Тут він говорить, жартує — правда, і сердиться, але сердиться зовсім не так, і з ним дається говорити.
Татяна рішила бути коло столу. Товариство їй робить Микола Іванович Водяний. Розмовляють вони витримано і коректно. І на них помітний вплив алкоголю, але вони вміють себе стримувати. Таня тільки зарожевілась і трохи випросталась.
— Я пропоную, — казала вона, — цю зиму провести у нас. Братів ми так скоро не відпустимо. Досить чекали иа них. Сопрон мусить пробути принаймні до Різдва. На Різдво я пропоную зробити у нас велике свято. Будемо гостювати, колядувати, їздити, ходити на сковзанку, на полювання — словом, забавляться. Я цілі три роки не виходила з роботи. День у день, без зміни і перерви. Мусимо хоча частинно нагородити себе. Ні?
— Якщо нам дозволять — так, — каже Микола Іванович.
— Хто не дозволить? Революція. Хай собі роблять революцію. Ми її не потребуємо.
— Інколи, Татяно Григорівно, нас і не питають…
— Ні. Я протестую. Мусять нас питати. Як? Я не втручаюсь в чужі справи і я хочу, щоб мене не займали… Я взагалі вважаю, що я маю право на життя…
Вона хотіла сказати щось інше. У неї була думка сказати: я не втручаюсь у всіляку політику.
— Ви, знаєте… На нашому лугу є чудові місця… Лід тягнеться верствами. Ви, безперечно, прекрасний бігун… Пропоную вам своє товариство…
— Вдячний… Охоче.
— Тільки я вже все забула. Грати забула, сховзатнсь забула. Я була вічно в роботі. Я вже не знаю, коли бачила в руках моди. Не знаю, чи вони взагалі існують. Війна знищила нам кар’єру. Я вже, напевно, була б лікарем…
— Вам цей фах імпонує?
— Імпонує? Не знаю. Я тільки, як і всі ми, Морози, дуже дисциплінована. Ми можемо все робити. Малювати, співати, господарити, бути машиністами, навіть писати книги…
— А це ж хто?
— Андрій. До речі… Ви знаєте нашого Андрія?
— Майже не знаю. Бачив його ще як хлопчика.
— Він дуже виріс, високий, кінчає гімназію. І пише… Пише прекрасні речі… На Різдво буде дома. Познайомитесь. Я переконана, що він вам підійде. Цікавий, можливо, найцікавіший за нас усіх. Шкода, що він не може бути тут. Мушу його навідати.
— На ваших плечах ціле господарство, — каже Водяний.
— Після смерті Марусі — все.
— То ви мусите бути дуже досвідченою…
— Так. Деякий досвід маю. Зрештою, це тільки конечність. Роля господині мене не захоплює.
— Що вас цікавить найбільше?
— Мене цікавить? — вона подумала. — Щось таке… щось таке… — приплющила очі. — Не знаю що. Щось трохи авантюрне… Світ, подорож, якась афера, найкраще якась романтична. Колись я читала романи пригод. Якась мандрівка пароплавом, зустріч з цікавим мужчиною, найкраще з якимсь письменником…
— Чому письменником?
— Я так думаю — чому, не можу сказати. Це, по-моєму, найцікавіше.
— Це дивно і разом цікаво. Наші дівчата не дуже схильні на такі якраз речі…
— Наші. Які. У нас їх безліч… І таких, і інших. Чого у нас тільки немає. У нас знайдете всі роди, раси і вигляди людей, які тільки можуть бути на землі.
— За винятком, кажіть, чорних. Але більшість наших людей — це люди "домашні" — "лезанімо доместік".
— Маєте рацію.
— Ви це також вичуваєте.
— Так. Але про це якось не випадає голосно говорити. Зрештою — хай цим журяться інші.
— Але взагалі це цікава тема.
— І у нас майже не рушена. Ми ростемо, як трава, і годі. Але я вже не можу ясно думати. Мене розбирає вино.
