Ти не гнівайся так дуже!
Нічим нам тебе занять.
Яць там з жінкою моєю,
І з маленькою сім'єю
Преприязно гомонять".
"Кажеш: гомонять приязно?
Але ж бо я чув виразно
Яців крик: "Рятуй!" — ряс Цап.
"Правда,— Лис рік,— як Лисиця
Вчула, що нам тре проститься,
Вмліла і на землю хляп!
Тут-то Яць — здоров най буде! —
Жбухнув їй води на груди
Та й почав рятунку звать:
"Ой-ой-ой, рятуй, Базильку,
Моя тітка вмре за хвильку!"
Та тепер вже благодать".
"Ну, то дякувати богу!
Я гадав, що Яця мого
Там зо шкіри хто дере".-
"Базю, чи ж тобі не стидно?
Яць прийде, лиш що не видно,
Ще й дарунків набере.
Базю, бородатий ребе,
В мене просьба є до тебе!
Бачиш, цар мені казав,
Щоб, заким ще рушу з дому,
Про одну річ, нам відому,
Лист йому я написав.
Отже, поки Яць там бавивсь
З жінкою й дітьми, я справивсь:
Два грубезнії листи
Написав. Тебе, мій друже,
Я просити хочу дуже
До царя їх занести".
"Добре,— Цап сказав,— гляди лиш,
Щоб де в мене не згубились,
Не зламалась би печать!" —
"Правда є! Зажди хвилину,
Я в медвежую торбину
Зав'яжу їх, можеш брать!"
І побіг до хати живо,
А в душі смієсь злостиво:
"Будеш мав лист! Жди лише!"
Зайця голову кроваву
В торбу щасть, шнурками жваво
"Ось, Базуню мій любезний,
Тут в тій торбі лист грубезний
І два меншії лежать.
Ти неси їх осторожно,
А розв'язувать не можно,
Бо зламається печать.
А про Зайця не журися!
Він там так заговорився,
Що казав перепросить!
Йди наперед шмат дороги,
А вже Заяць бистроногий
Дожене тебе за мить.
І ще знаєш що, мій друже?
Лев, наш батько, любить дуже
Дотеп, гарний, гладкий стиль.
Сі листи — я не хвалюся —
До смаку йому прийдуться,
В них майстерства мого шпиль!
Вже ж я, де лиш міг, небоже,
І про тебе слово гоже
Вкинути не занедбав.
І я певний, що цар-тато
Ласки й честі ще багато
Більше дасть тобі, чим дав.
Тільки будь ти все притомний,
Не чинися надто скромний!
Смілість виграє в війні.
Мов цареві: "На листи ті,
Я дораджував Микиті,
Їх завдячив він мені".
Як почув се Цап Базилий,
Задрижали в нім всі жили,
Аж підскочив з радощів!
Ну Микиту цілувати!..
"От тепер я буду знати,
Хто мені добра хотів!
Друже, брате! Я мов в раю!
О, твій дотеп добре знаю!
Лев задре з утіхи хвіст!
Не минуть мене гонори,
А і край весь заговорить:
"Бачте, Цап який стиліст".
Тут я виступлю вже сміло,
Бо, як справді малось діло,
Се ніхто не буде знать.
Ну, прощай же! Дасть бог, може,
То не будеш жалувать!"
"Прощавай!" — сказав Микита.
А як Цап пішов, то скрита
Вилилась словами злість:
"Отсей дурень квадратовий
Є секретар гоноровий!
Ух, аж б'є на мене млість!
Що за ряд! Яка держава!
Дурням в ній гонори й слава,
Бідний, слабший хижих лап
Не уйде! А членом суду,
Що мене судив на згубу,
Чи ж не був сей глупий Цап?
Але я помстивсь на тобі!
Будеш жив чи ляжеш в гробі,-
Вже не змиється сей хляп,
Що прилип на твоїй пиці;
Стане притчею в язиці
Слово те: дурний, як Цап!"
