— На самій любові наша куля не захоче крутитися.
— Ну… А хіба? А хіба… ці?
— Ці те саме, лише з другого боку. Женуться за правдою і лютують, що не всі з ними женуться разом. Бачили, що там діялось на площі минулої ночі? Так, ніби шкуру ведмедя ділили. А все, бачте, тому, що дають огонь в руки дитині. Попечеться. Звісно. Найрозумніше було б — кожне лізь своєю діркою в рай! Ні! Тільки моєю! Тільки я! Збереться гурт зелених романтичних еклектиків і мотиличать… Побачите: вже завтра знов розбиватимуть лоби перед іконами. "Видибай, Боже, видибай"! Але… Зрештою… Не ми тепер в сідлі, не ми відповідаємо. Маємо свої клопоти. Так зайдемо, що? — казав граф. Вони встали разом і пішли поволі доріжкою догори. Іван похитувався, ніби він п'яний, граф усе ще міцний, ніби роки зовсім не торкались до нього. Минали прохожих. Погляд Іванів прояснювався, думки відсвіжіли. Бачив молодих людей, що йшли під руку і сміялися, бачив голубів у повітрі, бачив вітрильники на ріці. Граф говорив про абстрактне, щоб відтягнути від конкретного. — Коли б, — казав він, — наші люди відчували трохи перспективу, вони не потребували б бути все такими великими. Замість великих переворотів, робили б, наприклад, великі машини…
— То ж хочемо догнать і перегнать, — буркнув на це Іван, що почав і собі входити в ролю.
— Не знаємо лише кого. Кажемо Америку, а переганяємо свого ж хвоста. Американець вірить в діло, ми в небесні калачі. Людина, мовляв, може бути і без штанів, бож у раю не личать фраки. Наші суперники тим від нас щасливіші, що потраплять бути і без штанів і у фраках одночасно. Я сам бачив у Лондоні голу людину у циліндрі, що співала на площі аллілуя, хоча там за один поцілунок на вулиці арештують.
— І його не арештували? — запитав Іван.
— Арештували — розуміється. Але то не був божевільний. То був лише американський газардер, що вдарився у заклад на сто тисяч, щоб доказати, що людина у своїх діяннях може бути необмеженою. А думаєте, що наш Іван Іванович такого б не зробив? Зробив! Лише з однією різницею: він забув би надягнути циліндра… Вважаючи, що ніякі компроміси тут недопустимі… І його б не арештували, а зробили б з нього блаженного, — ха-ха-ха! — Іван зробив також подобу усмішки.
— Але і в нас все таки земля крутиться, — промовив він.
— Серйозно беручи — так, — казав граф, коли вони вже були на пригорку побіля Михайлівського манастиря, що його саме почали розбирати, і звідки розгорнулось ще більше простору, ніж перед тим. — Цього не думаю заперечувати, а скорше навпаки: коли б так нашій історії та не трапилось отих Батиїв і Тамерланів, воно напевно було б зовсім інакше. Вони зруйнували не тільки наші замки і міста, вони зруйнували нашу душу, нашу логіку, нашу рівновагу. Отут на цьому місці стояв замок. Прийшли Батиї і знесли. На порожньому місці побудували манастир. Тепер ось зносять манастир… Запихають місце будинком ЦК КПбУ. На цьому місці стояла столиця цього простору. Прийшли Батиї і перенесли її на багна Гнилої Води. Знаєте… Століття таких зривів… Ампутацій… Хто б видержав. І вірте мені чи не вірте, а Америка не була б сьогодні колюмбійською, коли б не ті герці. Хоча, зрештою, вона і тепер у добрих руках… — закінчив граф примирливо.
— Думаєте, що її не можна відкрити вдруге? — несподівано, наївно і обережно запитав Іван.
— Ха-ха-ха! — засміявся граф вдоволено: — Та пробуємо. Фантазії не бракує… Чи хватить засобів.
— Такі справи інколи вимагають найскромніших засобів, — каже Іван. — Я переконаний, що коли б Кортез мав техніку, а не мав душі еспанця, ацтеки жили б до нашого часу.
