Люба-згуба

Юрій Федькович

Сторінка 4 з 6

Та бо ти такого насипав, що я вже нічого не знаю, — каже Ілаш. — А мені й так лиш одно в голові: моя Калинка. Ех, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобі віддячуся, братчику мій єдиний?! — та й знов братові поза шию.

— От і не говорив би таке, — каже брат, — та ще й против ночі; ніби тото я в тім що свідім? [93] От любить, та й пов'язала, — ходім д хаті!

Коли се браття говорили, стояв Василь збоку та лиш усміхався, а сам такий марний, марний! Гірш моєї сестрички. Ніхто в світі не сказав би, що се він, тот Василь, що за ним дівки гибли: аж очі йому потали в голову.

— Як же, пане піддружбо? [94] — жартую я до його. — Я тобі вкло-нився, а ти мені ані слова, — що се такого має значити? Зараз мені встати з коня та красно мене привітати! Чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий, готовий — я лишень що хотів до те-бе на Довгополе їхати.

— Чого? — перетяв Василь.

— От так!.. Чого? Аби відознати, що ти дієш, бо я боявся, що ти, може, розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю?

— Я, страшний? Та хоть би й так — що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо...

— Бо що? — став я питати. — Може, мені в лице далі?

— Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці?

— Так?

— Так!

— Ну, добре, що знаю, — кажу я. — Більше ти на мене токма [95] за се не будеш гніватися. — А сам умовк. Більше я до його не промо-вив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсер-дити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але не, аби я, може, на його ворогував, — крий Господи! І сприяти йому буду, і в огонь за його піду, а гово-рити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би, — та й то відповім йому на його запитання, — розговорюватися вже не буду ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так — знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава.

V

Повходили в хату.

Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як, — такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки [96] плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; най-миття розіслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горі-лку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, — не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.

От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, — от і попустило трохи з серця. У пропінації [97] приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.

"Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:

— Абрамку, а спите ви?

— Гм?

— Чи спите ви? — кажу.

— Сплю.

— Встаньте та дайте горілки.

— А багато?

— Пів відра.

— А нащо тобі аж пів відра?

— Мені жінка злягла та мені треба.

— І моє жінке лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.

— Але встаньте, коли я вас прошу.

— Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!

— Ей, Господи, бо'з вами!

— Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, ка-жу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, — ну!

— Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.

— Що хлоп св...я — рохкає, що Бог дасть — то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану".

Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево бе-реться:

— Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! [98]

Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.

— Дайте, Дувидку, — кажу, — дайте, та вам колись ще якоїсь при-повім.

Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А ме-ні стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, — нема тото, як молоді літа!

Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:

— Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на цесь [99] колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на ве-сілля у післанці.

Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:

— Як ви кажете, бадічко?

— І овшем, [100] — каже брат, — позволю, — чому ні!

От лиха воля минула й до решти; та коли б то — але ще й тої уті-хи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:

— А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди [101] з-за гори винесли?

— Пістолета? — крикнув Василь, схопившися з місця, — ану пока-жи!

— Ану-ко, покажи! — повторив і Ілаш.

Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.

— Ади! — кажу до Василя.

— А набиті? — питає.

— Не набиті, — кажу, — або чому?

— Так нащо ж мені їх показуєш? — рік Василь, сівши собі знов, як сидів. — Спряч [102] їх собі!

"Зійшов з розуму, та й годі!" — гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.

— Адіть, — кажу, — що за мудрота! Лиш ножів іще не маю.

— Я тобі подарую свої ножі, — обізвався Василь, — мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.

— А ти нащо ножів збавлявсь би? — обізвався мій брат до Василя.

А відтак каже до мене:

— Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.

— Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі [103] нові робити, бо в моїх геть нізки [104] рвуться — так згло-далися.

— Ну, про мене! — каже брат. — Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.

— Бігме, бадічко, цілий згарець [104] вам скошу, — кажу я. А са-мий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.

— Ну, ну! — каже брат. — Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай он-де вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім [105] був за горіл-кою, — де би!? [106]

— Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.

Всі в сміх. А я й кажу:

— Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі по-гуляє та мідку вип'є.

— Може, й пива? — накинув Василь.

— Пива? — кажу я. — А хто ж бояре пивом частує?

— Не знаю, — утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.

Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі [107] роблять — що більше й робили б?

Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола.

А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила.

Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий Боже!

VI

В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче ро-бити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти [108] закладати, ба пересипати, ба одно, ба дру-ге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як пальцем мах-нув.

В четвер увечір кажуть неня до нас:

— Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма [109] такому лю-бому товаришу послужити.

— Або ви не їдете, ненько? — питає брат.

— Поїхала би, синку, з радної душі, — кажуть мама, — але гей не бі-зую, [110] їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще мо-лоді, бо старість, сивку, не радість. Ох,— ні-ні, любчику, ні!

Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братова вороного, а собі рижо-го. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої но-ві ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости, — ти б казав, наукірки. [111]

— А готовий ти, Юрію? — питає брат з хати.

— Готовий, — кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.

— А пороху узяв? — питає брат.

— Узяв, сто набоїв. Доста буде?

— Доста, — каже брат. — Але флейтухи [112] мені не забудь, госпо-дарю, щоби не так, як оногди!

— О, вже не забуду! — кажу. — Мене, знай, ще й сьогодня в'язи бо-лять, як тоді накрутили.

— Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні.

— Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені:

— Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.

— Най вас Бог благословить та й веселить! — кажуть неня, пере-хрестивши нас. — Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід [113] уже снилось! А ягоди — ка-жуть, що то кров.

— Ет, сон — мара! — каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами:

— А ждіть же, — каже, — таже ви колачі забули взяти!

Брат на мене викрикнув:

— Уже до чого твоя голова, — каже, — служить, то, бігме, не знаю.

Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:

— Там найдеш, — каже, — у папері завиту ширинку. Ту ширинку далі Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!

— Гай, гай! — кажу та й поїхав.

Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення — не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруй-те, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловікові згадати про да-вні свої гаразди, а я їх зазнав-зазнав, панове та й браття мої любі! Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого трівку, [114] що годі його буде й до гробної дошки забути.

Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої извори! [115] Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.

Ідучи в Ябловицю, відкликав я Василя набік та й кажу йому:

— Осьде прислала тобі Марія ширинку.

Він лиш усміхнувся та й заток [116] її собі за ремінь.

1 2 3 4 5 6