Виходили Еріх, Кляра, Емма, за ним з великим пакунком, Ганс, всі святочно одягнені... Всідалися, гомоніли, бричка рушила і погрюкотіла по нерівному кам'яному бруку вулиці.
Віра не була в цю процедуру втаємничена і вона не збиралася щось тут питати, поїхали так поїхали, хай собі їдуть, яке її до того діло. Обід їла сама, худобу опорала сама, писала листи, біля третьої години одягнулася вийшла пройтися. Вдома залишилась лише Матільда.
Село, дуже спокійно, але святкувало, на вулиці появлялись святочно одягнені діти, рідко десь появлялись дорослі, на вежі кірхи бамкав дзвін, з димарів будинків виривавсь пошарпаний вітром дим. Біля садиби млинар Бльоха, у якого працювали Нюрка і Дунька, більше гармідеру. Віра туди заходить.
У низькій, продовгастій хижі, побіля великої короварні, повно тютюнового диму, алькогольного чаду і червоних облич. Побіля стіни поверхове ліжко, по середин довгий, вузький стіл, з обох його боків лавиці, на стіна витинки з ілюстрованих журналів, під стелею гола, на 60 ватт, електрична жарівка. І повно, в перемішку, дівча та хлопців, які пили пиво, курили, грали в карти. При вході, на пеньку, сидів хлопець з літерою П, який ліниво розтягав гармонію і попихкував димом цигарки, що сторчала в куті його рота.
Віру зустріли захоплено, особливо Нюрка та Дунька. Обійми, цілунки, знайомства. Віру оточили, хтось крикнув — пєсня! І на це, всі разом, на повний голос, розмашно тягли "Катюшу", були захоплені, самі себе сплескували, щоб на завершення, в тісноті і хмарах диму, пі гармонію, пуститись вальсом.
Час минав і минав, а коли Віра відходила було темно і вітряно, Нюрка накинула теплу хустку і пішла її проводити. Дорогою, весь час, наполегливо тараторила: — ти приходи, ми тебе любимо. Бачила, які лошаки. Шкода, що не бачила Альфонса, його покликав Червони хрест з Франції, їм присилають чоколяд, ковбаси, але ми даєм собі раду. Наша господиня не дуже то щедра, але зайдеш в комору, а там... Господи Боже! Розрив серця. Пудові шинки, метрові ковбаси... А що до хлопців, як бачиш. Знаєш, той Прохор... Що танцював з тобою. Він не такий аж ,,плохор", як хто думає, ми з ним серйозно, з трактористів, зарадний. Ось війна скінчиться і запишимось. А ми тут що — плюнь. Які там ще гримаси. Живи. Не поживеш тепер — пропало. Тут той тобі "ост", корми свиней, а прийдуть наші — Сибір. Для них ми з нємцами, кормили їм свині... — Чому ти думаєш, що прийдуть наші? — питала Віра трохи здивовано. — Прийдуть... Снилося. Нємцу капут, — казала задеркувато Нюрка. Вона була на підпитку, весь час, навіть на вулиці, курила, розбите волосся. Віра дивилась на не з почуттям жалю, на прощання казала: — Нюрочка, дякую! Допобачення! — Заходи! — кинула їй навздогін Нюрка.
Кілька чергових днів проминули для Віри поспіль, свято-несвято, однаково, хліви та хліви, та цебри, та мітла, та кухня. Вечорами читала, довкруги тиша, Емма десь зникла, здається з Еріхом, все лиш гостюють. І гаразді добре. Її справа маленька.