— Ха-ха-ха! І правильно! І правильно! Тут і небесними калачами можна поорудувати, ха-ха-ха! Але ось ми й дома…
Вулиця Горовіца, колишня Велика Житомирська. На третьому поверсі. З однієї кімнати. Гравюри Дюрера на стінах, краєвиди Дніпра з вікна. Івана запроваджено до ванної, дано йому кусень мила, бритву, рушник і коли він, згодом вернувся, то виглядав, як Адоніс. Він побачив стіл, гідний Лукулла.
— У мене, звісно, не хутір, — захоплено казав граф, — але як на час і обставини — хватить. Присідайте!
Присідають, наливають… Христос Воскрес! Христос Воскрес!
— Ааа! — крякнув граф. — Ну, а ви ж то що? Молодичка? — здивувався, коли побачив, що Іван лише пригубив. — Почекайте. У цій моїй подобі, я міг би й не потягнуть, — відповів він і почав їсти. — Так моріть! Голод не свій брат. Розумію. Прогнали з хуторів Морозів, а інших таких дурних не знаходиться…
— Зброя! Зброя! — каже Іван, що почав одразу, від першого ковтка, п'яніти. — Голодом світ поб'ємо! — набирався Іван зухвалости. — О, ні, братіку! Це прекрасно. На кулаків! На Берлін! На Париж! На Лондон, — го-го-го! — мичав Іван крізь жування, по-дитячому вимахував рукою, що в ній цупко держав шинку, а потім ближче підсунувся до графа і інтимнішим голосом говорив: — Не знаю, хто ви тепер — граф чи не граф, але хочу сказати: Морозів вигнали з хуторів і правильно зробили! — пристукнув він по столі. — Здохнемо ми — здохнуть і вони. Мишко господарем не був, не буде, бути не може, тепер, завжди і во віки вічні. Так вже його, того героя, мудро сотворено, щоб не бути йому людиною! — і Іван знов стукнув по столі. І засміявся. Засміявся також граф.
— Налити ще? — запитав він.
— Налити! — прохрипів Іван із шинкою в зубах. Іван випив… І продовжував: — А ті наші курячі філософчики одного разу пізнають "народ", — ха-ха-ха! Одного разу… "І в час вечірній, пізній час, вас привітає ҐПУ", — ха-ха-ха! Буде! Буде! Знаю! А ті там заграничні пузаті немовлята і ліберальні ідіотчики… Дістануть вони ще свою порцію спасіння — механізацію, націоналізацію, кооперацію, колективізацію. Від вух до п'ят медаликами обчіпляємо… То-то, братіку, буде потіха, коли шановний наш приятель Мандерфільд та займе одно з найпочесніших місць у одному з кабінетів святого Саватія, що на острові блаженних Соловецькому та на морі Білому…
— Люблю! — викрикнув граф, а очі його світилися, як ліхтарі.
Іван розливався:
— Ми їм, голлівудським варварам, покажемо де стирчать мозки, а господін Каплін не чортиком, а чортиням задриґає під нашу балалайку, — ха-ха-ха!
— Ех, і люблю! — регочеться граф. — Браво, Іване Григоровичу, браво! Зовсім по-моєму! Це по-моєму! Ще по одній?
— Хоч би й по дві! — вторував Іван.
— І до діла… Діло маю до вас, Іване Григоровичу, — казав граф, і очі його зупинились на Іванові. Але той не дочув. Він скінчив шинку і старанно взявся до ковбаси. Його зуби завзято працюють, щоки зарожевілись, сірість уст змінилась на бузову блискучість, очі піднялись з своїх ям. — Братіку! Мозки, як ваші, не сміють дармувати, — продовжував своє граф. — І не мале їх призначення. Усе зробимо — кажіть! — викрикнув граф.
Іван ніби прокинувся.
— Як? — запитав він швидко.
— А так: за кордони нашого обширного отечества не хочете? — чує Іван ніби з туману.
— Куди? — перепитує, перестає жувати, очі стають круглими.
