І батько ще такий, що допоможе
і працю мати й радісний спочин
і в ці часи, коли в нічних загравах
В річки біжить кривава наша слава ...
167.
І я благаю, а не переляк,
прийми мене у тихе царство блага,
бо на твоїй землі мене аж так
побила і недуга, і зневага,
що вже не знаю: що я, чи будяк,
а чи дурна вівця в дурних ватагах,
як справді не належу до тих душ,
що першим словом обминає муж" . ..
168.
І враз у неї подих вільний сперся,
так само, як людину б'є правець,
і тільки гук у чоловічих персах
повстав од вражених раптово серць;
та ще в годиннику ішли колеса
і цокав попід ними їх взірець
туди, де голосив цвіркун з-за скрині,
полохаючи тишу у хатині.
169.
І положили господиню вдвох
на піл, в постелю днем святим урочу:
,,Нехай між вами тут побуде Бог,
а я мерщій до фельшара доскочу,
і вже аж потім, після всіх тривог,
розговівлятися з тобою кончу" . . .
І шапку взяв і в рогачах патик,
і тихо з хати сивий Чичка зник.
170.
Утомлений турботами нічними,
Свирид куняв у матері в ногах,
а лутки, і вікно, і ставні з ними,
й засвічена лямпадка у богах,
і скатерка з наїдками смашними,
і соняшне проміння у чарках
хиталися від подиху, неначе
в душі недужій видиво гаряче,
171.
яке тремтливо-ніжно бачив він,
що не дзвіниця у селі, а колос
ще вищий як стара без ґанку волость;
і висить в остюках на кільці дзвін,
а з нього сумно тужить Вустин голос,
але з хатів ніхто, ніхто не йде,
аби почути те, що дзвін гуде.
172.
Лиш гомонить у відповідь музика,
здається, скрипка з хмар через поля,
про те, що Вустя виросте велика,
і вродиться у неї немовля,
то буде і глуха, і без'язика,
неначе восени важке гілля,
що під дощі кінці свої схиляє
і плаче-тужить над нещасним краєм.
173.
І з матір'ю Свиридовою вдвох
обнімуться на Паску вже навіки,
бо їх ніколи не забуде Бог,
коли забудуть серцем чоловіки...
І сльози бігтимуть, немов горох,
і в Усті, і в старенької каліки.
І жаль було йому жінок і в сні,
аж краплі бігли із очей ясні,
174.
такі, як чисті ріки в білих селах
чи в рогозі джерела при Руді,
що ними листя осінь невесела
жене у мертве царство по воді,
аби весною верби знов і зела
струмкам шептали, сповнені надій,
що все життя у нескінченнім русі
таке ясне, як і в юнацькій тузі.
ПРОЯСЕНЬ:
Коли маленька дівчинка, вранці вставши, в розмові з своєю
чутливою матір'ю почне заперечувати, нехай мати зупинить свою
мову і поможе дитині говорити досхочу, бо дитина хвора і слова
їй стануть цілющим ліком.
КОХАННЯ
175.
Свирид щоранку скрізь будив горби
то знов на греблі він, біля верби,
сидів і в став дивився нерухомо,
аж доки батько не гукнуть, аби
прощався в лотоках з ревучим громом
та йшов обідати. І швидко так
а^к обмінився бідний неборак.
176.
Але, коли йому в десятилітку
було на понеділок треба йти,
він полетів на греблю в дику квітку
привичної своєї самоти;
аж там і дід, перед опустом сітку
закинувши, зорив в очерети,
а вглядівши Свирида серед смути,
покликав сісти й новину почути.
Дід-Кіт
177.
"Уже в лікарні Вустя за селом,
при ній і мати, доглядати, видко.
Від нас поїде теж і аґроном
служити в Рохмистрівку, кажуть, швидко,
бо доля ним крутнула загалом
так само як твоїм свинило зшитком" ...
І зблід Свирид і похилився вниз
і міцно руку до чола притис.
Дід-Кіт
178.
"І на Великдень сповістила вранці,
аби везти їх дівчина крива.
Лежала Вустя на низькій лежанці
якась чудна і ніби аж нова,
і вкутана у білі обвиванці
була її прегарна голова,
і ковдра тонкошерста та зелена
її вкривала щільно по рамена.
179.
І в ліжку побивалася вона:
зривала ковдру і про щось кричала,
і попід сосною пливла стіна,
неначе шляхом курява піщана,
що Києвопечерська давнина
колись назустріч віяла прочанам.
