Зараз лише диво могло нас порятувати. І диво сталося: обоє ми ще вірили в чудесне. Раптом їдкий притхлий туман опав на сади та дахи будинків (роги радіоантен загадково стриміли з молочно-сизої мли), а небо очистилося, оновилося і стало глибоким, як став пізньої осені, коли вода темніє і скрадує обриси дна; до зоряної череди виплив з-за ирійської пожежної вежі місяць; блакитний промінь простелився від високого місячного чола до нашого осокора. Я першим ступив на промінь, лоскітливо-ковзкий, наче паркет у фойє обласного театру.
— Тільки униз не дивися. Бо в голові запаморочиться. Дивися в небо, — сказав я дівчині в білому береті.
І вона боязко подрібцювала по місячній стежці, рахуючи зорі, що мерехтіли над нашими головами, буцім комарі в сонячній пасьмі надвечір, а вовки завили з безсилої люті та розчарування і чорними тінями поповзли за нами назирці. Вони доповзли до Колгоспної, по якій ходили автобуси, і залягли на її темному березі, далі від вуличних ліхтарів, — боялися світла. Ми дибцяли над вечірнім Ирієм, поснованим ясним павутинням вулиць; по вулицях бігли павучки машин з очима, що світилися, а майдани лежали під нами ошатні й святкові, наче плеса озер, залитих полуденним сонцем. Підбори дівчачих черевиків весело вицокували по місячній стежці, і мені здавалось, що я на сьомому небі, а не на першому, земному. Так дійшли ми до П'ятикутків і, взявшись за руки, ковзнули по скісному променю, ніби по крижині, на Рибну вулицю.
Ми вже були біля двору дівчини в білому береті, коли уздріли Жука, що, похмурий та злий з невдачі, розпростерши руки, немов линвоходець, дибав по місячному променю, припнутому до ушули воріт. Я ментом зіп'явся на паркан, дістав кишенькового ножа і прошепотів з лихим тріумфом у голосі:
— Дивіться, як він зараз беркицьнеться! Я переріжу промінь…
Несподівано дівчина в білому береті вхопила мене за руку:
— Не смій! Я не хочу.
— Тобі його шкода? — не повірив я.
Дівчина мовчала.
— Він бандит і хуліган. Його ненавидить уся Солом'янка. Він материних курей покрав і пропив.
— Неправда! Він сильний і сміливий. Він нікого не боїться. А ви всі боїтеся його, боїтеся, я знаю! І ти теж боїшся!
Під беретом розквітли очі, великі й світлі, мов дві водяні лілії.
— Знаєш, за що його зі школи вигнали? — гукнув я, прикро вражений. — Він соломинкою вижлуктив з усіх чорнильниць у класі чорнило!
— Мовчи й мовчи… Я знаю, що він — не такий, — тихо сказала дівчина в білому береті. — Ніхто з вас не знає, а я — знаю… — Вона заплакала, і сльози котилися по дитинно пухких щоках. — Бо, може, я люблю його… І я не просила рятувати мене від Жука…
Дівчина в білому береті перебігла двір і хряснула дверима веранди.
Я ще посидів на паркані, розгублений, зневірений. Відтак сховав ножа, стрибнув на хідник. Під сусіднім двором темніли тіні трьох жучків. Я ввібрав голову в плечі і побрьохав по багнистих баюрах Рибної вулиці на автобусну зупинку. Жучки повзли слідом…
Я вмостився на задньому сидінні автобуса. На бруківці мене підкидало, і простромлюючи головою кузов машини, я уривками милувався зоряним небом, яке потроху хмаріло. Проте було мені за цих хвилин не до краси нашої чарівної природи. Троє жучків, насунувши на самі вуха картузи, стовпіли коло дверей і я напевне знав, що на зупинці автобуса під Солом'янською вербою на мене чекає смерть в образі цегляномордого Жука. Я не шкодував, що порятував дівчину в білому береті, яка, виявляється, не потребувала порятунку. Якби сьогоднішній вечір почався спочатку, я б вчинив так само. Було тільки до сліз жаль себе; мушу гинути таким молодим! І буде завтра, і позавтра, і буде зима, весна й літо, і буде майбутнє, буде комунізм, лишень мене вже ніколи й ніде не буде. Майбутнє бачилося мені невимовно прекрасним, і навіть у найсмутніші хвилини свої я чекав на нього. Про майбуття мріяли герої книжок. Його прогнозували газети, що їх я читав матері, поки та пряла біля каганця із жовто-червоної снарядної гільзи. Його обіцяли вчителі. На противагу матері, яка вірила тільки в сни, я беззастережно вірив і вчителям, і книгам, і газетам, і своїм рожевим мріям.