— За кордон! — повторив граф, а обличчя Іванове розплилось в його очах, мов би в кривому дзеркалі.
— За який закордон?
— Та за кордон! Звичайний.
— О! За кордон! Ха-ха-ха! І як же так, Федір Федоровичу! Кпитись над бідним Іваном. Чудак ви, їй-богу! Ха-ха-ха!
— Яке там кпитись, що значить кпитись? За кордон і баста! Першою клясою. Без пересядки. Київ — Берлін і точка. — На Івана нападає хижа веселість, він регоче, як жеребець.
— Ех, ви ж і граф! Ну ж ви й… І навіщо всілякі там драглі? Я ось перед вами — беріть і крито!
— Е! Е! Так не думайте! Ні, то ні! Я направду думаю з вами добре…
— З жартами, щоб не було смутно?
— Ну, й дітьо! Пропоную діло, а воно брикається. Замість Сибіру, Оніглагу, пропоную Берлін, Париж. Сідає до першої кляси, їде… Божком буде, а тут з хлопця коржа зроблять. І не розуміє. — Іван дивиться на Демідова, очі ростуть.
— Це значить як? На… На провокатора?
— Ах, які слова! Вісім років у цій юшці і неграмотний. Сам же хвилину тому співав про різних тих голлівудчиків. Яка провокація? До нас горнуться, простягають руки, вопіюща кривда пролетаріятові. Пригорнім! Визвольмо! Мільйони простягнутих рук. Що ви, Іване Григоровичу, їм відмовите. Штовхнете чоботом у прірву полонених і страждучих дітей — що ви, що ви? Від кого, від кого, а від вас такого звірячого очерствіння не сподівався. Яка, питаю, провокація? Самі хочуть! Самі! Розумієте? Самі! Зовсім так само, як свого часу ми з вашим Сопроном, хотіли визволитись з рук ненажерливого капіталізму… А чи нам, скажемо по совісті і отверто, менше потрібно Гібралтару, ніж іншим смертним? Кажете, не по дорозі? По дорозі! Все по дорозі, всі Атлянтики добрим людям по дорозі. А головне, все то спілі груші, лише настав полу, і посиплються. Англія ще там борюкається, а Париж, а Берлін, а Прага. Рубіни, найкращі рубіни нашої пролетарської корони, — "камради", "наші руске братші", другого такого Бенеша у віках не знайдеш — і мудрий, і впливовий, і ліберал, а вже наш лисий покійник казав про лібералів — змусити їх пройти з нами не аршин, а два, а не захочуть — без них і через них. Вивів отак на п'ятий поверх, показав вікно і стрибай! І не стрибне. Хай попробує не стрибнути… От вам і Европа — "шаґні і всьо в рукє твоей — владичествуй", — мовляв мудрий Тютчев.
— Так. Прекрасно! Але при чому тут старі кальоші — Іван Мороз? — враз вибухнув з рожевого туману Іван. — Лишенець — раз. Гречкосій з роду в рід — два. Куркуль — три. Ворог народу — чотири. П'ять сотень гріхів смертних, а ви в апостоли рядите. Та ж я вам такого напряду, що до кінця віку не розберете. Пошлете в Берлін, а я опинюся в Буенос Айресі…
— Ну! Не дуже, не дуже, Іване Григоровичу. Знаємо, що варимо. Мороз є Мороз, скрізь на місці, дивіться лиш на молодшого братіка, не гаразд такими помітати. А десь там опиниться, наші руки стали довгими, сягнемо і до дна океану. Налити ще?
— Налити! — злісно прохрипів Іван і задубів, вп'яливши погляд у гравюру Дюрера, що показувала Лицаря, який розмовляє з Смертю.
Граф наливає, дебела його, заросла рука злегка тремтить. Іван це помічає. Грива його голови настовбурчилась, все гойдається, ніби вони на розбурханому морі. Іван схопив графа за руку і розлив горілку.
— Стоп! Досить! — Граф глянув на нього гостро. — Чого хвилюєтесь? Дрейфите?
— Я більше не можу.
— Що значить не можу?
— Не можу — і все! — пустив графову руку.