Я кинувся до неї:
— Сестро, а вам що?..
Прибігли і неня.
— Я бо тобі не казала, Маріє, аби ти тілько не гуляла? Боже мій! — з тими дівками; як вони не хочуть мене слухати!
— Та Марія, — кажу, — і кроку вам сьогодня не зробила в танці. Чо-го-бо й ви ще від неї хочете? А дайте ж покій дівчині.
Неня аж зажурилися.
— Так чого ж? — кажуть. — Чи не з очей лишень? Одокіє! А заведи-ко сестру до комори та постели, най трошки ляже, може, їй легше буде.
Одокія (старша) узяла сестру попід силу [64] та веде в кліть, [65] а я кинувся вперед, аби боржій кліть відомкнути та посте-лити.
III
От лишень що Одокія положила сестру на підклад [66] та на-крила, аж тут кричить мій брат а хорім: [67]
— Юрію, а де ти?
— Осьде, бадічко! — відзиваюся я та й біжу в хороми.
— А подивись-ко, де Василь дівся, — каже брат, — я й ні в тот бік, як він вийшов з хати.
Я кинувся на двір — нема, у пасіку — нема: аж дивлюся у пастів-ник — а він коня собі лагодить.
— А це якої знов, Василю?
— Та от такої, що хочу їхати домів.
— Коли б хоть горілки був пив, то ще не дивувався б тоді, а то й горілки не кушав, [68] а таке зводить, що сміх і людям уповідати. А неня та брат що казали б, якби се ти зробив?
— От скажеш їм, що я заслаб чогось та й поїхав додому.
— Але ж бо так! Та брат мені кулаків надавав би, що й до других Николів чув би, якби я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе до-дому пустив, та ще й самого. Не пускаю! — кажу.
А сам трутив його від коня, здоймив сідло та поніс у кліть, аби замкнути.
В мене діло бувало, горить: загадав — та й зробив. Виходжу на двір, а Василь ще в пастівниці — як стояв, так і стоїть.
— Ходи в хату, Васильку, — яв [69] я його по-добру голубити, бо знав, що фрикою [70] з ним і тілько не вдію. — Ану ж, ходім, — кажу. — Мене так кортить з тобою горілки випити, аж страх! Я еї сього-дня і не коштував. Ану, брате, та вип'ємо і собі по чарці, ворогам на збитки!
— Чекай, — каже, — зараз піду, най лиш трошки прохолоджуся, бо мені душно.
— Так же ходімо у сад, — кажу я йому, — там так красно; там я тебе проведу, а відтак підемо оба в хату.
— Ходім! — каже, та й пішли.
Під садом наша пасіка, на всі боки обцаркована, [71] а мали ми тогді більше як двіста маток бджіл. Під пасікою була лавочка.
— Отут, — каже Василь, — сядьмо собі.
— Добре, — кажу, та й посідали.
Гості одні в хаті бавляться (бо вже було по вечері), одні гуля-ють надворі, а декотрі співають собі за музиками, навіть і неня, що до співанок не конче ласі були, заспівали собі з добрими лю-дьми, — не так уже про свою волю, бо вони дуже вам зроду журли-ві були, але аби гостям охоти додати. А музика так красно і потя-гає за співанками — Боже любий! Шкода, що до нас не конче добре було чутися, бо пасіка гей далічко від хати. За тото ж бо місяць так нам красненько і світить! А Василь мій так-таки вам затужив, що аж не можу вам сказати.
— Та й не уповіш мені, товаришу, що тобі є такого? — питаю я по-часові.
— А цить же, — каже він та й слухає; аж чуємо: двері рип! до пасі-ки.
— Братчику, любчику, голубчику! — став хтось усередині казати. — Дай мені яку пораду, бо гину.
— Та годі ж бо, Ілашу, годі! — обізвався мій брат. — Порада тобі го-това: ти любиш Калину, а Калина любить тебе; віно — хоть би в моїх сестер таке! А дівка — як сам знаєш; та до того тобі така гос-по-дарна, що пари їй нема. Стара знов жона чесна та ані раз не фудульна. От шли в неділю по рушники, та й годі. Твоя неня, знаю, що відразу пристануть, а я з Калиною самий поговорю ско-ро по храму, та й все буде добре, так маю в Бога надію.