И нарешті дивовижний супокій
у неї вияснився з довгих вій.
180.
На килимі з краями в жовтих стрічках
тужила тихо мати за столом,
а Вустя говорила: "Чорна свічка
мені пече страшенно у чоло...
ще гірше як на пасіці із вічка
у мозок цілиться кінцем жало...
Линіть на неї свіжою водою,
нехай не світиться передо мною" ...
Мати
181.
"Моя дитино, це турецький мак
розквітлий за ніч, Богом запевняю ...
Але, коли тебе турбує так,
то я його мерщій під стіл сховаю" ...
Вустя
"Мене морозить, мила ненько, пак,
і квітку через те з чужого краю,
теплішу ще як сонце по дощі,
тихенько притуліть мені до щік" . . .
Мати
182.
"Моя дитино, мак тебе нагріти
не зможе, бо холодний він і сам
так само, як і великодні квіти,
що кидає весна своїм лісам,
де скрізь лежить трухлиння й червосвіти,
і на гадюках світиться роса,
де комашня біжить у кожну нору
і тягне тріски через пні та кору" ...
Вустя
183.
"Ге, мамо, в Бога у густім бору,
що з його й зорі йдуть у ніч старезну,
і сонце виходжає тихо в рух
на Чигиринську путь середохресну...
Ге, мамо, в Господа, коли умру,
напевно вже ніколи я не змерзну,
бо там не тільки вдень, а і вночі
тепліше ще, як на якій печі?"
Мати
184.
"Ох, бідна і нерадісна дитино,
тебе в лікарню відвезе ось дід
і, підчунявши, у мою хустину
запнешся знов, готуючи обід, —
і гонор свій без краю, та почину
пошлю пишатися на людський рід,
що маю я собі за помічницю
з руками золотими чарівницю" ...
Вустя
185.
"Ні, рідна мамо, я умру уже
і Господа прохатиму в просторах,
аби мені простив за те лише,
що до Свирида я була сувора,
і що, заквітчавшися шпоришем,
дивилася в криницю позавчора...
Бо жаль мені : чого я з ним тоді
не захлинулася у тій воді?
186.
Але коли б Господь над нами чати
держав у дуже дальній далині,
неначе із кожнісінької хати
в селі його ікона на стіні,
і міг би так мене не помічати
на небі у селянськім убранні
та ще й у шпориші і без вуздиків
на лютім вітрі, і без черевиків, —
187.
тоді б я перед ним упала ниць,
і плакати й тужити в довгу осінь,
аж доки оком перелетних птиць
не вглядів би у мене ноги босі. . .
Але чого в яру, на дні криниць
вода не мерзне навіть на морозі ? ...
І чи Господь мене простить за все,
чи снігом глибочезним занесе?...
188.
Ні, ні... мовчіть, бо буде дуже журно.
А щоб Свирид не думав у яру,
що так собі, легесенько і дурно
від випадкового харциза мру,
то я йому листом про все культурно
із серця слів багато наберу...
Подайте ж, мамо, швидше без вагання
геть все, що треба до листописання:
189.
паперу аркуш і старий Кобзар,
і з прискринку мого коверту в квітках,
і з мухою маленький каламар,
що ще тоді його заткнули тітка,
коли ліпили чарівний ліхтар
у птицях, зайчиках і в сухозлітках,
аби в Страшний Четвер було вночі
найкраще полум'я святе свічі...
190.
А ви, мій діду, станьте над опустом,
та шпоришу мені нарвіте там" ...
А я й кажу: "Його і в нас є густо
під парканом аж до торішніх ям,
і свічку ставте перед Злотовустом,
бо відти принесу з ряднину вам" ...
А Вустя й каже, що їй треба з мосту
отого зілля тільки пучку просту.
191.
"Нехай мсе буде у господі цій
і воля Божа і моєї крихти,
ще поки ви на мене і курці
не тюкаєте з берегів старих тих:
бо хто ж то все таки наприкінці
звалив її, аби на смерть постригти?"
тужила аґрономша у рукав,
і я пішов і шпоришу ввірвав.
192.
Вона ж лише і дві, і дві стеблині
взяла з принесеного шпоришу,
і першу половину в лист на скрині,
а другу вкинула в якусь діжу.
І з зіллям лист на правій литці й нині
в немазаній халяві ще ношу,
аби тобі віддати прочитати
смутні слова недужого дівчати.