За той час Базьо поспішно
В царський двір прибіг і втішно
Перед троном гордо став:
"Лис Микита із дороги
Клониться цареві в ноги
І отсей пакет прислав.
Три листи є в нім грубезні;
Стиль, язик, думки — чудесні!
Се й не диво. Адже ж я
Не одну йому дав раду
Щодо стилю, щодо складу,-
То й заслуга тут моя!"
Цар до рук пакет приймає,
Шнур за шнуром відпинає,
Глип у торбу — аж з'умівсь.
"Що се! Лист якийсь ухатий!
Базю, Цапе ти проклятий,
Ти кровавий лист приніс!"
Зайця голову нещасну
Вгору виняв, рикнув страшно,
Що аж Цап на землю впав:
"Так-то Лис сміється з мене!
На таке письмо мерзенне
Цап йому ще раду дав!
Га, кленусь на царську гирю,
Що вже більше не повірю
Клятим Лисовим брехням!
Гей, біжіть в тюрму щосила,
Вовка, і Кота, й Бурмила
Увільніть з тяжких кайдан!
О безсовісний брехачу!
Через тебе то я, бачу,
Дурно мучив вірних слуг!
Та за те даю їм плату:
Цапа й всю рідню патлату,
Щоб із неї дерли смух!
А поганий той Лисюра,
Що так вибрехавсь від шнура,
Він є винятий з-під прав:
Хто де здибле сю облуду,
Може вбить його без суду
І не буде кари мав".
Так-то Яць і Цап Базилий
Головами наложили,
Винуваті без вини;
А хоч жертви злоби й сили,
Та проте не полишили
Й згадки доброї вони.
Особливо Цап сарака!
Ну, скажіть, яка подяка
Випала за те йому,
Що до сильних він лестився,
В царський двір він примостився,
Мав царицю за куму?
Що дворак був, ордеровий
І секретар гоноровий,
В трибуналі засідав?
А проте на кпини, з жарту
Через Лисову ту карту
Душу цап'ячу віддав.
І донині сю пригоду
Хто з хрещеного народу
Добрим словом ізгада?
Як хто злий з марниці згине,
Чи ж не кажуть: за цапине
Покоління пропада?
А хто дметься, і балює,
І леститься, й спекулює
На нечесні бариші,
Всім любенько рад балакать,-
Чи ж по нім не будуть плакать,
Як по Цаповій душі?
ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА
Лис Микита в своїм замку
По обіді меду склянку
Преспокійно спорожнив,
Сів у кріслі, люльку курить
І нічого ся не журить,
Зла мов зроду не чинив.
Втім почув: стук! стук! до брами.
Скочив, вибіг враз з дітками —
"Ах, Бабай! Се ти оп'ять!
Ну, здоров, Бабаю! Що ж то,
Ти, знать, від царя йдеш просто?
Що ж там доброго чувать?"
"Мало доброго! — журливо
Рік Бабай.— Та щедре жниво
На погані новини!
Цар присяг тобі загладу,
Військо кличе, радить раду,
Будуть тутка за три дні!"
"Тільки всього? — каже Лис.-
Як лиш тільки, не журись,
Друже мій, старий Бабаю!
Тим погрозам ти не вір!
Я з тобою в царський двір
Ще сьогодні почвалаю.
Вже я вибрешусь, будь певний!
Та тепер, мій любий кревний,
Прошу в хату! Вже пора
Підвечіркувать. Аж в лапах
В'єсь мені печені запах,
Що зготовила стара!"
Ось ввійшли, сидять, гостяться…
Лисенята стали граться.
"Бачиш, стрику,— Лис сказав,-
Мінка ловить вже курчата,
Міцько ж, бестійка завзята,
Вчора Утку сполював!"
"Справді, маєш чим гордиться! —
Рік Бабай.— Та й не дивниця:
В батька й діти удались!" —
"Так-то, так! Талант — незгірше,
Та виховання ще більше
Тут значить!" — відмовив Лис.
"Ну, та час нам в путь спішиться!"
