На сходах було порожньо, на холодній, ранковій вулиці теж, тополі бульвару Шевченка, мов віники, стояли непорушно, фасади будинків нагадують старі, темні гравюри. Іван і Василь ідуть без мети, їх ноги ступають обережно, минають кілька будинків мовчазно, опісля без змови, переходять на другий хідник бульвару і йдуть попри, високий, дощаний, якоїсь кремово-сірої барви, паркан ботанічного саду. Липи і каштани простягали з-за паркану мереживо свого галуззя, свистали й гомоніли різні пташки, а найпаче жваво й галасливо метушилися сірі горобчики.
Почали з'являтися й люди, їх все більше і більше — пом'яті, заношені, чоловіки в кепках, жінки в хустках, повільний, механічний рух, дуже рідко з якоїсь вулиці вирветься і самітно пробіжить, переважно темної барви, авто, десь проторохтить віз, запряжений худою конякою… Вітрини, написи, вікна, двері — закурені, матові, старі.
Йшли в напрямку Бесарабки. І обидва мовчали. Іван мав що сказати, але не відважувався почати таку розмову, Василь хотів довідатись про все, що там сталося, але так само не мав відваги питати. В його уяві стояло лише те, що було написане в газеті. Іван же думав про Канів, про Вірочку, про Мар'яну.
Дійшли до Бесарабки. На "толкучці" людей більше і їх все прибуває і прибуває. У масі безпечніше. Усе торгує. На землі, на скриньках, на колінах, з-під ліктя, з-під поли, з кишені, з кулака. Старі вилинялі, перецеровані жіночі панчохи, позолочені, ажурно-рококові рямці з таємничим, романтичним почорнілим обличчям якоїсь серпанкової красуні; старанно витерті і ще старанніше залатані, бурої барви штани, мабуть, вже покійного дідуся, з видутими, але припрасованими колінами; витоптані і не підбиті, просто з ноги, восьмий номер, черевики; портрет Толстого; купка поржавілих, погнутих цвяхів, купка цибулі, склянка маку і інше, і інше подібне.
Іван з Василем не мають ніяких комерційних намірів, не шукають ні штанів, ні портретів Толстого, вони лишень просто вливаються в загальний лад. У масу. Щоб і собі в ній розчинитися… І щоб їх не було видно. І почуваються вони тут дійсно затишніше, ніби за вітром. І те, і інше, і драглистий рух, і приглушений гамір, якийсь пульс, калейдоскоп облич, багато очей. І лише геть згодом під обід, вони рішають розійтися, їм робиться разом скучно.
— У тебе, Василю, напевно є якісь свої справи, — промовив Іван.
Василь погодився, вони умовились зійтись увечорі, і кожний пішов своєю дорогою.
Іван залишився сам у масі. Знайшов якесь порожнє місце, камінь під парканом базару, і присів. Сидів недовго. Здавалось його щось там далі чекає, хтось кличе. Пішов туди. Ні. Ніхто його ані не чекає, ані не кличе. Перейшов знов на інше місце, але і тут недовго втримався. Пішов крізь базар навпростець від ятки до ятки туди, де продаються харчі. Він купує півфунта варених свинячих реберець і несе їх просто в жмені, без обгортки з наміром десь знайти місце і їх спожити. Але, де знайти таке місце? Яка шалена прострація, яка абсолютна порожнеча. Іванові все таки вдається, як справжньому курчаті, що схопило якусь поживу, знайти закуток там далі, у провулку, напроти стадіону "Динамо", щоб її спожити, але тільки він почав їсти, як зовсім несподівано перед ним, мов з-під землі, виринає дивовижне інше єство у вигляді обдертого хлопчиська, якого обличчя видається рильцем кротика, що тільки що перестав бабратись у землі.
