За що? Що я полюбив добру, благородну дівчину? Кого я цим зраджую? Мої рани? Мій хрест залізний?
Сиділи разом, весь день разом у повній облаві, о одинадцятій, не прощаючись зі своїми, Еріх від'їхав, наказавши Вірі, не просити у них ніякого вибачення, не говорити з ними, аж поки не заговорять вони і тільки по людськи.
Але в понеділок рано, коли Віра, без сніданку, вийшла кормити худобу, до неї підійшов Ганс і почав казати, що даремно вона гнівається, що вони ні в чому її не винують, а лиш затурбовані, щоб не сталося гіршого. Віра це розуміла, зайшла до кухні, зо всіма віталася, з Еммою навіть обмінялась посмішкою. А коли дійшло до розмови, Емма зазначила, що цілу ту завірюху зчиняє Гільда, яка погрожує ґештапом, що вони і хотіли сказати Еріхові. На селі про це мови і мови, люди поділені, багато за Еріхом, лиш не мають відваги це сказати.
Віра слухала, розуміла, мовчала, терпіла, минали і минали дні, приходили і приходили, дуже знані, лист з листом, вісті Еріха з печаткою Айзенаху, але ось, поміж ними, зім'ятий конверт іншого вигляду з печаткою незнаного місця Люнденбург. Батько! Нарешті. Те, що вони й сподівалися. Їхав, в Кракові його зняли, відправили до табору "Ост", працює у однієї вдови по якомусь полковникові, на винограднику, недалеко Відня. Лист гіркий, що не слово то гнів, видно вдарений. "Але ми це, дочко, переживем, дуже це не певна зброя завойовання і розплата за таке може бути понад кожну міру", — закінчував він свій лист. Віра не менше в гніві, ніж батько, боялася його приїзду, але весь той "Ост"... Уявляла гордого батька з тією на грудях латкою. Це переходить мір можливого.
Цього, одначе, нікому, навіть Еріхові, не прозраджувала, це її особисте. Не писала, ні батькові, ні матері про свої власні клопоти. Це також особисте. Це німа, глибока, внутрішня царина болю, до якої вступ іншим заборонений. Лишень власна воля жити, лишень гордість серця могли з цим змагатися.
І лишень час йшов звичайною, наміченою перстом Вищої волі, дорогою, так само, як було колись і, як буд колись. Можливо, тепер він твердіше ставив свої кроки, ніж звичайно, естафета його днів чергувалася хоробливіше, але взагалі, по шляхах вічного, все було, як було. Сонце, земля, трава, горобці — все, як завжди.
Але фронти довкруги Великого Німецького Райху, на суші, на воді і в повітрі, ломалися і рушали, ніби крига, зрушена дотиком весни. Залишено Донбас, Харків, перекрочено й залишено Дніпро. Шостого листопада залишено Київ. Над старовинними, романтичними містами Райху, як днями так і ночами, гуркотіли літаючі суперфортеці Америки, барок і готика минулого, оберталися у звалища сучасного. У грудні вперше загули сирени Ваймару.
Протягом цього такого екстатичного верем'я, Віра жила своїм особистим, завороженим патосом, Еріх, як вагалко годинника, регулярно, щосуботи появлявся в її чертогах, вони були переладовані самі собою, дома перестали їх займати, на селі перестали дивуватися, по начальству не збувало вже часу. Урвалось і листування з Каневом, образ матері віддалявся і зникав за межою огню, листування з батьком набирало звичайности, зв'язку з тіткою Татяною, не встановлено.
Стривоження було велике, на землі і на небі. Нюрка Рябова, яку Віра іноді зустрічала, викрикувала захоплено: — Віро! йдуть наші! Вони будуть і тут. Вже під Львовом. Їдемо додому! Не журись з тим твоїм лейтенантом. Забудеться. Як з гуся вода.
На таке у Віри лиш мовчанка, це така цупка щирість, що з нею не даси ради, то ж то для Віри, те її "наші" і те "прийдуть" лиш помноження клопотів, хоча, треба сказати, що такий розвиток цих подій, можливо, ще найконтентніший, коли подумати, що там би міг загніздитись справжній "Ост", завданням якого — розчавити і стерти з лиця землі, що там людського і заповнити місце "расою". У Віри це питання не виходило на кін думання, але вона бачить життя. Взяти хоча б її та Еріха, ті ї корчі зачумлених, а це що, треба сказати, ідилія з порівнянням до справжнього.
А взагалі Віра на моторошному, що не має ні кінця, ні краю, роздоріжжі, куди лиш не кинь — клин. І все розторощено, ніякого ніде опертя. Де, скажете, її батько? Мати? Брат? Дядько Андрій, тітка Татяна. Та Софрон, та Петро. Розкидано, розметено, розвіяно. Не люди, а забавки химерної дитини. Іноді, ночами, в темноті вона намагалася встановити себе в просторі світа. Виходило безглуздя. Лист дерева, зірваний вітрами осени і занесений у якусь кльоатину.
Нове Різдво і Новий рік, що були з вогким, дрібни снігом та лагідною сірістю неба, святкувалися вдома, родинно, замкнено. Розуміється, приїхав Еріх, Віра з Еммою чепурили ялинку, роздавали дарунки. Віра дістала перстник, про що подбав Еріх. За святочним столом сиділи всі разом, ген з Яном, проспівали "Штілє нахт", але піяніно, на цей раз, мовчало. І без нього було повно, сито, тепло.
А огульно, треба сказати, що ці місяці якось притихли, байдуже, що там десь не робилося, у родині Врінґлєрів мир і лад і, мабуть, тому, що наближалося те найгрізніше, перед яким, все інше, тратило вартість.
