То я уже мертвим був?
Святий Петро. Я не знаю, чи ти й зараз живий.
Безсмертний (докірливо). А що ж ви, святі, знаєте? (Обернувшись, виходить за ворота раю).
І тут біля перехрестя двох доріг Безсмертного перепиняє Смерть.
Смерть. Стій, зупинись, Марку, на цю дорогу повертай...
Безсмертний. На твою, значить?
Смерть. На мою. Бо твоя дорога до смерті іде.
Безсмертний. Брешеш, костомахо, брешеш, як сусідський Рябко! Не вийшов мій час і дорога, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею.
Смерть (утомлено). А хіба тепер там є чим любуватися? І що ти там лишив, окрім страждання?
Безсмертний. Окрім страждання, лишив я любов. Смерть. Оце сказав! Твоя ж перша любов утекла від тебе, другу — повісили. Кого ж ти любиш тепер?
Безсмертний. Я люблю росяні з туманцем світанки і голубі вечори, люблю перепілку у житі і жайворонка над житом, дитячий плач у хаті і дівочий сміх у полі, я люблю теплі людські руки і добрі очі, люблю розгонисті дороги і таємничі стежки, воркотання струмків і закоханих, люблю, як весною тумани розкривають сонце, а восени падають яблука і зорі... Я люблю чари молодості і роздуми зрілості...
Смерть (здивовано). А я, проживши стільки, й не знала, що так багато може бути любові... Марку, невже це правда?.. Дивний ти чоловік. (Відступила на свою туманну дорогу, розтала).
А Марко, карбуючи кожен крок костурами, пішов тією дорогою, на якій чекали його золотоголові, обсипані росами і бджолами соняшники.
КАРТИНА ПЕРША
Березневе перехрестя доріг. Спалене і настовбурчене кротовищами землянок село нагадує безплідний рельєф Місяця. Біля перехрестя на розхристаному подвір'ї стоїть самотнє напівобгоріле дерево, на ньому свіжою прозеленню беруться живі гілки і чорніють мертві, одна, напівобпалена, повисла над землянкою Ганни Безсмертної. На тлі сплюндрованого села бовванів лише уціліла церква з похиленим хрестом. З глибини чути безтурботний хлоп'ячий спів: "Мы дойдем до города Чикаги через горы, реки и овраги. Шагом, шагом, шагом, братцы, шагом по долинам, рощам и оврагам". Співаючи, входить Хведько, хлопчак дванадцяти-тринадцяти років, за плечима у нього в'язка хмизу, за поясом сокира. На подвір'ї він зупиняється, скидав стареньку солдатську шапку, витирає чоло і, дивуючись, розмірковує.
Хведько. Ходиш ногами, робиш руками, а чого ж, питається у задачі, пріє лоб?
З'являється Задніпровський.
Задніпровський (непомітно підходить до Хведька). Бо він у тебе думає багато.
Хведько. Таке життя: тепер ніхто за тебе не подумав, тому і морщиться лоб у малого, як у старого.
Задніпровський. Ти, Хведю, філософ!
Хведько (не дивуючись). А в такий час і філософом можна стати: е над чим подумати чоловікові.
Задніпровський (згадав про своє). Таки є, навіть більше, аніж треба. Що тітка Ганна робить?
Хведько. Усі очі виплакала за своїм Марком. (Прислухаючись). О, дід Євмен із Безбородьком воює.
Голос діда Ємена: "Хіба ти головою думаєш? Ти нижчеспинням думаєш!"
Голос Бозбородька: "За підрив мого авторитету і до білих ведмедів поїдеш!"
Голос іда Євмена: "А куди ж ти поїдеш за підрив моєї віри, правди і отечества? На курорт? Де ж твоя совість? Чи ти прогуляв її, як червінець, у пивній?"
Входять розлютовані дід Євмен і Безбородько.
Дід Євмен. Григорію Стратоновичу, що ж це робиться на світі? Він (тицьнув на Безбородька), знаєте, що хоче зробити? Побити захарчованих коней і їхнім м'ясом годувати свиней.
Задніпровський (вражено). Це правда?
Безбородько. О! І ви, практично, розширюєте очі. А чого? Як маємо на скотомогильник вивезти і коні, і свині, то хай залишаться хоч свині: вони проживуть на конині. Філософія проста.
Задніпровський. А ви думали, філософе, чим орати-сіяти будете? Свиньми?
Безбородько. Не треба, товариші, наперед бути песимістами. Наша робітничо-селянська держава нас не забуде — залізні коні пришле. Вони вівса не просять... (Оптимістично). Та й чого ви так журитесь за тими кіньми, все одно в комунізмі їх не буде.
Дід Євмен (вражено). А що ж там буде?
Безбородько. Один прогрес.
Дід Євмен. Брешеш.
Безбородько. Про прогрес?
Дід Євмен. Ні, про коні.
Безбородько. Аполітичний ви дід: кому, практично, потрібне в комунізмі кінське копито?
Дід Євмен. Іще раз брешеш! Бо що таке, як подумати, кінь? Це птиця на землі... Як лебідь у небі. Були коні за князів, були за королів, були за царів, будуть і за перших секретарів навіть світового ЦеКа. Для краси будуть. От як я політику розумію.