А одного вечора, ген по вечері, зайшла, було, до кухні запитати щось Ганса і несподівано застала там весь Гансів клан з Еріхом включно, який сидів біля плити на скринці вугілля, без мундира з недбало чесаним волоссям, яке вилазило з-під його бандажу і щось завзято оповідав. Усі, сидячи, стоячи, уважно його слухали. Ганс, звичайно, у своєму просидженому фотелі з люлькою, Кляра, як помідор, червона, в кухонному фартусі, стояла, зложивши на грудях повні руки, біля плити, Емма сиділа на дзиґлику з чашкою, в руці, кави, а побачивши Віру, кивнула на неї пальцем до себе. — Слухай, — шепнула вона і вказала кивком голови на Еріха. Еріх був унесений, курив цигарку, оповідав зацікавлено, на Віру лиш мигцем глянув і вів своє: — Такої зими, — казав він, — історія ледве пам'ятає. Уявіть — як око гляне, рівнина, метр снігу, мороз тридцять, вітер, як бритва і темнот могильна. І саме в такий час, кожної ночі, атака. Чорт їх знає, як вони видержували. Спочатку артилерія... Ми не могли зрозуміти, звідки у них стільки артилерії і як вона діяла. Наші гармати замерзали в кригу, а вони б'ють, появились автомати, сиплють огнем і єдине, що нас рятувало — їх неточність. Вони, на диво, не точні, це на спасало, злива огню і все над нами, а опісля атака. Сунули, лава за лавою, нам їх не видно, били навмання, в темноту, інколи зударялися, кидались фігура на фігуру, душились, різались, рано, звичайно, перед нашими окопами, гори замерзлих трупів, вбитих і ранених, їхніх і наших, інколи ще живих, ніхто ними не цікавився, все смертельно втомлене, нас рідко рушили з місця і ми лиш дивувалися, звідки у них стільки того м'яса. То ж спочатку тисячами здавалися, просто без бою — здаюсь, здаюсь! А опісля почали битися та ще як битися, таке тобі чортеня, ледве лізе, а дереться за сто дурних, а то ж, було, мільйонами горнулись до нас, генерали, штаби, деяк їх частини, поки доходили до фронту, лишались без мужви.
Наша вина. Ми загостро до них поставились. Не дали їм виходу. Полонені вмирали з голоду. Вони тікали від комунізму... Нужди... А ми їм дали ще гірше. Спритна їх пропаганда це гарно використала і ми дістали щ один фронт. А нужда там у них жаська, такої в Европі не знайдеш, родина в малій конурці, мало не в хліві, часто зі скотиною, а по містах у одній кімнатці старі і малі — бруд, воші, блощиці, будинки старі, понищені, щ з царського часу. Доріг нема. Те, що звуть вони дорогами, по нашому стежки — весною й осінню непролазна грязюка, літом — пилюга, зимою — сніги. Для наших машин це гроби, ми втратили там тисячі машинерії...
Їх сила в їх природі, в їх витривалості, в їх хитрості. Їх розвідка, їх пропаґанда — неперевершені. Вони звикли до багна, до морозу, до голоду, до невигод. Те, чим кормлять їх вояка, для нашого значило б смерть. Їх розвідка знала навіть, коли хто з нас відходив на відпустку. Їх мікрофони здовж фронту передавали наші фронтові звідомлення скорше від наших. І той вічний крик: Ви програли! Ви програли! Ви програли! Ми вас знищимо! Світ проти вас! Здавайтесь! Дістанете простір без бою!
А в останнє, додали ще ту зброю, звану "Катюшами"неймовірної сили огню і не лишень огню, а й галасу. Здається, на тебе валиться небо... А ще до всього — наша політика. Що ми тим замученим людям, як європейці, несемо на зміну? Знищення. Одверто обіцяємо зробити з них рабів, а вони чекали визволення. Їх розчарування робить з них бестій. І ми це, вже тепер, відчуваємо, а що далі... Побачимо. Побачимо... Виглядає це не надійно.
Ганс, що все це уважно слухав, інколи похитував невдоволено головою, попахкував димом люльки, коли Еріх скінчив, почав повільно, обережно, невдоволено задавати питання: — А чому ж вони, ті там руси, такі, кажеш, бідні? То ж у них землі і землі...