На службі Еріх також робив поступ, до його "лейтенант", додано "обер", січень та лютий, та березень минали "нормально", хоча в січні, східній фронт, сягнув передвоєнних границь Польщі, в лютому він застиг, було під Львовом, але в березні перекрочив вже Чернівці. Двадцять четвертого лютого вперше збомбардовано Айзенахде то Еріх муштрував своїх рекрутів.
То ж то, пару місяців згодом, червня шостого, о годині 5.15 ранку шістьсот морських гармат, за десять хвилин часу, перекидають на берег Франції, довжиною трьохсот кілометрів на захід від Гавру, дві тисячі тонн гарматних стрілен, після чого, одинадцять тисяч бомбардувальників, маєстатно здіймається над островом Британія і перекриває заворожений Ля Манш. Ця прелюдія відслоню ще одну дію загальної сцени, після того, як два дні тому обсаджено Рим. Ще місяць і панцерні дивізії аліянтів закріпляють Нормандію, східній фронт перекрочує Сян, в головній кватирі фюрера розривається бомба, патетичний доктор Ґеббельс проголошує всенародню мобілізацію.
Дуже змінний час, але на фронті Віри все йшло без змін.
Аж до, скажемо, місяця серпня, коли то, з невідомо яких причин, Еріх не з'явився в суботу, як звичайно, у Віріній комірці, в по часі, від нього прийшло коротке повідомлення, що його раптом знято з його місця і відправлено, як стій, на фронт. Гостра для всіх несподіванка. Не сказано на який фронт. Родина Ганса стривожена, Віра в розпачі.
Саме ж бо тоді, з кінцем серпня, Віра вперше відчула свою вагітність. На двадцятому році життя, розвинена, здорова, материнство не було їй тягарем, бути матір'ю — її ідеал, вона знала й вірила в Еріха, але, що його тепер? Мала тільки номер його польової пошти. Вір негайно висилає про це вістку у визначені простори і напружено чекає відгуку.
Для жінки нема посвятнішого, містерійнішого почуття, ніж перші ознаки її материнства. Віра сповіщає милого про це чудо в глухе, німе нікуди і чекає, і ще чекаєдовго чекає, але ж ґвалту — горенько... Нема. Нічого нема. Намагалась знайти виправдання... То ж там — мі ти Боже! Бої. Кинулась знов до радіо-вістей, кожного ранку хапалась "Тюрінґер Цайтунг"-у. Американці здобули Рене. Німці пустили Фау-2. Совєти форсували Віслу. Три союзні армії оточують Париж. На Берлін скинуто 8,000 тонн бомб. 11,026 вбитих. Капітулює Румунія.
День-у-день отаке, а там же Еріх, у Віри голова завертом, з нею й біля неї родина, напружене слухання, заперте дихання. По середині на дзиґлику Віра, за нею на стільчику Емма, ззаду, зі закаченими рукавами, сперта на одвірок Кляра, спереду біля самого апарату Ганс з погаслою люлькою, забувши навіть за свій дим.
Гай, гай — даремно! Самі лиш удари.
Ганс намагається довідатись щось про сина у воєнному уряді. На якому бодай фронті. Дарма. Не хочуть навіть говорити. Там і там фронт, а де фронт там бої і поки не повідомили про втрату, значить живе, з вістями не так просто, часто обриваються зв'язки, забрано в полон, недораховано втрати.
Ганс вертається, у брамі подвір'я чекає Віра, вона питає його лиш поглядом, він відповідає лиш поглядом і це все. Зрозуміло.
У кухні, після вечері та після вістей, Ганс сідає д свого просидженого фотелю, набиває люльку і хто його слухає чи не слухає, бурчить: — Що ж... Так воно є... Так мусіло бути. Не дивуйся, дитино. Коли воно починалося, я їм казав: не заривайтесь зі світом, не обтяжуйте сумління. Буде біда. Людина такого не здержить.
Годі сказати чи домашні догадувались про особистий стан Віри, вона почала повніти, бліднути, на обличчі жовтаві плями, інколи у неї туманіють очі, тяжче ран вставати.
Десь згодом. Віра помітила, що до неї придивляються. Ганс сам почав підносити тяжчі цебри, вона це розуміє, їй соромно, її це сердить і одного разу, вона вибухає; —• Чого ґапите? Я в тяжі! Боїтесь? — Визивно, дерсько, зло. Ніхто на це не відповів, час сам по собі ставав дерзьким, до Ваймару, видимо-невидимо, валило різного люду, потяги їх привозили і висипали на вулиці. Мов всієї Европи, обвантажені торбами, клунками, валізам постаті, куди не глянь, шукали притулку. Щоб їм помогти, постає ряд комітетів, а між ними Ukrainische Hauptausschuss, Stützpunkt Weimar, на площі Гітлера, в домі Gliederung, кімната 19 і, здавалось, що поміж іншим різномовним втікацтвом, української чулось найбільше. Уділялось поради, виряжалось атаки на тюрінгських "фрауен" та їх "штубен", спочатку в районі міста, то ж то згодом, далеко поза околиці.
Досягнула ця інвазія і Мелінґену, місця оселення Віри Морозівни, в домі її пана-господаря порожня кімната, що належить синові, а той на фронті, а закон оберігає її недоторкальністю. Все там на місці, ніщо не турбує її спокою, предковічні мури оточують її недосяжність, але ч встоїть вона перед силами інноплеменництва цього грізного часу? Село вже ним заповнене, але порожня кімнат в домі Віри Морозівни, все ще борюкається за свою порожність і головною потугою цього була, розуміється, Віра. Приходили... Розуміється... І не раз, але вона обстояла. Недоторкальність кімнати збережено.
І наближалося ще одне Різдво, — найбарвистіша точка року, лишень цього Anno Domini 1944, його барв змарніли і вкрились жалобою.