З раннього дитинства щасливим випадком у душі моїй поселився зворушливий образ майбутнього, що, попри наївність та умовність, зігрівав і зігріває впродовж багатьох років. Пакульська школа стояла на горі, що з неї продивлялося усеньке наше село, аж до темно-синього крила лісу по той бік Жерелі. Ще краще проглядалося воно з цвинтаря, який стелився зеленими хвильками давніх могил довкола церкви; церква височіла на тій же горі, просто школи, по інший бік вуличного річища. На великих перервах ми грали серед могил під крислатими липами в жмурки. Весняного дня один із школярів показав синім, у чорнилі пальцем на луки за селом і поважно, як людина, посвячена в таємниці буття, мовив:
— Бачиш? Комунізм…
По ніжно-зелених, із синіми вікнинами весняних озерець луках, що були вщерть залиті яскравою сонячною повінню, пливли оранжеві, під сліпучо-білими вітрилами крокв кораблі.
Повоєнна весна була голодна, і безбатченкам у шкільному буфеті варили солодкуватий, з підмерзлої картоплі суп. Другого чи третього дня по тій розмові я випадково зачепив ліктем і вихлюпнув на підлогу свою тарілку пісняку; буфетниця розкричалася, я заплакав і метнувся на цвинтар, геть з людських очей. Стояв під липами, дивився на оранжевий, цяткований вітрилами, по яких уже стелили золотистий околот, корабель, і сльози мої висихали на теплому, з Ирію, вітрі. І потім, не один раз, коли мені було холодно, голодно або просто незатишно й гнітко на душі, я приходив під липи і дихав тим далеким чарівним світом, що його відділяла від крайніх пакульських хатин широка смуга лугу. Згодом почув від старших, що на лугу за селом будується новий колгоспний двір з корівниками, коморами та клунями, але тверезі поправки на реальність не лишили по собі глибокого сліду, бо на все, що відтоді здибувалося мені в житті, я вже дивився крізь те щасливе, найясніших тонів видиво…
…А люди ходитимуть у білих ясних одежах і рухи їхні будуть повільні, розважливі, а мова мелодійна. Вони любитимуть одне одного і казатимуть саму правду, вони житимуть у білих мармурових будинках із сферичними скляними стелями, крізь які до їхніх квартир зазиратимуть зорі, місяць та сонце, стінами їм слугуватимуть стелажі з книгами; і вечорами по роботі вони сидітимуть у квартирах-бібліотеках і слухатимуть серйозну музику, оту музику, з якої насміхається дядько Денис і вимикає приймача, коли чути ніжно-роздумливий голос рояля або скрипки; а ще ті люди майбутнього читатимуть старезні книги в грубих шкіряних обкладинках і пізнаватимуть таємниці життя, поки їхні кораблі плаватимуть у далеких Галактиках; і ті люди розмотають нитки минулого життя, як мати розмотує клубок і надибує під нитками квитанцію за торішню страховку, про яку її давно запитували в конторі; люди майбутнього знайдуть мене, що таким молодим загинув від руки солом'янського бандюги Жука, подивуються несправедливості і повернуть мене до життя, і я, подивований, щасливий, ходитиму по їхньому заквітчаному Ирію, де з-поміж шовкової трави любистку та чорнобривців (за колишнього життя ці квіти росли довкола моєї хати) випинатимуться ясно-білі півкулі будинків, а у міському саду я побачу клітку, за чавунними ґратами якої сидітиме Жук, схожий на горилу з підручника зоології; я підійду до клітки і скажу йому: "Я знав, що ти непотрібний майбутньому, а якщо й потрібний, то лишень для того, аби нові люди знали, як важко ішли вони до самих себе…"
Я заплющив очі і приречено ступив з автобуса на розкошлачений колісьми машин пісок. Тої ж миті вугластий Жуків кулак полічив мені зуби, нарахувавши тридцять два з половиною, і всі вони заболіли мені. Небо тарарахнулося об забруковану землю, червоні скалки сипнули увсібіч. Я розплющив очі і сказав:
— Бандит…
Під стовпом, на якім вітер розгойдував лампу з бляшаним абажуром, стояв Жук і махав чорними, мов осіння ніч, крильми.
