А Кравченко нахмурився. До нього тріпцяє вже одна поміж стільцями, ледве протискується. – Ну, – шепнув він Грокові, – почнуть воловодитись! Дама підійшовши – руки обом простягає.
– Місця тут нема, – промовив Кравченко правим кутом рота, поза люльковим цибухом.
– Ви б… краще спати б, – докинув таким самим тоном Грок.
– Анатеми прокляті, ви хочете піячити, а я що?…
– Та, ти? Ти баба, ясно!… Не носорожець!
Кравченкові слова в копиці диму плутались. Та дама образилася, спідничку підсмикнула, а зуби далі цокотіли у нафарбованих густенько берегах:
– Піду, та ти гляди!… Присунешся, небійсь!.. Ти!…
– О, чорта з два. Умру, а не піду до неї! – і стукнув об стіл кулаком.
Грок всміхнувсь йому в вічі, бавився поглядом. На сусідньому столику ляпали карти. Для них і Сильвестер – це лише гра. А балалаєшники вилазили із шкіри, нарізуючи вже якесь терпке і безконечне танґо. Столи сплелися у гуртки, а маса вся, ніби драглі, зліпившись в один шматок, так ледве-ледве коливалась, ніби засмоктана багном безодні. В диму хтось вистрілив із пугача. Між лампіонами шурнули конфеті, що плутались по розгорячених тілах і розкисали на спітнілих плечах.
– Ну що ж, – промовив Грок, – чого насупився? Що поробляє твій колега?
– От думаю про нього. Упокоївся. Здорово придушили його. Уяви собі, заліз між возики. От йолоп! Три роки ж ходить там. Він був унизу на Йоганці, чотириста шістдесять глибоко. Минулого року і я там був. В самому проході перед вітрокачкою.
– Значить, довоювавсь?…
– Мішок мішком і є. Баба зв’язала, це ясно. Задумався, а там, брат, одна мить, і скосить тебе. Вози, брат, що вганяють один за другим, їх треба розщіплювати, а не ловити ґав. Тримайся цупко; це тобі неначе стерно човна у бурю. Казав йому торік: осел, не зв’язуйся… Та й знайшов! Ти знав її? – він хотів сплюнути, та не було куди. Запив пивом.
– Та кикимора. Чукча. Сміття яке, їй-Богу, коліном ззаду і в воздух. А тут і виплодки пішли… Чи їм вони потрібні? Щонеділі лазить і, одним словом, усе тут тобі… Ет!…
Саля гойдається. Шкварчать люльки. В’ється таким тобі хвертом димок.
– Мене то і дивує, – продовжував Кравченко. – Ти не повірив, коли я натякнув, що Маньку кину… Кину, їй-Богу, кину. Вона, знаєш… Не лише шкура, ні… Зв’язало мене з нею усяке таке… Ну, знаєш… У тім ночліжнім домі… Там, брат, і святий вовком загуде. Хоч би білизна; ну, колотив її спочатку сам, обридло. Та білизна до всіх чортів подібна стала. Усі прачки пізніше відмовились. Зустрів спідницю. Ну і… Але тепер геть! Погибнути як той через бабу? А хлоп з нього, як сам знаєш, на всі лопатки. Пиво глушив порядно… Він, знаєш…
Тут Кравченко шепнув мало не в ухо Грокові і засміявся. Обидва реготались…
– Їй-Богу, не брешу… Отакий стос маю… Самі вірші… І уяви які!… Ну, чорт, та за всю оту громаду паперу ніхто гроша не дасть… А писав. Або за оцю дрянь… Гляди!
Кравченко висмикнув із задньої кишені портфелик.
Ні, ясно, він не зовсім того… йому щось бракувало, далебі – тут двадцять штук кіноартисток, все фотоґрафії… Ха, ха, ха! От рило! Усякі! Ондра, Юґо й тому подібні… Ти лише, глянь – він тасував, ніби колоду карт. Він ніби зважував усе на широчезній своїй лапі.
Якась Ля Плянте, вся шовк, з нагими стегнами, такими, що лише…
Гойдалася під самим носом Грока, який окурював її копицею міцного диму із своєї люльки. До того криво всміхався і загребнув своїми киптями її…
– Ну, дійсно, ідіот був твій товариш. А звідки він?