-— Це, батьку, окреме питання, дуже задавнене, ми, німці, звемо це недорозвиненістю, але у них там це пов'язане з їх політикою. У них господарство не на першому, як у нас, місці. У них це додаток. Аби лиш вижити. Їх маси залишені на постійний пів голод. Наїдаються лише керуючі. Колись це було кріпацтво і кріпосники індивідуального порядку, тепер це колгоспництво і бюрократія державного порядку, що по суті те саме. Масам забрано власність, мільйони позбавлено ініціятиви, нема органічного стимулу, все вказане на приказ згори, там, колись, пануючі нероби, тепер, пануючі бюрократи. Маса їх наймит, пасивний виконавець, злостивий ухиляч. Уявім собі нашого Завкеля, що отам у Ваймарі заправляє армією бюрократії, на вашому місці. Земля не буд родити з-під пера. Ви це знаєте.
— Не розумію... Дивний то народ, — бурчав Ганс. — Та війна... І чого ми там шукаємо? — вирвалось у нього дуже безпосередньо.
•— Простору. У нас тут тісно, — казав Еріх.
— А у них? Сам кажеш, що живуть вони в тісноті. І хай собі живуть. Їх справа. Простір той занятий, — вів своє Ганс.
— Занятий і... не занятий, — каже Еріх. —— З нашої точки бачення — не занятий. Одна шоста земної кулі господарсько марнується. Не так давно, в найродючіші їх частині, в Україні, вимерло щось, як сім мільйонів. З голоду.
— Але ж... Але ж... Вони, кажеш... Їх багато. Яке наше до них діло?
— Батьку. Це боротьба. За місце. За право. За престиж, — говорив Еріх.
— Ой, сину. Престиж то престиж. Простір, простір. Але той там Сталінград... Та Америка, — казав турботливо Ганс.
— Надія на армію. Наша армія ...
— Наша армія, сину, чудо, — перервав Еріха Ганс. —— Вона показала чудо і не одно. Але ж проти нас простір. Плянета. Наші відкриті міста, п'ятнадцять хвили бомбовозам. А що за нами? Італія? Японія? Два карлики. Найн! Може я, дурний мужик, чогось недобачую, може там на верху бачать краще... Але той там Бухенвальд, ті, кажеш, полонені, ті ,,ости", ті жиди... Ні, ні, ні, — говорив Ганс повільним, ваготним тоном з почуттям нестриманого переконання.
— Ех, батьку, — вирвалось у Еріха. — Вже пізно. Все вже пізно. Нема назад. Мусимо тягнути — виграєм — невиграєм.
Віра слухала цю мову і дивував її не так зміст, я можливість таке говорити. У них там за таке людину стерли б. А з мови вразило найбільше про ту там біду. І образило. Вона знає, що ми бідні, що ми дуже бідні, але ж сором признатися. Це ганьба. Це ображає... Соромно перед світом. Особливо, коли про це говорять... З такою міною... Що це щось нікчемне... Така собі голота безрадна. А сам Еріх зблизька, без того мундира, видається не таким аж героєм, скорше безрадним, мов б його загнано в кут, з якого нема виходу і їй хотілося б, одного разу, показати йому, що ми не такі аж до розпачі, бідні, а коли й бідні, то наша біда особливого призначення і в майбутньому може стати силою, якій підкориться світ.
В кожному разі. Вірі хотілося б з того лейтенанта трішки покпитися, ось лиш би трапилась нагода... Лишень той лейтенант виразно її оминає, при зустрічах має вигляд неприступности, хоча живе він мало не стіна в стіну, його кімната на тому ж поверсі, що й Вірина, лишень його двері виходили до вузького внутрішнього коридорчика, а її на площинку сходів. Але вона чула кожний його крок, чи то за стіною, а чи на сходах. Твердий, мужеський, рішучий.
Кожного ранку. Віра одягнута у старий, бахматий, мабуть колись Еріхів, лейбик, підперезана плетінкою шпагату, не гаразд чесана, поплямлена грисом, готовила харч свиням, коровам, телятам, траплялось навинувся Еріх, щ любив заглянути до коней, вітався — Добрий день, Віро —• приязно, але байдуже, Віра відповідала, — Добри день, пане лейтенанте! — на німецький лад і, звичайно, на цьому кінчалося.