Я повільно прямував у Солом'яну вулицю, наче в глухий тунель, вихід з якого замуровано. Жоден вогник не блимав мені назустріч, і хлюпала грязюка під ногами солом'янчан, що віддалялись. Жук із жучками сунули за мною віялом, наче голодні вовки. Тоді я став спиною до мокрого паркану — небо над Ирієм по той бік жучків світилося — і кинув крізь сльози:
— Бандит…
Жук вайлувато чалапав до мене, насунувши кепку на самі очі, а руки сховавши в нашиті попереду кишені штанів. Коли його одутла прищикувата твар підпливла зовсім близько, я розмахнувся і послав свій дрібний, як картопля на піску, кулак під більмаки Жукових очей. Жукове обличчя несподівано репнуло і розсілося, наче перестиглий гриб-димовик, коли на нього наступиш, хмара смердючого іржавого диму заволокла мене, а Жук уже велетенським чорнокрилим кажаном шугав над головою. Тим часом дим розвіявся і я уздрів дядька Дениса, що з дизельним трактором на плечах жваво крокував Солом'яною вулицею.
— Почекай, я тобі ще скручу голову! — просичав Жук з темного, заволоченого низькохмар'ям неба.
— Ходи, ходи, бо я бебехи витрясу — усе життя збиратимеш! — сказав на те дядько.
Жук шаснув у темінь і зник, а жучки злякано сипонули від дядька по городах. Дядько переклав свою ношу з одного плеча на інше і розхвастався:
— У дворі нашої контори давно дизель іржавів. Спершу думали ремонтувать, а тепер поклали в металобрухт здати, клопоту менше. Я й прихопив. Надумав, Михаль, вино з яблук гнати для всієї Солом'янки, яблук цього року — хоч Стрижень гати. Подивишся, як завізно стане. І з кожного кілограма яблук сто грамів млинового — наші. А захочемо — вином братимем. Утямив? Коли бог ділив голови, задивився він на свою божину і голову міністра мені, рядовому бухгалтерові водоконтори, начепив. Схаменувся — а пізно. Так і живу з міністерською головою. А з міністерською головою не пропадеш! Ми ще поїдемо в Пакуль на чорному "опелі"!..
Вранці я прокинувся з каменем на серці, буцім напередодні натворив твореників у школі і мене послали по матір. Я згадав конторський дизель на дядькових плечах, Жука і жучків, свій страх, потаємне бажання виглядати в очах дівчини в білім береті мужнім лицарем, та ще на темному, як ніч, тлі Жука, бандита і хулігана, згадав кабана в Стрижні, хворого на сказ півня — мені зсутеніло в очах, проте я розважливо мовив до себе: "Світ, звичайно, не самими білилами писаний, і на сонці є плями, як доведено наукою, але що ж ти маєш до світу, коли сам як не чорний, то рябий-рябісінький…"
І я твердо рішив від сьогодні бути кращим, аніж був досі.
Камінь упав з мого серця і покотився двором, там його зловив дядько Денис та став точити об камінь купило, що за останні дні притупилось.