За столом сидить ксьондз, старші браття, богачики, а дєк чітає тоті казети, а ви покивуєте головами, як воли, ніби щось ви з того розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око ніколи! То така читальня ваша, що богач за столом, а наймит коло порога. Так у церкві, так у канцілярії, так усюди. Та ми маємо з вами бути?
— Хлопська голова не до письма, а зад не до крісла!
Наймити зареготалися.
— А тихо ж ви, невмивані, вперед вуші повібивайте, а потім учіть газдів розуму!
— Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гірше жида! Чого горланиш? Не біси, твоє богатство піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від твої роботи хороба нагріла. А ци ти мені за цілий тиждень вініс букаточку хліба або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вігнав босого на зиму! Таже ти гірше жида, бо то рахуєси не наша віра. Але пусте твої діти тото богатство, що з него сліду не буде! Ти, кальвіне!
Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обілляла кров, і він упав.
— Хлопці, ану богача трохи намнєцкаймо!
Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою газди, потекла кров...
VII
Федір лежав у своїй хаті на постелі. Очі його горіли, як грань, від червоних язичків, що тисячами огників розбігалися по тілі і смажили його на вуголь. Ті язички, як блискавки, літали по всіх жилах і верталися до очей. Гриз кулаки, бив чолом до стіни, аби вогонь з очей випав.
Запалився, чув, що з нього бухає поломінь, ймався руками за очі. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця. Зірвався. Віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину.
— Все моє най вігорить! Все, що-м лишив на єго подвір'ю.
Він скакав, танцював, реготався.
Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину.
Вибіг на поріг.
Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.
— Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!