– Полтавець. Та ти не знаєш. Розмазня така, галушка, як у нас кажуть. Та все ж таки земляк… один лиш примірник і був.
– Ще не досвідчений.
– Ні, бачив не одно. Пригадуєш ще його маску? Шрамів мав до біса. Уся пика розкоклошена була в капусту. Воші чрезвичайські, породисті годував, і сам не раз пригадував, як жував старі кальоші, щоб одурити шлунок. Ех, тут не те… Тут… та хіба тут розбереш? Чу-удак!… Кравченко голову відкинув, дим випустив і знов: – Він розумів і ні… Він ще перед тим днем… Ну, як мало його придушити… Іду я, знаєш, з ним надвечір… У мене шихта нічна на Юльці, знаєш?
– Ну?
–…Ну йду. Що, вип’ємо? – питаю. Та краще, каже, в кіно. Якого чорта? "Та йдім", – морочив. А там така нісенітниця, не хочеться, але врешті: "Ходім, кажу, чорт з тобою". Зайшли. Ну, ясно, як у кіні – бреньчить фортепіян, мигають тут і там, та все баби. Ну, отой дурень розлігся, як клочаний батіг… Коли вже вийшли вечором, зайшли до мене, збираюся на шихту… Він був смутний, а я все реготався…
Вхопив я його за комір, труснув.
– Ти що? – кажу… – Ти плачеш?
– Кинь, – заквилив і давай розводитись про своє село і все таке, ніби там то пуп землі для нього. Реве за пупом тим, вдарив себе кулачиськом у груди:
– Ну, ти, мудраль, кажи мені, – ревнув, – кажи!… Чи правда те? Все там, що грають? Правда? Чи дістануся я, каже… (ну тут я розреготався!). Чи дістануся коли на рідне кладовище? Так і ляпнув: кладовище! Тут мені душно, – репетує.
– То люки відчини, – сміюся. А він розійшовся ще більше, на мене з кулаками преться:
– Я, – каже, – під землею лажу, груди її верчу, рию її, як хробак точу, оця для мене дійсність, що? Ну, – каже, – говори! Ну, що? Там, – каже, – о-о-о, простору скільки! Дивись, дивись і не надившися, і овиди, каже, там розмірені не для тутешніх душ. Та я ж – як ті цербери, там наган носив, наказував… А тут? Що тут? Що?! Ну!… Чого мовчиш? Чого! Кажи, прокляття, а кажи!
Запінився, пику роздуло всю, аж гидко…
– Та йди ти до чортової матері, – від серця геть сказав. – Чого вчепився?… Тут маєш, наволоч, ковбасу, а пиво то по-твоєму ніщо?… Чому не сидів дома? Чого в контрреволюцію поліз?… Ну, й заробив…
А він тут у плач. "Ну-ну, – кажу. – Вспокойся. Кров не на місці твоя…" Не слухає, руками повз себе розкидує, пінить:
– Чортяки!… К сволочі!… Коли ти що про контрреволюцію, так тут тобі каюк! І заявив… Так! Коли життя моє тріщить, тоді є й контрреволюція… Я ж жити хотів, ти знаєш це?… Жити! Я хотів лиш дома жити!… Я хотів… На нас же напирала всяка голота з Москви… Е-ет! Та ти не знаєш. – Стій, брат! Куди? "А на Україну… жєвать хатім"… Ах, ви замурзані! Як большевичились, стіжки у нуль цінили, пускали з димом, робили "революцію", а тепер жувати? У нас же, знаєш, самих дітей макухами тоді годували, полову за петльоване лиш для годиться хоронили… От тут, клянусь тобі… Ти розумієш?… Хай ти й "невоєнноплєнний", у комуністах лічишся, та разом же ми дихали рідним повітрям і разом риємо отут ямки в землі, змочуємо засохлі її груди потом своїм. Та слово чести, там прийшли до нас…
