Ще з вечора сама я верболозом
обидві крижівниці заплела"...
Прогомоніла жінка сивовида:
"Не знаю лиш, чи привезе Свирида?
245.
"Ще під четвер приснився сон мені:
збираюся топити й мию речі,
аж вийшли невеличкі два півні
у попелі на припічок із печі.
Один чорніший, ніж на сатані
осмалені вогнем пекельним плечі,
а другий білий, білий, наче сніг,
не торкнутий нігде ще рухом ніг.
246.
І чорний замахав крильми на двері
та й заспівав аж в комин загуло,
а потім, ще раз крила чорнопері
рознявши, канув глухо у кагло...
А білий он туди, де на фланері
святий, погнав крильми якесь тепло,
і, мов зачувши кригу холоднечі,
співаючи вернувся теж до печі.
247.
І я, знебушись гірше, як від ран,
схилилася до челюст головою:
аж там на черені лежить казан
і підпливає широко водою.. .
А в йому ж ноги мив колись мій пан,
мій син, прибувши з Києва зимою. ..
І що то, дочко, в мене був за стан,
що півня не було, а був казан?"
248.
І господиня перестала прясти
і очі стала терти рукавом:
"Це проти горя, чорної напасти,
що має з нашим статися двором" ...
— "Ох, як би я хотіла, щоб бокастий
візок мій возвістився вашим сном,
бо я приїхала в час нещасливий,
аби свого собаку віддали ви.
249.
Там розкуркулювати почали
вже за Дніпром у кожному районі,
І люди ходять по полях, мов коні,
збираючи з капусти качани,
і падалицю у торби й долоні...
А діти їх, де яр чи сіножать
померзлі, мертві купами лежать.
250.
І пса убитого, мов дику птицю,
чекісти у подвір'ях з крісів б'ють,
здирають шкури й миттю за границю
возами й залізницями везуть ...
І в кожну харкають вони криницю,
і трупи псів побитих стережуть,
а з піль до стерва хтось підлізе скраю,
того підряд з собаками вбивають.
251.
А друга варта цепом за Дніпром
утікачів на цей бік не пускає...
І, тіточко, мій батько аґроном
і власть таких, як він, не обдирає,
і через те ваш Вовк з усім добром,
що батько мій у Рохмистрівці має,
залишиться: його ніхто не вб'є
про це віщує й серденько моє.
252.
За пса казали батько зрихтувати
мішок пшениці ще й вівса мішок,
а я від себе можу теж додати
сукна нового немалий шматок:
його позаторік купили мати
за царські срібляки у жидівок —
Свиридові колиеь костюм хороший
пошиєте, не витративши грошей".
253.
"Не мов, дитино, словом золотим,
бо я глуха, неначе в домовині" ...
І дівчина, зворушена таким
нещастям незліковним господині,
гукнула: "Ох, нехай би з тим святим,
жорстоким небом вся земля віднині
оглухли, ніби висохлі стави,
щоб тільки не були глухою ви!"
И намиста синього скляний разок
на шиї вгляділа вона в старої,
і швидко наперед зробила крок
з рішучістю бездумною героїв —
та й розв'язала низку без морок,
і, намистинку взявши з тих розвоїв,
від сорому не звівшись нанівець,
зв'язала знов розплутаний кінець...
255.
А потім шкарубку від праці руку
швиденько у свої малі взяла,
і так, немов самим сердечним стуком,
який погнати кров тоді змогла,
поцілувала, мовлячи крізь муку,
палючішу від щастя і від зла:
"Не прокленіть, бо я й сама страждаю,
що сина вашого давно кохаю!"
256.
І, розхвильована в душі до дна,
щоб непритомною на діл не впасти,
із хати просто вибігла вона
у вічні нашому чуттю контрасти...
А Чиччиха на ввесь свій дім одна
крутнула прядкою і далі прясти,
та раптом знов, не давши їй ходи,
заплакала так само, як завжди.
257.
Бо зачарований в душі світ дії
немилосердно серце розбива,
коли реальні звуки світовії
там не шикуються в ясні слова
і не утворюють з мети та мрії
того, що має ув очах сова,
яку малюють на книжках домашніх
господарі освічені й поважні...
ПРОЯСЕНЬ:
Коли людина молода, то її свідомість невідомо де пробував,
але серце відкрите для неї щохвилини. Коли ж людина поста-
ріеться, то серце закривається, але свідомість з'являється і круж-
ляє навколо людського серця, щоб воно її впустило. Серце пла-
че і не пускає. Невже в цей вік свідомість, зблизившись із сер-
цем, прискорює його смерть?