"Що? — аж скрикнула Лисиця.-
Ти, Микито, знов кудись?
В царський двір? Та бійся бога!
Всиротить нас ся дорога!
Скрийся дома, схаменись!"
І сльозами залилася,
І руками вчепилася,
Щоб Микиту не пустить.
Він, її поцілувавши
І від себе відірвавши,
Каже: "Жінко люба, цить!
Цар не з'їсть мене там преці,
А назустріч небезпеці
Ліпше вийти, ніж в кутку
Дожидать на себе грому!
Я ж держу все по-старому
Філософію таку:
Наше все життя — війна є,
Кождий боресь в ній, як знає:
Сей зубами, той крильми,
Третій кігтями міцними,
Інший скоками прудкими…
Чим же боремося ми?
Ми ні силою не годні,
Ні, як карпи, многоплодні.
Ні нічвиди, як Сова,
Ані бистрі, як той Заєць,
В нас підмога лиш одна єсть —
Се розумна голова.
Нею треба нам крутити,
Ум, мов бритву, наострити,
Все обдумать в один миг,
Іншим сіті наставляти,
Але добре пильнувати,
Щоб самим не впасти в них!
Цар ось грозить нам війною.
Хоть-то я не маю бою
Перед військом тим його,
Та все ліпше в самій річи
Зразу злому запобічи,
Ніж чекать бог зна чого.
А на те вже я, небого,
Чую в собі сили много!
До таких я штук привик.
А подумати, як цупко
Я почну брехати, любко,
Аж свербить мене язик!"
Ще раз цілувались в лиця,
І потішилась Лисиця;
Але брами всі замкнуть
Наказав Микита й жваво
Стежечками вліво, вправо
Почвалав з Бабаєм в путь.
Гріє сонце, небо чисте,
Ліс шумить, тріпочесь листя,
Цвіти пахнуть — просто рай!
Лис любуєсь красотою,
Та, прибитий гризотою,
Сумно штильгає Бабай.
"Стрику, що тобі такого? —
Весело рік Лис до нього.-
Тьфу, об землю лихом вдар!
Бач, що тут краси довкола!
Блиск який, тепло і воля!
Хто живий, той нині цар!"
"Ой небоже,— рік Бабай,-
Ти так надто не брикай!
Не уйдеш ти кари!
Де ж пак, Цапу в торбу дати
Голову Зайця й послати
Се цареві в дари!"
"Ха-ха-ха! — смієсь Микита.-
Штучка дешева й сердита!
Дуже нею я горджусь.
Трошки цар, мабуть, просапавсь,
Поки правди в ній долапавсь…
Та щоб карі буть — а дзусь!
Нині хто рад жить, не схнути,
Той святим не може бути,
Як в пустині той монах.
Кождий тут держись на тузі,
Хто не хоче по заслузі
Бути другому в зубах.
Яць скакав поперед мене,
Мов дитя новохрещене,
Мов дразнив: "Ану, злови!"
Аж мені так стало млісно,
Що я хап його, й незвісно,
Як він став без голови.
Ну, а Цап! Скажи, будь ласкав!
Він на мене в суді траскав:
"Винен, винен! Най умре!"
А як я вспів відбрехатись,
То він лізе цілуватись!
Най же чорт його бере!
Що ж, мій гріх, а його шкода.
Вбійство, пімста — се ж є мода
Скрізь загальна у звірів.
І сам цар грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле медведів і вовків".
І всміхнувсь Микита стиха,
Нюх табаки взяв і чихав,
А відтак сказав оп'ять:
"Ет, все байки, мій Бабайку!
Слухай лиш отсюю байку,
Що я хочу розказать.
Кажуть: кара за рабунок!
Ось тобі такий трафунок,
Як наш брат хтів чесно жить.
Є товар, є грошей досить,
Він не скупиться, ще й просить,
А хоч кинь, не мож купить.
Раз от я і Вовк Неситий,
Кинувши гостинець битий,
На мандрівку ми пішли.