До мене заглянув один, – пику – о-о-о, як розігнало! Розпухлі скісні очі, а в мене жінка не стара. Сіпнувся один до неї і шкірить, сволоч, жовті зубиська… Ну, що? Мовчиш? Що мені революція?! А жінка, а діти?… Боронити їх, чи для "революції" віддати? Тішся, мовляв, п’яна пико… На… Але зась!… Ревнув йому і тут же лусь у пику… Мов і не стояв. Уже рачкуючи в коцюбни, випльовував з кров’ю кілька зубів та тут же кинувся: "Контр-рівалюція"! – верещить. Тьху! А я за ґвінтовочку його, та і накрив його, як курку, мішечком. Стиснув, не жалував. Плюнув герой, храпнув щось раз і облегчив цей світ. На… А вечором заніс в ополонку… Там і шубовснув… Якесь, кажуть, начальство був… Ну, а після… Не згадувати краще… Каже, дізналися, пішли нишпорити, а носи чутливі мають, а я в повстанці. Не хотілося під стінку, то аж сюди дістався. Хату Богові в хвалу з димом пустили, а жінку все одно, мабуть…
Тю на його!… Він вже й плакати перестав. Вже видно було жовч в очах, так і кипіла, та дурень він… "Гади, гади! Румсаки прокляті… Я тобі кажу", – гатив у стіл уже ввесь палаючий Кравченко. Йому там баба. Тьху! Гидота, дрібний рід… Греби отут глибини, копайся, чорте, як жертви так жертви!… То що ти з тими полінами… "Революція"…
– Та ну їх усіх діяволові у брюхо, – одгризнувся Грок… – Ви, йолопи, на Сході сто революцій зробите, пожиратимете всі вибльовки Европи, як ідею, а самих воші загризуть…
"Ша! Досить! Тут новий рік, Сильвестер. Ти не танцюєш? А ну закрутись з онтою! А цю непотріб подри", – тикнув він киптем (мав обтяті на правій руці пальці) – на фотоґрафії.
Той уже шарпнув. Останні дивно-дурні спогади про друга земляка… А коли подер й зложив у попельничку решту, встав, труснув патлатою головою і підійшов до дівчини, що стояла поблизу:
– Підемо, що?
– Ну, – відповіла вона і зараз закрутилась у юрбі… Коли раптом чує Кравченко, що ухо його задзвеніло, мов металеве. В очах замиготіли золоті іскорки, в мізку ввесь намул сколочено, ледве на ногах устояв. Це що?
– Ти мою дівку нащо взяв?! – сіпається п’яний.
– А-а-а! Так! Прийми сатисфакцію! – Кравченко дусонув партнера так просто межи кляпи. Аж чвакнуло. Гість захитався в одну сторону.
– Ей, ти там, мацни його під ліве, не дай упасти, – хтось підхопив на боці, та так флєґматично, що добре побажання заникло в загальному реготі.
Що? де? кого?… Збурилась юрба, пре грудьми просто до середини салі, здушивши танцюристів.
– Кравченкові ллють! – хтось прокричав. "Роздайсь, юрба!" – репетував хтось ззаду. Валючи вправо й ліво, розбив юрбу Грок і опинивсь у центрі. Його дебела постать з кошлатою гривою заметушилася, як фурґало, і посипалися удари. Усією п’ятернею згрібнув потилицю напасника, що той аж квакнув. Один стусан – і той простягнувся. Обличчя залялося юхою, а з горла почулося якесь невиразне хропіння.
Юрба все налягала. Пробігла пристрасть, і блиснули очки, зачувши запах крови. Сторонники збитого тиснулися й собі до середини, де бушував уже Кравченко. Йому шуміло у голові, і він валив направо і наліво, кого попало. Юрба знов рухнула назад, заревла дико й валила столи та стільчики. Забренчало шкло, сипалися шклянки. Хтось поважний тарабанив телефоном. Але поліцаї, сполошені галабурдою, вже бігли до середини. Блиснули ляком шоломи, замиготіли ґуми по плечах та по смокінґах святочних…
Свист різкий:
– Полі-і-і-ція… Геть з нею!… Хтось вискочив на крісло: "Товариші, – запінився, – товариші"!… "Кричав і ще щось, та хвиля нова набігла, грохнув ніби із скелі у прірву. Хотів ще щось говорити. Мав червоне обличчя, залиту пивом маніжку, а краватка на стороні вже примостилась, під ухом… для поетичності. Невдячна юрба… Кравченко чув, що його підхопили під руки і міцно пхнули в юрбу на бік, та тягли до виходу.