґсбургу В. Русальський. Готовимось до наради в справі видавництва.
19 квітня. Слава! Маємо кімнату. Свіжо помальована, простора, світла, на третьому поверсі бльоку Бе під числом, так само, як і в Майнці, 88, з величезним краєвидом руїн міста та їх височезного Мюнстера. І було б все тіп-топ, коли б не той коридор. Наші сусіди сама молодь, дівчата і хлопці, повно енергії, як день так ніч гамори й грюкоти. Це їх стихія, а для нас Божа кара.
Учора ми з Танею весь день розставляли "меблі", вішали картини. Я маю стола, на столі, ніби чудо, – стоїть і чекає приказу, моя "Орґа". Відчуваю виразно її докори. Ти, каже вона, вже забув, що я існую. Коли це в останнє ми бачились? Вибач. Досить давно… Але тепер знов почнемо… Коли б тільки дали нам трішки часу, а до того шматок спокою. Бо так здається, що всі стихії проти того, щоб я займався не тим, чим мені треба займатися, а тим, чим мені не треба займатися. Здається, що людина найменше знає, звідки постають "твори", які вона інколи читає і як родяться автори, яким вона іноді ставить пам’ятники.
Сьогодні ми з Григорієм Олександровичем досить спішно і досить заклопотано, трамваєм число 3, подались до Нового Ульму. Там, ось вже другий день, відбуваються наради, як його організувати видавництво. Наїхало пара десятків людей і, розуміється, мови дуже багато. Мене, як письменника також кличуть до цього, бо ж я пишу книжки і видавництво є найближчою до мого фаху інституцією, але іронія хоче, щоб ми були не тільки тими, що книжки пишуть, але й тими, що їх видають, хоча це кардинально різні професії, що їх майже не можливо поєднати. Моїм завданням на таких нарадах, ці істини вияснити і боронитися від різних, головне, редакторських функцій, чого мої шановні друзі не завжди можуть розуміти. Війна і так не раз змушувала мене на компроміси, що забрало мені кілька років вартісного часу, але тепер, думаю, настав час розплати за мої кривди.