Ба, зайшли за ліс, за води,-
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.
Тут нас сонце припікає,
Ба, вже й голод дотискає,
Аж тут зирк. Лоша пасесь!
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж острить зуби,
Шкіра вся на нім трясесь.
Сів, бідняга, важко сапа…
А з Лошатком мама Шкапа,
Вкрасти вже вона не дасть.
Каже Вовк: "Піди, Микитко,
Запитай ту Шкапу швидко,
Чи Лоша нам не продасть?"
Я пішов, вклонивсь їй низько.
"Що, матусю, пасовисько
Тутка маєте незгірш?
Та й Лошатко! От пахолок!
Чей його нам на виховок
Продасте за добрий гріш?"
"Що ж, купуйте, люди божі!
Я й не що великі гроші
Буду правити від вас.
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копті:
Се тобі ціна якраз".
Ну, та я не в тім'я битви
До копита підходити!
Шкапі поклонивсь до ніг
Та й кажу: "Спасибі, мати,
Та не вмію я читати".
І до Вовка знов побіг.
"Друже, Шкапа ся лагідва,
І Лоша продати згідна,
І ціни не хоче драть.
Каже, в неї цінники ті
Є на задньому копиті —
Жаль, що я не вмів читать".
"Що,— Вовк крикнув,— ти, нездаро!
Навіть кінських літер пару
Ти не вмієш прочитать?
Я в письмі тім дуже вчений,
До гімназій, академій
Виходив років аж п'ять".
І пішов мій Вовк Неситий
Шкапу за Лоша просити.
Шкапа ж відповіла: "На,
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті,-
Там написана ціна".
Вовк Неситий нахиляєсь,
До копита призираєсь,-
Ех, як фрасне Шкапа враз,
Як у лоб не вцідить просто,
А була підкута остро,-
То мій Вовк, мов свічка, згас.
Шкапа ж як не зарегоче
Та з Лошатком потеркоче,
Що і слід обох пропав.
А Вовчисько добру хвилю
Полежав в такім знесиллю,
Мов зовсім небіжчик став.
Далі очі продирає,
Доокола позирає,
Але встати ані руш.
"Гей,— кажу йому,— Неситий,
Сам Лоша ти з'їв? Лишити
Не хотів мені ні кус?
Га, ненаїсна прочвало!
З'їв усе, ще й того малої
Друга на обід не клич!..
Адже ж я, невдячний цапе,
Перший торг робив у Шкапи,
То належавсь могорич.
Ну, скажи так правду гладко:
Дешево купив Лошатко?
Людська, знать, ціна була.
Ви й не довго торгувались,
По-приятельськи розстались —
Втішна щось вона пішла.
А проспавсь ти смачно, друже!
По такім обіді дуже
Се плявдує на живіт.
А як славно ти, Вовчуку,
Вмієш кінськую азбуку —
Справді, чудо на весь світ!"
Так я з Вовка кпив до ночі,
Він же, витріщивши очі,
Все лежав та лиш: "Ах, ах!"
Далі каже: "Будь ти чесний!
Що за торг би був чудесний,
А та дич — б'є по зубах!"
"Ой,— сказав Бабай,— Микито,
Не смішний твій жарт, бо скрито
В нім гіркої правди шмат.
А найгірш те, що Неситий
Нині ворог твій забитий,
З світу рад тебе зігнать".
"Е,— рік Лис,— наплюй на нього!
Все у Вовка злоби много,
Але злоба ум сліпить.
Світ би весь пожер він скоро,
Ба, коли не влізе в горло!
А розумний з злоби кпить!"
ПІСНЯ ДЕСЯТА
При розмові шахом-махом
Лис с Бабаєм битим шляхом
Не спішаться, звільна йдуть.
Втім Бабая штурк Микита.
"Стрику, осьде ямка скрита,
Живо заховаймось тут!"
Під місток, що був на шляху,
Втік Бабай в великім страху,
Думав: може, де стрілець?
