Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.
Але як? Але хто вчитиме?
Нагода допомогла йому. Одного разу, по школі, коли і Володько вже пригнав свою рябу (було це перед самим снігом), Василь покликав його до клуні.
— Знаєш що? — почав він таємничим шепотом. — Наш собака… (Володько дивується "наш", то все було "мій") уже так виріс, що далі ховати його годі. Знаєш, що я думаю?
— Ну?
— Знаєш, що мати (Василь ніколи не каже "мама") не люблять собак, але ти візьми щенюка, принеси до хати, покажи його матері і гарно попроси… Покажи, який він лихий, покажи, що у нього зовсім чорне піднебіння, що як виросте, з нього буде добрий собака. А я тобі щось за те зроблю, — закінчив Василь.
Володько враз споважнів. Одна думка шибнула в його голові.
— А що ж ти мені зробиш? — питає він.
— Ну… Що хоч, — каже Василь.
— А будеш мене вчити азбуки? — вивалив Володько.
— О, буду! — радіє Василь, що той так мало вимагає.
— А будеш показувати мені книжки з малюнками? — вимагає той далі.
— Ну, буду… Але ти не дери їх. То "казьонні". Мені за те вчитель вуха повідриває. Розумієш?
— Хм… Що ж я, мала дитина, чи що? Я тільки побачу і все. А коли ти будеш мене вчити?
— Ось, як тільки на Різдво розпустять…
— О! На Різдво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як сніг упаде. Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.
Василеві таке не дуже до вподоби, досить тієї науки у школі, а тут ще й дома. Але погоджується.
— Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
— О! Я! Я! — захоплено говорить Володько і не знає, що далі сказати.
І зобов'язання готові.
Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка і несе його до хати. Батько й мати були якраз дома, але першим запримітив це Хведот.
— О! Сцо ти плиніс? Сцо то? Собака? — гомонить малий. А мати одразу:
— Кинь його! Де ти то, в повітри лихої, вискіпав, ще бліх нанесе.
— Ні, мамо, у нього нема бліх, от погляньте… — і тиче щенюка матері.
— Геть з ним. Таке паскудство!
— А яке у нього піднебіння, — хвалиться Володько. — Чорне. Як сажа. Лихий буде.
Увійшов Василь і страх як зацікавився, ніби вперше побачив.
— Такий собака, — гуторить мати, — ще молока потребує, а в нас його і для себе нема. Оце вицяпнула ще сьогодні з кварту, а завтра, як упаде сніг, і того не буде.
— Він, мамо, муку їсть. З водою… У мельника он двоє щенят кормлять.
— То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зі свого треба урвати…
— Дві-три картоплини і він наїсться, — втручається збоку Василь.
— Як угодую картоплею веприка — попоїси салиська. А з собаки що? Сморід та блохи.
— Ні, мамо… Ні одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу, — і Володько підніс песика до самого столу.
— Ну-ну-ну! Ти його ще й на стіл висади, — промовив уперше батько, що все лиш придивлявся до того збоку.
— Геть з ним! Закинь його отуди під припічок та самий мусиш і доглядати, бо я не маю на все часу, — гнівно сказала мати і цим дала згоду на легальне утримання собаки.
— Ми, — каже Василь, — зробимо для нього буду в хліві і будемо обидва доглядати.
— Та… Хай буде. І собака часом на господарстві пригодиться, — додав до всього батько, і цим справа закінчилась.
Володько може вчитися. Але й це ще не все. Він лише чекає, коли то "наші" поїдуть на ярмарок, а там він побачить. На Дмитра якраз і ярмарок, і Матвій іде. Мусить конче продати свої карі "жеребці", а купити якісь "гардиги", аби з двору з'їхати. Дещо тих грошей, правда, зібрав, але все ще не хватає. А тепер зима, праці для коней нема, стояти потраплять усякі шкури, а зате він заплатить свої борги — страх не любив заборження.
Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи не треба — їде. Любила ярмарки. Любила вештатись поміж людьми, приглядатись, що там і по чому, обмацати гарні речі, яких вона ніколи не купить, бо немає за віщо, щось несподіване і непотрібне купити, найкраще якусь особливу, небувалу забавку для дітей, за яку їй конче мусіло від батька дістатись, бо ж батько страх не любить, коли вона ті гроші на будь-що розтринькує. А мати тоді мовчить, нічого не каже, знає й сама, що негаразд зробила, але що, коли їй так дуже то якраз сподобалось, коли вона сама була захоплена тією розмальованою дерев'яною грушкою, що відчиняється і що в ній можна тримати перець чи щось інше… і солодощі любила. Ходить, ходить і не витерпить: візьме та й купить отих найдешевших, барвлених, склянистих. І сама поласує і дітям привезе. А ті вже дуже вдячні їй…
Батько тому не дуже охоче брав її до міста, але все-таки брав. У таких випадках батько ставав лагіднішим і з ним можна було говорити…
І цього разу мати вже готується, хоча надворі холодно і непогідне. І враз до неї пристав, як смола, Володько:
— Мамо! — починає він.
— А чого тобі?
— А купіть мені букваря.
— От тобі й на! А де ж я грошей на все візьму? Володько шморгає носом і каже:
— Я дам вам ті дві копійки, що мені тітка Зінька дали, а решту на Різдво заколядую…
— Ах, ти мороко лиха, — каже мати. І Володько шмигнув у запічок по ті свої копійки, вмить їх находить і несе.
— Нате, мамо… А купите? — і аж сльози бринять в його очах.
Мати зворушена, але виду не показує.
— Ну, куплю вже, куплю. Бери ті свої копійки і йди геть. Та он носа підотри! Замороко ти лиха!