ПРАВДА
258.
Ти знов пройшла проз мене в сад у сніг
і не помітила із-за галуззя,
аж похилився я з тремтячих ніг
і на поріг товаришів наткнувся,
та ще й почув: "Дитино мук моїх,
чого ти застогнав і похитнувся?"
Коли ж оглянувся, то вітер гув
від неньчиного гробу по снігу.
259.
І знаю, що якби у серці тугу
я ніс крізь села, повні горя й бід,
то кожна б сива жінка звала другу,
шепочучи слова мені услід
ті самі, що із цвинтаря під хуґу
я чув, коли ти йшла проз мене в світ
аж сад від них під інеєм здригнувся:
"Чого ти застогнав і похитнувся?"
260.
Але не діві, не старим жінкам
і не тобі складаю твір цей, мати,
бо мученикам терну для вінка
рубати дозволяли скрізь Пилати,
а рідна співчутливість боязка
не дозволяла б їх із чол знімати...
Тому нехай уся поема ця
лунає тільки сміливим серцям,
261. які завжди спроможні чарувати
своєю мрією й метою нас,
яким казками робляться і ґрати,
і співом щастя деспотів наказ,
а голосом сирени стук лопати,
що нам нагадував уже не раз
про плач, і крик, і дзвони похоронні
над тими, що упали безборонні.
262.
І в році тім, як і завжди, в грудді
Різдва святого сталося пришестя;
і хазяйни, і пес знайшли тоді
роковане, таємне перехрестя,
що у повітрі на землі й воді
насильство, зрада й душогубство пестять,
яке лиш раз буває за життя
розпеченим порогом в небуття...
263.
Життя, життя, ти хвилями без краю
геть затопило власні береги,
і я твою поверхню озираю
з розпукою німою навкруги,
бо скрізь нічого оком не стрічаю
в напруженні самотньої снаги:
Немає ні чайок, ні хмар, ні неба,
неначе й серця там мого не треба.
264.
Та каменем не сів на дно мій дух,
тому що корінців його ще звої
держаться за останнюю біду
серед стихії сірої й глухої:
це спогад про кутю в старім саду,
де вся сім'я в побожнім супокої
стоїть круг столу, і малі серця
чекають батьковим словам кінця:
265.
"Ідіть до нас вечеряти, звірюки,
а ні, то хоч прибудьте до вікна!"
Але на заклик святвечірній злуки
мовчала даль і сніжна глушина:
бо хитрі до розбійницької штуки
не знали, що такі в них імена,
що їх це кличуть кожного й по парі,
і мир не йшли робити при узварі.
266.
Але тепер, якби, забувши гріх,
на Україні під Різдвяну пору
сказав хто: ,,Йдіть до страв святих моїх,
вовки й звірюки із лісів та з бору",
то за столом би подавили всіх
чекісти, увійшовши ізнадвору:
бо так їх зве Країна ще жива,
і в хаті б стала тільки Гепева!
267.
Життя, життя, утоплене в безмір'ї
люблю ще я шматок твого кінця,
куди не йшли ніякі дикі звірі,
коли їх прості кликали серця...
І я бажаю, щоб у їх подвір'ї
зірвати квітку теплу з корінця,
вже в мріях відданого тій людині,
що давнину шанує ще і нині.
ПРОЯСЕНЬ
Наше життя обмежується народженням і смертю, через те ми
живемо лише в минулому. І коли ми вдень на пасіці бачимо мед
і віск, то вони нам нагадують Ікара, Дедалового сина, і говорять
нам, що ми раніше від своїх дідів рушили до тієї самої мети,
що і вони. І хоч ми тепер до неї летимо і аероплянами, і автомо-
білями, та наші діди були проворніші і вже доїхали давно до
вічної зупинки, хоч і їхали волами до неї, до якої і ми поспіша-
ємо ще з-перед їх. І через те мед і віск, і Дедалів син, і все не-
пережите з нами, хоч воно нам часто затуляє рота, аби ми перед
заходом сонця не затужили.
ТРИВОГА
268.
І на Різдвяні свята сніг густий
засипав з хутора у яр дорогу,
і кучугури білі помостив
і до криниць і Чичці до порогу,
і в те цебро, що хтось з води пустив
напевно, в руку змерзши або в ногу,
нападав повно, що не видно й крис,
аж журавель потягся ним униз.
269.
Але на тихім Чиччинім подвір'ї
ніхто не прокидав ясних стежок,
а тільки два коти великі й сірі,
на житній повилазивши стіжок,
між хатою і льохом в рівній мірі
покладеним на око крок у крок,
дивилися в вікно на теплі чари,
і люто, очі сплющивши, нявчали.
