І в одному місці вичитав таке: (Говорить ніби робітник на якійсь нараді) "А відносно всіляких таких бувших буржуїв, куркулів там і прочої, звиніть за вираженіє, сволочі, то я б совєтував: не ничтожити їх до кінця. Усе то, товариші, товар і товар живой. Усе то руки та голови, товариші. І мають вони у нас діло робити, совєтську власть хай будують. Будували ж вони царську, хай будують і совєтську. Канали копати, тайгу рубать, закордон у шпиги… Там їм, сукиним синам, місце.
А начальник Сарапіон Костомаров, той самий, що куркульського роду, глянув на промовця тверезо і твердо:
— Ви, товаришу Тріско, від сьогодні на голову колгоспу імені Кагановича призначаєтесь. Понятно?
Товариш Тріска такого не чекав. Він відкрив рота, вирячив очі і промимрив:
— Ви, каже, товаришу, мене не поняли. Я…я…я… чоловік неграмотний, і до революції при графі нашому всього-на-всього за льокая состояв… Землі я, так сказать, не знаю, а та знанія требує від людини.
На це звівся в красноармійській шинелі, колишній політрук, начальник виконкому, товариш Зарудний.
— Це саботаж! — проговорив він, і його ластовинясте лице зблідло. Це саботаж! Чи прийшли ми сюди мітинґи строїти, чи діло робити? Товаришу Тріско! Ви забуваєтесь. Саме ви, колишній слуга, колишній льокай, бувше ніщо, повинен сьогодні життя очолювати. Тепер ти все. Мало крякати та цькувати. За діло! Неграмотний, неграмотний, а рота роззявляти по всяк час, грамотний? А "всьо мойо-твойо" — грамотний? Досить! Довольно! Правильно, товаришу Костомаров — керму їм у руки! Команду! Куркуль канали копать, інженер у шпиги, а власть совєтська має від того загинути? Ніколи! Товариш Тріска на ділі, на прикладі, на досвіді докаже, що він тепер все, що він не з клоччя суканий і свою справжню совєтську владу потрапить не лише губою робити. А не впорається — умій отвіт держати"!
І це пише Андрій Мороз? Так, це пише він, той самий, що в нього Іван не вірив. Іван читає з захопленням — кров його говорить, говорять його уста і розум. Сила в силу, душа в душу і ясність, і порядок, і речевість — так і хочеться тепер на ту пропозицію піти і бити по них силою свого великого веління. У роботу, у процес, змішати силу з силою і дати всьому темпи.
Але коли його запитали, чи надумався, не сказав нічого. Третього разу сказав — не годиться. Просився в колгосп. П'ятого, а було це в кінці серпня, тобто з ним дійсно обходились, мов з порцеляною, пару місяців, не видержала пружина, під будинок під'їхала чорна закрита машина, а було це о півночі, збудили Івана в його білій постелі, звеліли збиратись і повезли в невідомому напрямку.
VI
Отямився Іван Мороз у тюрподі київського обласного ҐПУ — колишня Катерининська, на Липках. Його камера номер 101 — чиста, невеличка, пристойні з матрацами ліжка — їх троє, столик, невеличке віконечко під стелею і троє зе-ка — інженер-технік дніпровської фльотилії Кубелко, років сорока, красень, не погано одягнений, інтеліґентного вигляду, і старша, з довгим сивим волоссям, людина — киянин Луговий, за фахом ковбасник. Івана вкинули сюди третім і забули. Дні і тижні. Ніяких викликів, ніяких допитів, ніяких ознак, чи ним хто цікавиться взагалі. Передумує й передумує. Жаліє, що не скористав з різних можливостей. Дивується, що так і не зміг нічого довідатися з Канева. Намагається вгадати, що з ним зроблять взагалі.
Через місяць викликали. Вели через двір, через сад, короткою алеєю попід каштанами. На листі дерев значилась осінь, небо помітно сіріло. Простора, ясна в окремому павільйоні кімната, турецький килим, великий письмовий стіл, портрети Сталіна і Ягоди. За столом слідчий.
