Вiд цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але вiн так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.
— Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч двоє коней або корiвчина була. — На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне до спiвчуття. Це ще бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила своєю корiвкою. — Та все в руцi божiй.
— І в своїх руках, — не витримав необачний тато, але перехопив вiд матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому.
— I це суща правда, — погодився дядько Володимир i вже в пiвока поглянув на свої черпакуватi руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. — Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а, либонь, i не знаєте, що на вашому городi стоїть моя груша...
Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр.
"А що я тобi казав? — очима промовив до неї тато i вже здивовано запитав дядька Володимира:
— Це ж яка ваша груша?
— А у вас їх скiльки в городi? — теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. — Ось ця.
— Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша груша? — витрушуються бiсики з батькових очей, i не злiсть, а презирство прокидається в них.
— Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд.
— Восени чи весною?
— Восени, як тепер пам'ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв: "Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе.
— Чому ж ви, пам'яткий, ранiше не згадали про грушу?
— Не було такої нагоди, а сьогоднi випала.
— Найшли свою добру годину! — забринiв обуренням журний голос матерi. — Ще вiд дiдової хати вiтер не розвiяв порохно!..
— А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, — це його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, — круто лягає упертiсть на дядьковi щелепи. — Ну, а коли вам це дiло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей.
На вiях i устах матерi затремтiла печаль:
— Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
— Зрубати дерево.
— А не дiждете цього! — скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не грушу пiдставила пiд сокиру.
— Чого це не дiждусь? — позлiшав дядько Володимир. — Що я, в бога теля з'їв?
— Я не знаю, що ви їли в бога, а грушi не з'їсте! — скам'янiла в гнiвi мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з'явились першi мiдяки рум'янцiв:
— Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося? Ви собi прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як!
— Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? — i бiль, i обурення закипали в материнiм голосi. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.
— Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє мiсце.
— Яка ж це була оренда? — ще надiялась мати, що дядько Володимир не зведе кiнцi з кiнцями.
— Вiн мав собi грушки на узвар, а менi за це лагодив вози i, пригадуєте, не брав за роботу нi шеляга.
— Це правда? — глянув батько на запечалену матiр.
— Правда, — зiтхнула вона.
— От бачите! — аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився залiзти пiд стрiп. — Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
— Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд? — звернулась мати до сумлiння гостя. — Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвiте, що прямо — ой!..
Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум'янцiв:
— Що з цiєї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворi? Це навiть непотрiбна краса.
— Що ви говорите?! — жахнулася мати.
— Що чуєте! — На дядькових очах несподiвано випливла хитринка. — От, iк примiру, була б коло мене в сусiдньому дворi красива жiнка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цiєї краси,одним оком пильнував би жiнку, а другим сусiдку, навiть щось подарувати б їй захотiлося. А кому вiд цього користь? Нi моїй роботi, нi моєму сусiду, нi моїй жiнцi, нi менi. От бачите, як невигiдно жити рядом з чиєюсь красою, — переможно поглянув скупар на матiр. — То коли скажете рубати грушу?
-Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине пiд лавою. А ми зробимо по-людськи, — розсудив тато. — Я пiду в лiс, викопаю грушу i посаджу її на вашому городi.
— Хе! — сторопiв дядько Володимир i так засовався на ослонi, наче вiн почав горiти. — А коли ж я вiд неї дочекаюсь грушок?
— Як трохи менше будете дбати про багатство, а бiльше про здоров'я, то дочекаєтесь.
— Тодi зробимо так, — знову показав дядечко рукою на грушу. — Я буду з неї збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.
— Ох i зажера ви! Такого лiчикрупа ще свiт не бачив! — гнiвно вирвалось у батька, i вiн так вiдкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька Володимира. — Ви, певне, i сонце взяли б в оренду!
— Спасибi, спасибi, що спаскудили в своїй клунi, — нагадючився дядечко, i нагадючились його товстi коропинi губи. — Пошанування ваше довiку запам'ятаю i колись обiзвуся на нього. На рiзних норовистих теж вуздечка знаходиться.
— Iдiть, чоловiче, додому, — простогнала мати. — Зачемеричили голову — то йдiть.
— Не женiть мене — сам пiду, не пересиджу вашого ослона. То як з грушею?
— Потiм, потiм поговорите, — вже благає гостя пiти, бо добре знає, чого так посвiтлiшали батьковi очi.
Дядько Володимир тiльки тепер пильно поглянув на тата, стривожено хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки i, як недобрий дух, щез iз клунi. А мати кинулась до батька, охопила його набухлi гнiвом руки.
— Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловiче, — приклала голову до його грудей i схлипнула.
Тепер уже батьковi довелося втихомирювати матiр i пальцями витирати її другi сльози за цей тяжкий день.