270.
Бо з свят ще учорашньої куті
сусідні у Степана Чички гості,
і коропи печені та товсті
поволі їли і складали кості.
Були тут, ви сказали б, що святі,
і Кость і Васька, дуже серцем прості,
і Дід-Кіт, і Степаниха глуха,
і сам Степан, всім пан і всім слуга.
271.
А сонце з-за горба широку смугу
проміння в хату клало через сніг
і шибку зверху — і одну і другу
розжеврювало в рамах з рогу в ріг,
і двом котам, що на стіжку без руху
сиділи, рвало пазурі від ніг,
і журавель до половини зверху
держало в світлі без скрипінь і шерху,
272.
і, взявши на столі в промінну сіть
і тикву, і чарки, і хліб, і рибу,
в обличчя людські наливало мідь
до нерухомого якогось глибу,
І Чичку з крісом вже заздалегідь
посеред хати креслило, мов вибух.
І говорив він, і малі слівця
великим горем били об серця:
273.
,,І ось мене із хати, ніби з тикви,
в сільраду витрусили у четвер;
і в сінях там, чекаючи на виклик,
я стіни витерті плечима тер...
І аж тоді, коли криваві ікли
того звірюки, що вже здох чи вмер,
заблискали на небі, може їсти,
мене взяли у кабінет чекісти.
274.
І не було там лямпи, ні свічі,
і рядна висіли на вікнах чорні,
і через те темніше, як вночі
було б у кабінеті тім потворнім,
якби на кожнім розі по мечі
там не стриміло на столі просторнім,
і не надіто щоб було на їх
по людськім білім черепі, мов сніг.
275.
Світив вогонь у кожній мертвій кістці,
і страшно речі осявав з дірок —
і кожний ґудзь на мовчазнім чекісті,
і на мечах кожнісінький пружок,
і під стіною в моторошнім місті
сосновий в кров замурзаний кружок
на цямринах маленької криниці,
що, певно, служить там не для водиці.
276.
їх три сиділо за страшним столом
поміж диявольськими ліхтарями.
в середнього блищали очі склом
і на лиці темніли жовті плями;
і в згоді з невимовно лютим злом
він зброю з піхви видобув без тями
і, хижо стрельнувши у стелю раз,
дихнув з пащеки смородом образ" . ..
277.
І Васьки тут не з ласки і не бити
торкнувся Костів спарений кулак:
"Васютко, я не знаю, що робити:
мені так страшно, та ще й млосно так" ...
А жінка, повернувши вид сердитий,
сказала голосно, аж ніби всмак:
"Мовчи, нещасний дурню" ... І з сльозами
знов стала мовчки слухати те саме.
278.
"Приїде ваш", вів далі ще Степан,
"із Києва Свирид на днях додому,
і ви його огляньте чамайдан,
але йому було щоб невідомо ...
і кожний папірець на смітник в тан
не викидайте з зошита чи з тому...
І щонеділі будемо ми так
читати, що напише ваш козак.
279.
А ми за це вам у дяка господу
однімемо, корови і скирти,
і в шані будете серед народу
від нашої уваги й доброти;
а на Різдво ми пришлемо по згоду
Калькутта й чекістів пів чоти;
і вже ж то будемо всі раді,
коли ви з нами станете в сільраді" ...
280.
І, ніби пригадавши що пропив
щось дороге минулого ще літа,
рукою показав на черепи,
і мова так добігла, злом нагріта:
"Недавно повно в їх було ропи
і зрадницькі думки жили Совітам,
а зараз в кожній мертвій голові
по одній свічці сяє лойовій...
281.
Так будьмо ж чесними до Есесера
щоб мати згоду совісти зі сном" ...
І буйно вистрелив із револьвера
у темну стелю над собою знов,
аж підлетіла так, немов шпалера,
вона з своїх закопаних основ,
і у віччю сяйнули всякі смуги
від нечуванної ганьби й наруги.
282.
І через те, коли я поспішав
учора вранці кіньми на Цвіткове,
я чув, як дивиться моя душа
у те, що має бути, загадкове, —
то гірше ще боявся, як ножа
в лихій руці, зустріти вже готове
жадане щастя — сина із наук,
велику поміч для стражденних рук.
283.
І ось дивітеся, я тяжко плачу
аж сльози капають у мене з вус,
що сина з вами за столом не бачу,
але до Господа свого молюсь:
пошли йому догадку та удачу
минути нас під гук такий та струс,
бо як мене не жаль їм та каліки,
то він тут з нами пропаде навіки!"
284.
І враз ...