193.
І вже не знати, як з халяви лист
потрапив раптом в руки небораки,
бо знявся вихор і простягся свист
від греблі аж до Тугая в байраки.
Свирид схопився, і хоч і пурист,
але покинув діда без подяки.
І за хвилину, може точ-не-вточ
аж за ставком читати сів під корч.
Лист
194.
"Пишу і слів, і крови я замісом,
бо вже до віку не побачу вас...
Діянські зорі висіли над лісом,
коли минала Костів перелаз ...
Аж бачу, світиться в руці залізо,
і руку він підняв на мене враз...
І я тепер лежу, радію й плачу,
що може Господа в раю побачу...
195.
І в його попрохаю щастя вам
за те, що витягли мене із ставу,
а душу, то нехай мою чортам
віддасть опришкувату і лукаву,
і я терпітиму довіку там
без стогону і муку, і неславу,
якщо ви шпоришу паристий лік
на пам'ятку подержите хоч рік".
196.
Про що кричали у вершині крижні
коли останній прочитав рядок,
і батькові слова згадав колишні,
де за порівняння було "пеньок",
коли і лист, і шпоришеві стрижні
в дупло він клав до жаб та ящірок,
й, поцілувавши тьму в дуплі ротату,
пропав у яр з риданням: "Тату, тату?"
197.
Поглибшав став, і від тополь і верб
вечірні береги темніші стали,
і місяць, золотий без ручки серп,
поволі плив на водяні квартали
аж очерет від здивування стерп,
піднявши китиці під обрій талий,
що рухався у яр з нічних дрімот,
не хилитаючи кущів ні вод.
198.
Про що кричали у вершині крижні
і мріючи заглиблювався став,
як дід на хуторі ще й біля вишні
полою тер і вочі і вуста,
і сяли місячні дві іскри пишні
на грудях в нього з мідного хреста?
Про що кричали крижні невеселі
під жовтим місяцем нічній пустелі?
199.
Чорніли криниці і журавель
на тихих зоряних журився мітлах,
і вже ніде із хуторських осель
не блискотіло в сонних вікнах світла,
але замріянням нічних гребель
лілея перша серед ставу квітла
та крик жіночий: "Сину", десь лунав
і "Гину" яр відповідав на став.
200.
І це було за смерть саму сумніше,
що гонить листя в жовтні по землі
в осіннє царство холодами свіже,
де бовваніють з криги кришталі,
аби на деревах, як і раніше
не тріпотало в вітряній полі,
і не дивилося уже ніколи
з високих стовбурів у щедре поле.
ПРОЯСЕНЬ
Наше минуле похоже на казкове лошатко, що ніколи не росте.
Але чим старіші ми робимося, тим воно стає меншим, кращим
і світосяйнішим. І, нарешті, стає похожим на картинку. І на цьому
лошаткові напевно вже не схоче проїхатися навіть і циганча.
Що ж тоді робити нам з істиною: без минулого немає при-
йдешнього?
ГОРЕ
201.
І їхали селяни на базар
тижневий матусівський у вівторок,
і проїздили Нещадимів яр
і квітками зарослий недоорок:
аж відти цуценя до поля й хмар
завило у порожній Божий морок...
І селянин спинив і коні й віз,
і відти вучня й цуценя приніс.
202.
І зараз же мерщій обох додому
помчав, аж грюки покотив лісам ...
і сина у лікарню, всім відому,
відвіз до Рохмистрівки Чичка сам,
а цуценя, залізши на солому
та згризши хліб черствіший, як коса,
разів до ранку вило може з сорок,
неначе при дорозі у вівторок.
203.
І, мабуть, місяців із півтора
наш парубок пролежав у лікарні,
палаючи з гарячки, мов кора
соснова у Білазірській ганчарні.
Але коли з цілющого одра
на килими став уставати гарні
і поглядати із вікна у сад
на півники і дикий виноград, —
204.
стійчик приніс без грюкоту та сварки
шкільну вимогу з купою газет,
аби він заплатив лише за марки
при оповістці в університет,
і повне право теж і до цигарки,
і на чоло насунути кашкет
такий, як у студентиків велося
з розвихреним для красоти волоссям.
205.
І стало жаль йому ворон, сорок
на журавлі, високім та скрипучім,
і верб з корінням чорним у ставок,
і зарудинської з кістками кручі,
і рясту, схиленого під пеньок.