— Як, Татяно Григорівно.
— Так… По кісточках… Одна, друга, третя… Щось десь там загоряється… О, дивіться, дивіться! — і Татяна вказала на всіх. Виголошувався тост. Розчервонілий і величний Микола Степанович тримав у своїй здоровенній руці маленьку чарку і, мов диякон, проголошував: — За мирну, добродійну, блага всім бажаючу, добро творячу і муравлинно трудолюбну родину Морозів на чолі з її патріярхом підношу цю чарку і всім їм бажаю многії літа!
Майже спонтанно вирвалось в однієї з пань " Многії літа". Афоген Васильович одразу підтримав, а за ним заспівали всі. Цим самим відкрилась шумна частина обіду. Розмови окремих гуртків згасли. Пішли окремі слова, зауваження, вибухи сміху. Торувала над усіма Мар’яна. Вона швидко розгорялась, і її сміх лунав без перерви. Марія Олександрівна мусила постійно інтервенювати: — Мар’яно! — чулося щохвилини. — Я, мамочко! — чути було між шумом. — Як ти себе поводиш. — стишено сказала Марія Олександрівна. — Трохи шумно, мамо… Але що я можу зробити. Хочеться щось заспівати, щось студентського, "Бистри, как волни", щось таке… — вона потрясла своєю буйною головою, купи її волосся на плечах металися, мов огонь, коли його піддуває вітер, її сусід, Афоген Васильович, увійшов також у сферу натхнення. — Я можу бути ще цілком молодим! — гордо заявляє він. — Ви тільки не хвилюйтесь.
З нами творяться збіса цікаві колькумбінації. Я? Не я? Так. Це я! Дозвольте, дозвольте! Вибачте, високоповажні! Ви і ви! Я вас всіх шаную і, так екать, люблю! Наш час ще прийде. Ми ще покажемо світові, що ми можемо! — казав він направо й наліво. Звертався до всіх, до старого Мороза, що сидів на своєму троні гордо і незрушно, мов справжній Карло Великий франконський.
Дуже швидко вечоріло; непомітно для гостей, під той шум і гамір, прийшли молодиці і принесли засвічені лампи. Декорація змінилася, все заблищало наново, однак все було пущене у своєрідний круговорот, в якому не розбереш, де початок, де кінець. По тарілках, по криштальних чарках, по очах і по карафках стрибали блиски, відбивалися смужки півтіней, клалися і нахилялися, ніби тиснулись до всіх місць за плечима, рухливі бахматі тіні, похитувалась лампа і водила за своїми порухами мазки м’якого світла.
Горів огонь з живої крові, слів, сміху. Люди трьох поколінь зустрілися на якомусь перехресті, злучили древність, теперішність і будучність воєдино, пропонуючи себе великій їх природі, що дозволила їм тут бути. Будьте, будьте, друзі і недрузі, жийте, горіть і не згоряйте, бо живете в великому часі, великому просторі і ніхто з вас не чує, що за шуми летять до вас з вітрами півночі і яке буде завтра.
Вечір чорний і м’який, між чорним небом і чорною землею, прикрив собою неуявний і глибокий світ. Не видно ні слідів, ні колій, ні бистрих порухів, ні повільного кроку… Чуйно і насторожено йде і виростає у страшний вир нове життя. І хто знає, яким словом людської мови назвати його.
V
Майже цілу ніч ясно і відкрито горіли всі вікна Морозового дому. Вони виривались з-межи галуззя молодих ялин та кущів бузку і летіли далеко, на широчінь дніпрового великого лугу. Потім вікна одно за одним погасли, і в сірому передранку запанувала навкруги тиша. Все заснуло; тільки з півночі наступало холодне повітря і вичувалося, що з ним прийде нарешті спізнена зима.