— Іван Григорович Мороз? — запитав слідчий і дивився великими, темними, опуклими очима.
— Так, — відповів спокійно Іван. Місце народження? Рік народження? Батьки, брати і сестри? Їх час і місце народження? Їх місце перебування тепер? Питання й відповідь, питання й відповідь.
Потім перерва. Слідчий думає. Іван чекає. Потім слідчий питає:
— Чи знаєте, громадянине Мороз, у чому вас обвинувачено?
— Ні! відповідає.
— Потрудіться пригадати! — спокійно, але настирливо питає слідчий.
— Мені роблено одну пропозицію…
— Помиляєтесь! — різко перебиває слідчий, і голос його підноситься. — Ніякої пропозиції! Вас обвинувачено в бандитизмі! — і слідчий глянув на Івана гостро. — Так! Ви бандит! Потрудіться пригадати дев'ятнадцятий рік. Ви і ваша банда вбили Крутяка Івана з Решіток Полтавської области, Якова Кузьменка, знищили відділ червоноармійців Глобенка Степана. Ви мали прямий зв'язок з відомим бандитом Водяним Миколою, відомою бандиткою Тетяною Мороз, що тепер за кордоном. Ви підтримували з ними контакт до останнього часу… І нарешті, ви спалили ваш сад і хутір. Вас обвинувачено по статті 54, параграф 2, 3, 9, 11 карного кодексу УРСР.
Слідчий вичитав офіційним, рівним, холодним тоном і урочисто замовк. Іван збентежений, на його неголених щоках здригаються м'язи.
— Це неможливо! — вирвалось у нього. Слідчий посміхнувся. Криво, згірдливо, іронічно.
— Вашими устами, громадянине Мороз, голуб'яча говорить наївність. Тим гірше для вас. Ви все ще не вірите, з ким маєте діло. Ми не ті там у ресторані. Але жарти набік. Ось вам ряд питань. Потрудіться відповісти на них точно, ясно і правдиво. Виверти не поможуть. Затаювання, перекручення, ухилення від суті — карається згідно з законами СССР. Понятно? — І він передав Іванові видрукований на машинці аркуш паперу.
Іван узяв папір і мовчки читає. Слідчий за ним слідкує. 1) Якою чисельно великою була ваша банда в 1919-20 pp., хто поіменно до неї належав і де ті особи перебувають тепер? 2) Які наміри мала ваша банда щодо совєтської влади? 3) Які злочини, коли і де були нею зроблені? 4) Хто був її безпосереднім, прямим надхненником і організатором? 5) Що робить тепер бандит Микола Водяний за кордоном? 6) Чи за радянської влади ви мали зв'язок із згаданим бандитом, і в чому він полягав? 7) Чому згаданий бандит не скористався з амнестії, що її проголосила радянська влада 1924 р. і не повернувся на батьківщину? 8) Які зв'язки існують у вас з бандиткою Тетяною Мороз? 9) Де вона тепер перебуває і що робить? 10) Які наміри ви мали, підпалюючи свій хутір і вирубуючи сад?
Іван дочитав. Мовчазно, поволі підносить голову.
— Брехня — все це, — виривається з нього, і його голос від хвилювання хрипить. — Брехня! Ви свідомо брешете! — і шпурнув папірець на поміст. Весь дрижав, на чолі виступив піт.
— Ми все робимо свідомо, бандите Мороз! — протягнув спокійно слідчий і натиснув ґудзик дзвінка. Увійшов здоровенний чолов'яга в уніформі ҐПУ.
— В собачую! — буркнув слідчий.
— Давай впєрьод! — буркнув понуро чолов'яга.
Пішли. Довгим коридором, крутими сходами, все вниз і вниз і нарешті — стой! Двері номер чотири. Прийшов ключник, брязнув замок, відчинилися двері і Івана впхнули в якусь яму.
