Вітаються, говоря, жартують, а парубки кажуть нарешті: "Ходім тепер до цісарського города — будемо видіти, як там місто прийматиме наш буковинський регімент, що сегодне з Боснії нарукує. І то не лиш інфантеристи, але і драгони, і єгри, і канонери, що у Боснії на війні були і тепер урльоп подіставали". От они і пішли у город...
А там не панства, нє! (так, бувало, Сеня уповідає) і цивільних, і войськових, а народу без рахуби. Нарешті примашерували і урльопники — розійшлись помежи нарід, вітаються, радуються, цілуються; аж тут нараз безталанна наша Софрона як скрикне:
— Тоній!!! О, мій Тоній!..— та й упала мов мертва мені на руки, неначе та квіточка косов підтята.
А Тоній став та й стоїть, неначе з каменя викуваний: бо як уздрів свою Софрону у рушниці завиту, так зараз здогадавсь, що з нещасливим єго коханєм оце подіялось, та й тільки білі свої руки заломив.
Аж тут нараз роздався голос: "Проступіться — пан генерал!" І зелені пюра на стусованім капелюсі зашелевіли.
Відколи жию (уповідає, бувало, Сеня), я ще такої годної і поважної постаті не виділа, як був сей пан,— високий, прямий, плечистий, хороший, хоть уже сивий, як той голуб, сивий.
— Тут що? — запитав він у мене лагідно.
Тогді стала я єму усю справу казати, а що мені не випадало казати, то Юрій доповнив, незважаючи ні на свого вітця, ні на писаря, ба навіть і на себе самого.
— Гм! — каже генерал, подумавши.— То єго обголосили умерлим?.. Де ти є, Тоній Шовканюк?
— Тут, пане генерал! — обізвався Тоній, виступивши наперед і випростувавшись, як свічка.
— Ти зараз підеш до генералкоманди і там ждатимеш на мене!
Тоній пішов. Генерал поговорив з одним молодим офіцером, що за ним услід ходив, а відтак каже до Юрія:
— Ти їдь зараз домів, а там скажи твому вітцеві, і писареві, і присяжним, аби на мене у громадській канцелярії ждали. І ти, дівчино (каже до мене усміхаючись), дожидай мене з твоїм вітцем у громадській канцелярії, бо мені, може, і тебе треба буде.
V
І Павун, і писар, і присяжні, і трохи не ціла громада дожидала тої самої днини пополудню генерала; усі несупокійні, а найдужче писар, що крутивсь по канцелярії, неначе та собака, що ю блохи обсіли. То сидить, то ходить, то з Павуном потиху говорить, то руки собі ломить, то тевкне собов, що аж столець під ним затріщить.
Аж тут і приїжджають дві брички: у одній сидить генерал з молодим офіцером, Тоній з фірманом на козлі, а у другій — якийсь огрядний зарослий комісар з двома жандармами.
Повставали, позлізали, громада їм уклонилась низько, а генерал питаєсь у писаря:
— То ви,— каже,— обголосили у громаді, що Антон Шовканюк отсей на війні у Боснії погиб?
— Д-д-д-д-д! — задеделькав писар, неначе го фребра потрясла.
Генерал махнув лиш руков та й обернувсь до Павуна.
— Ну?.. Ну! — гримнув остро, видячи, що Павун засторопів, неначе той многогрішник, що єму вирок смерті обголосили.
— Я... я... я... хотів оце жени... ти... тись, та... та...
— Та грошей не ставало! — обізвався Проць Клітка, найстарший господар у селі.— Задля того бих просили пресвітлого пана комісаря...
— Не треба просити, бо я задля того лиш приїхав,— каже комісар.— Начальник Павун, книжки рахункові сюда! Чуєте? Книжки рахункові зараз оперед мене покласти!! — крикнув комісар удруге дуже остро.— Де ваш писар?
— Пан писар утекли! — обізвалось кілька людей з громади.
— За ним! — крикнув комісар на жандармів, а відтак до Павуна.— Ну, де ж ті книжки?
— Я і без книжок вам правду вповім, пане комісарю! — каже Павун, заплакавши, як мала дитина.— Я і писар — ми оба обікрадали громаду через шість рік, і то без рукавиць. Робіть тепер зо мнов, що ваша воля, бо я більше вам і слова не скажу...
— То я вам відбираю начальство! А ви, присяжні, провадьте уряд громадський аж до нового вибору! Павуна передаю тим часом на ваші руки, аж доки жандарі не прийдуть, щоб єго до карного суду відвести.
Доки се комісар у канцелярії говорив (уповідала Сеня далі), то генерал розмовляв надворі з моїм вітцем і зо мнов.
— То се ти,— каже,— вірний мій Саво, що мене в італіянській війні від смерті спас? О, як же я за тобов перевідував — та дарма: пропав — як під землю впав!.. І де ж ти до сего часу перебував?
— По світі, пане мій ка... чи то, хочу казати, пане генерал! Де ж бідному каліці і діватись, як не помежи чужі люди?..
— Не будеш уже, друже, від сегоднішньої днини чужим людям докучати. Добре, що я тебе найшов! Завтра рано прийдеш до мене з твойов прекраснов жовнярочкою у місто, але аби мені хоть півкопи пухкеньких книшиків напекла — ти ж знаєш, як я їх люблю! Пухкі аби та масненькі!..
Другої днини рано пішли ми до нашого милостивого генерала, але піша вже, не фіров, бо Павунові і коні, і воли, і корови, і поле, і хату узяв комісар під цісарську руку, аби було з чого громадську кривду поповнити.
VI
І на який конець усе вийшло? От на який.
Павун зараз другої днини, як єго узяли під арешт, повісився, а єго увесь маєток зліцитували і громаді кривду поповнили.
Софрона віддалась за Тонія, і жиють собі у старого Крамаря, як у бога за дверима, бо Крамар так над ними розпадаєсь, як та квочка над курятами.
Саві Чалому подарував генерал тисячу левів, а своїй "жовнярці" Сені — других тисячу. Але жовнярка не звалась уже жовняркою, але "премудров Соломонихов",— бо так і бог приказав, і Сава Чалий позволив.
Чернівці, 13. IX 1887