Ілаш аж підскочив та братові поза шию:
— Ей, світе ти мій, братчику ти мій щирий та любий! Більше не міг і промовити з радощів.
— Та годі бо, годі! — каже брат, — бо ще мене задушиш.
— Та коли ж бо не маю брата понад тебе, — каже Ілаш, — та й не зможу тобі віддячитися. Чому мені Бог не дав сестру, щоби був її за тебе віддав?
— За тото, — перебив його брат, — дам я свою одну сестру за Васи-ля; знаєш, от, може, таки Марію, бо вона на його щось дуже при-язно сьогодня дивилася.
— Але що даш?! — питає Ілаш весело.
— Чому ні? — каже брат.
— Дай руку!
— Осьде й рука, й слово, що дам.
— Ходім же пити слово! [72] — каже Ілаш.
— Ходім.
Та й пішли. А Василь як вам засміється! — Ще й сьогодня мені страшно від його такого сміху.
— А чув? — питає мене.
— Чув.
— Так ходім і ми в хату, щоби виділи, як буде твій брат з моїм братом слово пити.
— Добре, — кажу, — ходім! — взялися та й пішли.
IV
Минув і храм. Гості роз'їхалися кождий у своє. Брат випрово-джав тітку аж против Устєрік, [73] та також вернувся, діставши від Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня її має), а мені знов дала премудру [74] дзьоблинку мицькову [75] та й запрядач делікатний. Брат їй знов віддарува-вся крамськими чобітьми жовтими, а я дуже мудрою політичкою [76] багровою на п'ядь. У нас-бо, бачите, уже така установа, що родина, як іде в гості, то дарується. Чому того так, то не знаю, але як люди роблять, так і ми.
Храм був у понедівнок; а на другу неділю, прийшовши з церкви та пообідавши, неня собі лягли на постіль припочивати, бо з ве-ликої оруди та гей трудині були, а брат узяв чудотворник у руки та читає коло стола наголос, бо неня дуже любили слухати, як він читає, часом так і задрімають солодко — от як і тепер. Сестри знов сидять собі надворі, на призбі, та — от як тото вже дівкам заряд [77] — регочуться, та судять других дівок, що в храму були: ба ся мала згрібну [78] сорочку, ба ся мала подерті чоботи, ба ти не знала гуляти, а на тій урвали хлопці морщиння, [79] ба друга знов випила порцію горілки відразу (ніби вони не п'ють, лиш аби ніхто не видів!), ба ся знов сяк, ба та знов так, — от що й робили би більше? До того ще посходилися від сусід дівки — ярмарок, та й годі! Аж брат мусив вийти та їх в сад нагнати, бо були б не дали нені і відпочити. Лише сестричка Марічка не була межи ними: лежала вона собі, сердешна, в пасіці та так і плаче тихесенько, ні-хто не знає чого, а приповістися [80] і мені навіть не хотіла, не так аби кому другому сказала.
— Що вам, сестричко? — питаюся її, увійшовши до пасіки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам "ви"). — Ви щось від того храму як не свої стали, — чи вам лиш хто що не ка-зав? Таже маєте нащось братів претці, [81] Господи! Скажіть лиш баді-ці або мені, та ми його в капусту посічемо.
— Нічо, братчику, — сказала сестра, та лиш ручкою махнула. А да-лі й каже: — От сьогодня однако неділя, поїхав би у Довгополе від-відати... Василя... — а се доказала вам уже насилу, та й сховала го-ловку в джергу. [82]
Мене неня в голову не била: знав і я, куда що і почому світі.
— Іду, — кажу, — коби лиш бадіка хотіли пустити. А ви нічо, сест-ричко, не переказуєте в Довгополе?
Сестра лиш на мене подивилася.
Боже милий, Боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся ніколи сивесенькими твоїми очицями. Сльози мені закрутилися... вийшов з пасіки, не допитуючися далі.
Увійшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрі-мали, а я став коло неї та й чекаю, як брат стане.
— Може, тобі чого треба, Юрію? — запитав по часі.
— Чи не пустили би ви мене, бадічко, у Довгополе? Кортить мене відознати [83] за Василя.
— Про мене — каже брат, погадавши часок. — Аз чим ж ти підеш коли й колачі минулися, і горілки дасть Біг?..
— Горілка буде, — кажу, — коби гроші, а колачів я маю пару своїх.
Брат посяг у ремінь та й виймив мені сороківця.
— На, — каже, — та возьмеш по дорозі око [84] горілки; а тепер уберися мені пишно та прийди сюда, щоби тебе обіздрів.
Я впідскоки в кліть. От уже й убрався та уходжу.
Брат подивився по мені, та й не мав що й казати, бо до уборів не взяв мене кат. Як вам, бувало, порошниці утру та топорчик, то не дбаю, аби й до самого цісаря у старости.
— Іди ж, хлопче, та не барися мені туда, — наповідає [85] брат. — Ходом та й назад!
Я пасунув брови: "Що мене, — гадаю собі, — миють бадіка хлоп-цем звати, коли я вже, Богу дякувати, парубок, а вус уже таки сі-ється, — гм!"
Брат усміхнувся та, аби мене потішити, й каже:
— А котрим ти конем їдеш, хло!? [86]
— А котрим же їхав би? Рижим!
— Дай рижому покій, — каже брат, — він недавно з дороги, бери мого.
Не треба мені се було двічі казати, — як скочу! На мліг [87] ока був рижий розсідланий, а вороний осідланий. Ей, то ж був-бо раз і коник уже! Хоть під якого отамана.
Увійшов я в хату.
— Я вже готовий, бадічко, — чи кажете йти?
— Іди, йди! — каже брат. Та поклонися там Ілашеві, щоби здоров був; скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або, може, й бо-рше.
— Гай, гай! [88] — кажу я. — Оставайте, бадічко, здорові.
Але лишень що я на поріг, а молодша сестра з криком у-стріть [89] мене:
— Ілаш з Василем, бадічко!
— Де!? — крикнув брат та кинув книжку на стіл, а сам вибіг з ха-ти.
— Адіть, бадіко, адіть — онде, право [90] Кодоманки. Та й у куч-мах [91] — не видите? Адіть!
Брат аж плеснув у долоні:
— Квапився, нема що й казати!.. Біжи винеси мені кресаню, най іду пана-молодого зустрічати. — А самий такий рад!
Сестра побігла за кресанею, а я уже не сердитий, ні! Та й чи ж і нема чого сердитися? Уряди-годи придалося мені на братовім коні їхати, та й з того нема нічо; то ж то би вже довгопільці диви-лися, а Корочукова Аксенія! Аж трохи що не заплакав. Але ніколи було, бо брат кинув, та побігли ми боржій встріть пана-молодого.
— Слихом слихати,
Видом видати, —
А пана-молодого вітати
Щастєм, здоровлєм,
Розумом добрим,
Ласкою господньою.
Дружиною надобною!
Най тобі, брате, чи, — хочу казати, пане-молодий, Бог дає
І з роси,
І з води,
І а усеї лободи!
А пречиста діва
За столом сіла,
А за нею добрі люди —
Тобі доленьку судять;
Як золото, ясна,
Як весна, красна,
Як хліб, добра,
Усему світові вподобна.
Скоро се брат проказав, так і зняв кресаню та й уклонився аж тричі.
Ілаш нічого не відповів, але як скочить з коня, як обійме бадіку, як стане цілувати! Аж мало що не перевернулися.
— Дякувать тобі, братчику! — тілько й бесіди з його.
— Та годі вже, брате, годі! — стали бадіка казати. — Уповідай, як там було, як тебе стара приймила, що Калина казала, що твоя не-ня казали, що довгопільські дівчата говорили, що ти на стороні [92] посватав, — що?
— Ей...