— Шкода, що, не збив трохи пiни з цього ненаситця, — сказав, коли мама притихла на його грудях. — Стiльки добра мати — i позавидувати на єдину бiдняцьку грушу!
— Я думала — вiн прийшов щось позичити нам на нове господарювання.
— В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. I для чого вiн живе на свiтi? Невже тiльки для того, щоб жерти i гноїти грошi в землi?
— Гноїти? Невже Володимир такий грошовитий?
— Ще й питаєш! — упевнено вiдповiв тато. — Вiн уночi свою грошву мiрками мiряє i всю у землю впаковує.
-— Теж мiрками закопує? — посмiхнулася мати, а я засмiявся, бо враз уявив, як дядечко вночi потай марудиться зi своїми скарбами.
— Ти чого вибiлюєш зуби? — здивувався батько.
— Бо є що вибiлювати, — ще бiльше розбирає мене смiх, а з очей аж витрушується дядькове срiбло-золото.
— Регоче, аж нiс витанцьовує. I чого?
— Бо ви таке несусвiтне скажете про грошi.
— Чого ж несусвiтне, коли так люди говорять, — примирливо кинув тато.
I справдi, у нас люди чиїсь грошi мiряли, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками. А про свої здебiльшого казали так: дав бог копiєчку, а чорт дiрочку, та й попала божа копiєчка в чортову дiрочку.
Це ще добре, коли проривалась одна дiрочка. Та, на жаль, тепер у людей було стiльки надiрявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки вiд нестаткiв...
Обсiли вони й нас, i так обсiли, що тато кидався на всi боки, немов риба в сiтцi. А оце був поїхав на заробiтки в Одесу, i там йому посмiхнулася доля: добрi люди прираяли переселитись в отi Херсонськi степи, де цiлина ще й досi виглядає орача. Батько поповерстав степовi дороги, нажурився по селах, од яких тiльки-тiльки одiйшов голод, i люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сiвача.
Додому тато приїхав не то з радiстю, не то з журбою i привiз нам єдиний подарунок — пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зiтхнула i зажурилась:
— Це ж я там, у степах, одразу посивiю, як оця тирса.
— Я тебе й сиву не покину, — втiшив тато.
— Нащо нам ця Херсонщина?
— Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самi струшують росу навпiл з олiєю.
— Менi й нашi соняшники гарнi, — не позаздрила мати на далекi багатi землi: вона боялася втратити свої бiдняцькi латки i своє найбiльше багатство — оту мiж дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вiтряка.
— Як дадуть за неї сто карбованцiв золотом, продамо — i в дорогу, — сказав батько вчора i так вразив маму, що вона аж прихворiла.
Тато також розтривожився, пiшов кудись, а мати, посидiвши на току, з сумом сказала менi:
— Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гнiздо. Перша — нема людської хати, друга — земелька стоїть перед торгом, а третя — лежить невiдома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нiкуди ми не їхали за тридев'ять земель. Хiба давно на цiй Херсонщинi голод косив людей, наче траву? У нас як i не дородить поле, то лiс хоч трохи пособить — гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навiть цвинтарi цвiтуть. А там i деревця не побачиш — хiба що колись у сон забреде.
Менi теж стало лячно: як же можна обiйтись без дерев, без лiсу, без пiдснiжника, без черешень, без криничок, без грибiв, суниць? От i зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вiкно заглядає стара груша, а в друге — яблуня, що завжди нагадує менi бабусю. Хiба це не розкiш? Нi, далекий незвiданий степ не радував душу малого лiсовика...
— Вмивайся, вмивайся, дитино, — квапить мене мати, рiже окраєць жорнового хлiба й наливає з спiвучого глечика сизе, ще з вечiрнiми тiнями молоко, що теж дихає суницями.
Я навiть спросоння помiчаю, як журба не вiдходить од матерi. В її тепер прибляклих, мов перестиглi волошки, очах аж куриться туга.
— Чого ви, мамо?
— Що тобi, Михайлику? — стрепенулась вона i туманом очей своїх поглянула на мене.
— Чогось ви такi сьогоднi зранку виморенi. Чи, може, прихворiли?
— Нiчого, нiчого, це я так собi. — I враз така печаль налягає на неї, що нажуренi повiки починають тремтiти, як у зобидженої дитини.
— Не треба, мамочко, — припадаю до неї.
— Еге ж, не треба, — згоджується вона, а кiлька краплинок падають на мою чуприну, i мати обороняє її вiд сльози зазiленою рукою. — Ой, бити б мене, та нiкому: плачу, мов свiчечка, їдь, Михайлику, їдь i надивляйся на лiси, бо хто знає, чи бiльше побачиш...
— Ви не журiться, мамо: якось воно буде, — хочу заспокоїти її, але не знаю як.
— Та якось буде.