— Мамо! — звертається знов Володько.
— Ну? Ще що там?
— Купіть ще мені… "кітрадь", і "карандаша", і грифльову табличку… Купіть, мамо! Я дуже вас прошу!
У матері забирає дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж таки видано, щоб мужики такі речі купували. Піде он до школи і там дадуть.
— Ах, морочиш! — і не сказавши більше нічого, пішла, бо он батько вже на возі, а він чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам поїхав.
Ну, й довгий же видався день сьогодні. Такого дня Володько ще на своєму житті не пам'ятає. Зрання востаннє вигнав ще на жито корову, а в полудень почав падати сніг. Перший сніг. Лапатий, густий, вогкуватий — вергає і вергає з низького, сірого неба.
Володькові така погода подобається. Він на пригірку біля лісу… Довкола ні душі живої. Тихо так, що чути, як шерехтять сніжинки. Там дещо далі знаний яр, "рівчак", як його чомусь звуть, там непорушне стоять і ніби засипають старі, гіллясті дуби та сосни, побиті громами, очухрані вітрами. Вигукнеш і звук всякає, ніби у вату. Паша все грубшою і грубшою дергою снігу вкривається. Володько стоїть, також непорушне, мов статуя, його обліплює снігом, йому від того приємно, він вслухається в далеке і близьке довкілля. Тиша велика і тільки здалека, чи з Верхова, чи Дерманя, долітає звук дзвону, що поволі то збільшується, то завмирає зовсім.
— Ну, — поворушився, ніби прокинувся зо сну, Володько. Пригадав, що мама поїхали на ярмарок і що, дуже можливо, він матиме букваря. Додому! Скорше додому! Досить! Худоба і так не може більше пастися. До побачення, дорогі поля, луги, яри і ліси! До побачення! Досить по них находився, та намерзся, та набідкався. Тепер додому!
І він жене перед собою Рябу і теличку… Ідуть поволі, по снігу, їх ратиці поскрипують, Володько за ними борхається і навмисне човгає великими, старими, матірними чобітьми, бо йому подобається робити і залишити за собою сліди, довгі, наче від саней.
Василь прийшов зі школи. Він би то і не прийшов, у Дермані йому куди приємніше, але він знає, що Володько самий дома і мусить йому помагати. Він весь захоплений першим снігом, має що оповідати, як то вони із залужцями воювались світовими кулями, загнали залужців аж до Нечипорового млина, а після на Монастирищі з Хведьком Толстим та Володьком Лисом бабу здоровенну зліпили, що її геть аж до чеського млина видно. "До самої весни стоятиме", — хвалиться Василь.
Володька всі ці справи, розуміється, дуже цікавлять, він би й сам не від того, щоб скотити здоровенну бабу, але не тепер. Тепер у нього на умі інше:
— І коли вже ті тато приїдуть, — виривається в нього вголос, може, вдесяте. Ходить, мов неприкаяний. А Василь скинув мокрі постоли, розвішав на плиті наквашені, брудні онучі, а сам сів на примурку, звісив ноги над плитою і вголос, однотонно, по-школярському, виводить:
Зіма крєстянін торжествуя
На дровнях обновляет путь
Його лошадка снєг почуя
Плєтьотся рисю как-нібудь.
Володько слухає і ніяк не второпає, що той Василь там меле. "На дровнях обновляет путь"? Гм!.. і коли вже ті тато вернуться?
В саласкі жучку посадів
Сібя в коня преобразів…
— начитує далі Василь, а Володько нараз регоче.
— Чого, дурний, регочеш? — ображається Василь.
— А що ж ти там лепечеш — в саласкі? Жучку посадів? Ха-ха-ха!
— А ти-но не дуже смійся. Є то "стіхотвореніє" Пушкіна. Чи знаєш, хто був Пушкін?
— Ні.
— Вєлікій рускій поет, — пояснює по-шкільному Василь. Але і цього Володько не розуміє. Може, то такий великий дід Рачинець, що "саласкі посадів", і йому чогось це видається великою люлькою зі смердючим тютюном.
Йому і больно і смішно
А мать грозіт йому вокно.
— Василю! Онучі! — викрикує Володько. Василь миттю зіскакує, просто на плиту, на онучі і, попікши ноги, стрибає на землю, скидає онучі, що почали тліти, і топче по них босими ногами. Володько схопив кварту і линув під ноги Василеві води.
— От тобі "больно і смішно", — каже Володько. А після хлопці мусіли смоляків та корчаків наносити, та два великих баняки картоплі намити, та під коровами, під кіньми та під свиньми підстелити, та капусти з льоху принести, та води з криничини наносити, та курей на сідало загнати, та січки нарізати. Коні ж батько нові з ярмарку приженуть, Василь дуже цікавиться, що то буде, він дуже любить коней, мало не плакав, коли тамті вели на ярмарок. Причому, коли заганяли курей, на Володька знов напав великий, рудий півень. Василь навчив його битись і тепер він ходу нікому не дає, а Хведотові то просто хоч з хати не виходь…
А як тільки почало смеркати, Володько не всидить в хаті.
Все надвір та надвір вибігає, часом геть далеко за хутір на дорогу до самого трепетка виходить, а може, якраз над'їдуть, ставав там, довго стовбичив і все прислухався, чи не їдуть. А вони, як на зло, не їдуть. Іншим разом вже давно бували дома, — а це ось як на зло. Навкруги тиша велика і чути лише, як кляпотить здалека млин.
А як зовсім стемніло, Володько пішов до хати, став у вікні на лаві і дивиться, вдивляється і ані на хвилинку не відійде, та все вслухається, та нидіє, та нетерпеливиться.