А за ним шмигнув Микита,
Та на шлях глядів з укриття…
Пст! А сам трясеться ввесь.
А тим шляхом ізо Львова
Йде процесія здорова,
Що ходила там на суд:
Старий Півень перед веде,
За ним його весь рід іде,
Тільки мар вже не несуть.
Заховавши жаль у серці,
З горя випивши по чвертці,
Всі співають "Комаря":
"Гей, там в лісі шум зробився,
Комар з дуба повалився!
Кличте, кличте лікаря!
Розбив собі головище
На дубовий конарище
(Соло Півень витяга);
Вилетіла Муха з хати
Комаренька рятувати
(Вся рідня підпомага).
"Ой Комарю, господарю,
Жаль мені вас непомалу,-
Тягне Півень голоском.-
Чим же я тебе улічу?
Бо тобі я щиро зичу! —
Хор підхопив весь гуртком.-
Продам хату, продам сіни,
Щоб добути медицини,
Ще й покличу лікаря,
Продам граблі і мотику,
Заплачу ще і аптику,
А вздоровлю Комаря.
Ой, як гукне Муха люба,
Поскакали кліщі з дуба,
Комарю спинили кров.
Мурашечки прибувають,
Подушечки підстеляють,
Щоб на нього сон прийшов".
Так-то куряча рідня вся
Верещить, аж порівнявся
Старий Півень із містком;
Втім, мов блискавка, з укриття
Як не скочить Лис Микита
Та й хахап його мельком!
"Га, ти тут мені, драбуго!" —
Скржкнув Лис, і вхопив туго,
І головку враз відгриз.
Півень лиш крильцями стріпав
І лапками довго сіпав:
З трупом в яму скочив Лис.
"Бійся бога, мій синашу,
Заварив нову ти кашу!
Чи зовсім ти з глузду збивсь?
Півень сей — велика сила.
Мав протекцію в Бурмила
І цариці полюбивсь".
Так Бабай остерігає,
Та Микита вже не дбає,
Півня радісно скубе.
"Ти начхай на се, мосьпане!
Глянь лиш, що тут за сніданнє!
Пишно погощу тебе!
А на Півня сього, стрику,
Здавна злість я мав велику,
В серці й досі ще кипить:
Не за позов, не за шкоду,
Але за одну пригоду,
Про яку й згадати стид.
Раз голодний, що аж плачу,
Йду я попід сад і бачу:
Півень піє на вербі.
Як би тут його ошвабить,
Із верби додолу звабить
І до рук дістать собі?
І як стій я для потреби
Вдав пустинника із себе,
Мимрю: "Господи воззвах";
Далі під вербу підходжу,
Очі скромно вверх підводжу
Та й говорю, як монах:
"Любая моя дитино,
Дивна, райськая пташино,
Здоровлю тебе сим днем!
Дбаю я про тебе ревне,
Про твоє добро душевне
Дай розмову розпочнем!"
Півень крикнув сміховито:
"Ой мій таточку Микито,
Видко, ти давно не їв!
Любиш ти у мене, певне,
Більш тілесне, ніж душевне!
Зголоднів — то й спобожнів!"
"Не гріши, душе честива!
Я відрікся від м'ясива,
Їм лиш мід да корінці,
Піст твердий держу щоднини
І живу собі в пустини
В найтемнішому кінці".
Півень крикнув сміховито:
"Ой мій таточку Микито,
Та й масні ж твої слова.
І язик твій медом капле.
Але зуб твій люто хапле,
Злоби повна голова".
Я кажу: "Ой гарна пташко,
Знов грішиш ти дуже тяжко!
Знай же: задля тебе я
Із далекої пустині
Вмисно аж сюди йду нині.
Ось до тебе річ моя:
В сні почув я голос з неба:
"Встань, Микито, живо треба
У село іти тобі.
Ти не гайся й не лякайся,
Якнайшвидше поспішайся,-
Здиблеш півня на вербі.
Півень сей — страшенний грішник,
Многоженець, і насмішник,
І безбожник.