Іван уже чув про цю "собакарню", але те, що побачив, перейшло за межі його уяви. Якийсь простір. Суміш голів, рук, спин, ніг. Гамір і сморід. Багато напівголих. Нічого не видно. Десь далеко над головами в темряві бовваніє подоба вікна з познаками денного світла.
Минає час, а Іван на місці. Ніхто до нього, і він ні до кого. І нема куди. Перед ним гущавина тіл, що ледве можна між них втиснутись. Трохи згодом до нього несподівано підійшла дивна, волохата істота, що торкнулася його рукою.
— Це ви, Іване Григоровичу? — чує знайомий голос. Іван здивований. Перед ним о. Поспіловський. Довге, ніби мотуззя, лахміття звисає здовж його тіла.
— І ви тут? — нарешті питає Мороз.
— А ви думали, — відповідає Поспіловський. — П'ятий місяць. Спершу був на Лук'янівці між уголовними, тепер кинули сюди до бандитів та шпіонів. Тієї великодньої ночі забрали всіх нас духовних. Мене спершу не знайшли… А опісля піймали, водили, крутили… Бачив ото вас у тому гастрономі… Хотів щось сказати, не дозволили… А це ось собакарня. Самі бачите. Звідсіль беруть на допит лише до комендантури ҐПУ, але це не значить, що тут сидять лише короткий час. Я ось тут уже другий місяць…
Іван мовчав, розглядався, приглядався. Поспіловський вказав йому місце біля себе.
— Тут нема порядку. Хто де стане — там його, — казав він. Іван зайняв вказане місце, присів і сидів обіпершись на стіну просто на долівці, що нагадувала дорогу. Голова похнюплена, коліна підігнуті, борода на колінах. Така дивна поза, але іншої не зробиш. Тісно. Дивовижна, нереальна, макабрична тіснота. Тіла й тіла. Ось плече в плече селяни, міщани, якісь духовні — усе перемішане, ніби глина, що з неї хочуть робити цеглу.
Іван на хвилинку, здавалось, задрімав, або він скорше марив, якась дивна, гарна і приємна мрія залила його свідомість. Він на лугу біля Дніпра, над потоком званим Черепашачий, біля нього і над ним кущі дикої смородини, верболозу, повитого батіжками білої повійки. І мале затягнуте ряскою озерце збоку з жабуринням. Млосно гнітить спека, кумкають спокійно і ліниво жаби, стрибають якісь потворки, лазять барвисті кузочки, мають крильцями блакитні метелики, сюрчать шорсткими, синіми кінцівками коники, а він, Іван, років вісім хлопчисько, з позакачуваними до колін холошами, лежить плазом на м'якій муравиці, пацає босими ногами і насвистує невідомо що на саморобній з очерету сопілці.
Івана штовхнули. О, пробудження! Нерви дрогнули, ніби по них вдарено ломакою. Брали вечерю, товпились купою при дверях, падали окремі оклики. Шматок чорного хліба і черпак червоної юшки.
— Беріть! Тут треба їсти! — казали йому. Але як, але чим? Поспіловський впхнув йому в руку якийсь черепок.
— Це, каже, на борщ! — Іван своє вибрав, присів, як і інші, напочепки і їв…
По вечері загорілась одна яскрава електрична лямпа, стало видніше, "кормушка" у дверях час від часу відчинялася і з неї виривався придушений голос:
— На К! На К! — Хтось десь в гущі зводився, пропихався крізь тісноту, відхилялися двері і проковтували його. Простір жив далі своїм життям.
Іван сидить напочепки під стіною, біля нього Поспіловський потиху оповідає, Іван байдуже слухає.
— Може ви думали, що я вас зрадив? Ні. Мене самого зловили на вулиці і хотіли послати до Парижу на настоятеля якоїсь там православної церкви. А я їм сказав: нащо Париж. Належу до християн, що добре почували себе і в катакомбах.