Рано на хуторі знов рух. Це той звичайний рух, що постає тут кожного ранку. Тільки сьогодні його дещо більше. До звичайних звуків надворі, де люди й тварини говорять кожний своєю мовою, долучаються інші. Чути поспішні і чіткі вислови Афогена Васильовича. — Ні, ні! Мусимо їхати! Зараз! Душенька!
Певно, Афоген Васильович встав першим, і що з того, що його дорога Наталя Петрівна не звикла до такого неймовірного вставання! У нього школа, у нього обов’язки. Він не знав і не знає, як можна від тих обов’язків ухилитися. Тому як хто хоче, але він їде.
І він виїхав ще запівтемна — заспаний і не гаразд причесаний. З ним виїхав також Василь. На цьому настояв дід. — Поїдеш, поїдеш! — сказав старий. Василь їхати мусить.
Решта гостей від’їхала пізніше, десь по десятій, поснідавши і як слід начоломкавшись. Їх провели за браму, за ними пробігся Кудлай. Потім вози зникли в широті лугу, і хутір лишився сам з собою.
Це вже будень. Понеділок. З півночі дме холодом — буде сніг. Небом зловісно пересуваються розтріпані клапті чорних хмарин. В будинку з трьох димарів валить дим. Над садом літають боком чорні птахи — галки і ворони. Над лугом простора тиша і порожнява, тільки далекі верболози гнуться під вітром.
Іван Мороз нарешті не тільки дома. Більше. Він уже ввійшов у будень. Вже день, треба йти на господарство. Він тут уже не гість. Минулося те, що було, є те, що є. Чотири роки десь за плечима і вже розплилися в просторах. Дивні, дуже дивні і неймовірні інколи роки. Скільки лишили вони в тілі і в душі, в руках і голові, в серці і ногах.
Рано, зовсім рано старий Мороз встав, одягнув свій кобеняк — довгу аж по коліна, широку і простору одежину, підперезану старим зеленої барви шерстяним поясом. На голову наложив свій звичайний, засмальцьований потом кашкет. Так пішов до стайні, до коней, до корівні, де корови, на свинюшник, де свині, до клуні, де машини і скирти проса та пшениці. Оглянув також ожереди біля клуні, великі, сірі, прикриті почорнілою пшеничною соломою ожереди.
На цьому господарстві так всього повно. Стоять вози. Це все робочі потрібні речі з розхитаними легкими колесами, на яких ще видно землю полів. Стоять плуги одно— і двоплитні, скинуті набік і залишені. Стоять борони і сівалка, і драпачі. Все те в різних місцях, те знаряддя чорної мужицької праці, обчовгане долонями чиїхсь рук. Старий кожного дня, як не зараз зранку, то пізніше, пройде тут і погляне на ті речі. Він їх бачить зовсім добрими, в цілості і не мине, щоб не піднести чогось, щоб десь чогось не поправити, не викинути чи принести. В клуні чи в дровнику, чи в останньому курнику він завжди знаходить таке місце, що потребує його втручання.
До цього часу він був тут сам, і треба сказати, що всі ті довгі роки уважав він такими, що їх треба перечекати, "пережити". Прийде мир, бо всі знають, що війни кінчаються миром. Буде мир, прийдуть додому люди, прийде котрийсь з його синів, і все, що тут є, мусить бути до того часу в порядку.
Він має двох парубків — Дмитра і Корнія, чубатих і зарозумілих, бо вони вже парубочаться і ночами десь зникають у напрямку Ліпляви. Є ще у нього співробітник і помічник — поважний, хоровитий, з легкою цапиною борідкою Кость Кандор. Це є чоловік тверезий і порядний до шпіку костей. Він курить велику люльку і садить сам для себе ціле плесо сильного зеленого і буйного бакуну.
У хаті є ще у нього дві дівчини — Домаха і Меланка. Дві сильні, повновиді, з розвиненими грудьми жінки. Всі ці люди керовані старим Морозом та його дочкою. Всі вони щодня, від світанку до смерку, а часто і по смерку, стоять на ногах і весь час зайняті.