— Дядя! — промовило єство і глянуло догори з-під кепки з розірваним козирком, що майже проковтнула його малу сплюснуту голівку. — З'їси м'ясо — мені остав кісточки! — і одночасно кинулось Іванові під ноги, де вже валялось кілька кісточок з реберець.
Іванові стає ніяково дивитися на те єство, що справді пробує гризти ті кісточки, опісля відриває шматок м'яса і хліба і подає хлопчині. Той негайно схопив поживу і негайно її спожив. Іван сягнув рукою до кишені за махоркою.
— Куриш? — запитав малого.
— Ти бачу, дядя, догадливий, — почув шепеляву відповідь. Іванове обличчя якось проясніло, він дістає махорку, газетний папір, сам крутить і подає малому. Той зручно, однією рукою, згортає козячу лапку, Іван шукає огню і саме, коли він сягнув до кишені за сірниками, його партнер схопив його клунок, кулею вилетів з провулка і зник.
Одначе на цьому не скінчилось. Дослівно за хвилинку, як тільки Іван закурив і намірився залишити своє непривітне пристановище, коли на розі будинку, перед ним вигулькнула і заступила йому дорогу друга подібна істота.
— Ей, дядь'ю! Дай потягнуть! — запищала вона і визивно глянула Іванові в вічі.
— Нема, — спокійно відповів Іван і сплюнув на бік. — Ей, чого там нема, коли знаю, що є, — говорить упевнено істота.
— А звідки ж ти знаєш? — вже з ноткою іронії, питає Іван.
— Знаю. І хто твоє барахольце стягнув — знаю. І що ти безбілетний. От дай потягнуть — скажу, де і поспать можеш… Іван мовчки потягнув з цигарки і решту віддав хлоп'яті.
— На. Остання, — додав при тому.
— Чого ж остання? Остання у попа жінка та й то не завжди… — Малий потягнув диму, випустив його віртуозно різними бубликами і продовжував свою філософію: — Новичок, що? Не горюй. У нашому савєцкому союзі свіжого воздуха хватить, а чого більше птиці нада. Но все таки в жизні нічого не здавай, батя, даром. І нікого не визнавай. Не треба. Гроші маєш?
— Маю, каже Іван.
— Дай п'ятьорку… Не бійся, не бійся… Кажу п'ятьорку, значить п'ятьорку. — Іван скептично, з усмішкою, глянув на малого. Той потягнув дим, шпарко сплюнув… — Я з князів — розумієш? Голуба кров. Брехати — брешу, але тільки з потреби. — Іван видобув і подав тому п'ять карбованців. Не подякував, згорнув папір в рурочку і засунув в один з рубців подертої ватянки. — Ти, видно, з кулаків? — продовжував, видуваючи дим. — Нічого. Розумію. Розпатронили. Знаєш, у нас кватирка мається, лише трохи зверх норми, підсобна, так би мовити, зі всякими такими ультраудобствами совєтського часу. Знаєш, де міст на Либеді? Проти Байкового? Приходь. У сім на мосту. Чекаю! — і пацан урочисто зник.
Іван швендявся без потреби між небом і землею до шостої, о шостій зустрівся з Василем на Володимирівській. Було гуляння, сутінки, весняно, багато громадян і громадянок, навіть смішки, навіть вигуки і якось, здається, радісніше зо всіх боків. Лише Василь не міг ніяк настроїтись. Іван це помітив одразу.
— Не журись, хлопче. Знайдемось — каже він. Василь щойно тепер зауважив брак клунка. Але нічого не питав.
— До Канева я написав. Побачимо, — промовив.
— Добре, — каже Іван.
— Головне які б папери, — каже Василь.
— Так. Папери. Папери в наш час річ важна.
— Попробуєм, — закінчив Василь. Він більше нічого не питав, покрутилися, постояли, помовчали, умовились зустрітись завтра і розійшлись.
Сонце щойно зайшло, між будинками клались обережні сутінки, що переходили у грайливо-малинове смеркання. Раптом, ніби впали з неба, загорілись ліхтарі. З заходу опуклим, ніби надуте вітрило, небозводом тягнулись хмари барви старої вати, що зустрівшись над містом із східнім вітром, поволі розривалися по широті простору.
Іван попав на цвинтарище до просторої, мурованої гробниці. Не сподівався цього, але й не дивувався. Запровадив його туди не той з базару, а інший — високий, тонкий у довгому, пошматованому лапсердаку хлопчисько з дуже блідим, єлейним обличчям, що світилося навіть у темноті.
Стояла півтьма. Кволе світло давав недогарок свічки, що стояв у центрі простору на перевернутій скринці, що правила за стола. Димно, чадно, алькогольний згар, махорчана суга. Людські постаті стояли, сиділи, лежали. Біля скриньки мальовничо осяяні свічкою четверо урків різались у карти. Кілька інших, сплетеною, мов вужі, групкою щось читали і уривно і нагло заходилися реготом. Ще інші у різних місцях і різних позах лежали на полицях у нішах гробниці.
Прихід Іванів не зробив на них ніякого враження, ніхто навіть не глянув. Він дістав своє місце — дошка на глиняній, мокрій долівці при самому вході з діри, що зяяла майже над головою. Дірою догори гнало димом, згори холодом. І час від часу хтось сунувся вгору, хтось вниз.
Іван вагався, не знав спочатку, чи йому тут лишатися, чи може піти краще і десь там прошвендятись до ранку, але згодом все таки рішив залишитись. Ніч була з приморозком, а одяг у нього лихий.
Зайняв своє місце, присів, випнувши високо гострі коліна, оперся спиною об цегляну, мокру стінку, заплющив очі і занімів. Руки, ноги, всі кості і всі м'язи терпко щиміли, пальці в чоботях були мокрі, ворушив ними і разом ворушилась думка. Канів. Вірочка. Мар'яна… І "що там"?
— Кажу, Сєнька! Ще один такий фураз і мажу в апетитне місце! — чує враз Іван дуже виразно, і це приводить його до свідомости.
— Це ти мажеш? — відповідає спокійно, грубо, понуро інший голос.
— На слух кульгаєш? — грозить перший.
— Ну, маж, маж! Чаво! Марксом! — озивається третій, розважний.
Іван чує і не чує, швидко летить кудись вниз глибоко.
— Два мільярди, кажеш? Нісенітниця! — чує він знов інший голос і з іншого місця.
— А по-твоєму? — питає його другий з ноткою іронії.
— Та що ж по-моєму. Не по-моєму, а взагалі…
— То що ж взагалі? А те, що ізотопний склад свинцю, як також середній зміст урану вказують виразно на чотири-п'ять мільярдів.
О! Іван летить назад швидко догори і напружує увагу.
— То ж на еволюцію одного тільки підтипу хребетних, — чує Іван, — природа всадила якінебудь мільйон-півтора років.
Другий з тією ж ноткою іронії:
— Що ж тоді теорія вогнеплинної маси?
— У тім то й річ. Зрештою, яка там вогнеплинна? Звідки взялася б вода? Кисень? Гелій? А скільки часу вимагало б охолодження? Сто тридцять, кома — вісім, мільйонів квадратових кілометрів — шутка сказати.
— Ах, знаєте! — озвався враз інший радісний вигук: — Найкраще, як казав славетний ректор кембріджського університету Джон Лятфут, — небо і земля, разом з хмарами, повними дощу, і весь той твір, разом з людиною, було доконано святою трійцею дня 23 жовтня 4004 року перед народженням Христа, о годині дев'ятій ранку!
— Ха-ха-ха! — зареготали всі три разом.
— Ей, там! Учониє! Закройсь! А то вибрасим з димом! — озвався голос знизу. "Учониє" закрились, і запанувала тиша. Іван знов погруз у свою дрімоту. І снилось йому: весна. Їхній сад. Дуб, що на краю від поля.