Безбородько. Деревня! Він уже до політики приліпив красу.
Задніпровський. А що — це гріх?
Безбородько. А ні? Бо що таке політика? Це різні міжнародності і всякі внутреності, це грандіозності і движенія. А що таке краса? Це — подивився оком, розмагнітився мечтанієм, ну, рукам те-се, практично,— та й будь здоров! Правильні мої слова?
Задніпровський. Який розум, такі й слова.
Безбородько (спалахнув, але стримав себе, враз бачимо іншого Безбородька). А чи знає дехто, що найчастіше лихо хапається за душі розумних? Коли не знає — навчимо, по-простому, по-сільському!
За лаштунками чути пісню:
Не в одної тьоті губи целовал,
Не в одного дядю с нальота стрелял.
Напідпитку, з мисливськими рушницями в руках входять Ма мур а і Шавула.
Шавула (до Безбородька).Благослови, голово, свою вірну гвардію на трудне діло...
Мамура. Конешно.
Задніпровський (з підозрою). Куди це вірна гвардія зібралась?
Шавула. Вам би не питати, нам не говорити... Ідем убивати коней. Усяку живність убивав на своєму віку, иавіть солов'їв, для інтересу, лише коней бог милував... А це... Економічна ситуація, як теоретично говорить сам товариш Кисіл.
Задніпровський (стишує голос до зловісного шеяоту). Якщо ви доторкнетесь до коней хоч пальцем, то останетесь без рук. Чули?
Мамура. Но-но, ваше партизанство вже закінчилось...
Задніпровський. Ви думаєте? (Блискавично зриває рушниці в плечей Шавули і Мамури). Та й пішли додому вечеряти!
Шавула (косуючи на Задніпровського і Безбородька). А й справді, ми ще того... не вечеряли.
Безбородько. Ідіть!
Шавула і Мамура виходять.
(До Хведька) І ти — а киш!
Хведько чмихнув і пішов до землянки.
То що ми будемо далі робити: битися чи миритися? Задніпровський. Битися і коні рятувати.
Безбородько. Чим? Своїми пальцями?
Задніпровський. Головою.
Безбородько. Я вівса звідси не витрушу.
Задніпровський. То витрусіть полову. Сьогодні вночі куди завезли прядиво?
Безбородько (аж здригнувся). Прядиво? Та скільки тих грошей?.. Хіба розгуляєшся на них?
Задніпровський. А я не про різні гулянки думаю.
Безбородько. Знову критика і ніякої перспективи.
Дід Євмен (з надією). Хочеш, Антоне, я намалюю тобі геройську перспективу. В дамки можна вискочити з нею. Ех, ще й як можна!
Безбородько. Малюйте, але без художеств.
Дід Євмен. Малюю! Збудував ти на весь район князівський палац і відділив себе від людей...
Безбородько. Бо тепер треба жити за девізомі "Мир палацам, війна землянкам!"
Задніпровський. І це тоді, коли в селі навіть школи немає? (З обуренням подивився на Безбородька, пішов).
Безбородько (навздогін йому). Школа — це вже надбудова, а житло і їжа — основа. Про це і в "Капіталі" пишеться.
Дід Євмен. А ти свій палац великодушно переведи на капітал, та й купи коням сіна, і не помилишся: і перед нами, і перед усіма, значить, гоголем випливеш, усім пір'ям заграєш, по всіх президіях і трибунах закрасуєшся, може, й у газети вскочиш...
Безбородько. Ет, це вже ідеалізм...
Дід Євмен. А що воно таке? Ідіотизм — знаю, ідеалізм — ні.
Безбородько. Ідеалізм— це пережиток. Ось, наприклад, ми за трактори, а ви за коні, значить, ви за ідеалізм...
Дід Євмен. Багато е розумних слів на світі, а дурні не переводяться.
Безбородько. Теж соображеніє! Хоч би, практично, при начальстві не казали цього.
Дід Євмен. Пропав ідеалізм — Антін в начальники пропхнувся. Тепер уже всі коні виздихають. Хоч би ти далі не проліз.
Безбородько. А у вас і за це голова болить?
Дід Євмен. Вгадав — ще як болить! Бо що, по-моєму, начальство? Це мисль у голові і людяність у серці. А що по-твоєму? Це в голові комбінації, в кендюсі горілка, а замість серця — безвоздушне пространство. (Виходить).
З землянки до дровітні йде Хведько. Він починає рубати дрова і потихеньку наспівувати: "Шагом, шагом, шагом, братцы, шагом...". Наче луною віддалася пісня. Хведько розігнувся, почав прислухатися. Наспівуючи ту саму пісню, а костурами під пахвами з'являється Марко Безсмертний, оглядається довкола. Хведько не вірить своїм очам, сокира випадав з його рук.
Безсмертний. Здоров, хлопче!
Хведько. Ой...
Безсмертний. Ти чого так дивишся на мене?
Хведько. Я?.. А ви... того, не Марко Безсмертний часом?
Безсмертний. Таки Марко Безсмертний.
Хведько. Але ж вас... убили...
Безсмертний. Убили?
Хведько. А ви хіба й не знаєте?..
Безсмертний (сміється). Трохи, але ти, бачу, більше знаєш...
Хведько (кидається до Безсмертного). Ой дядьку Марко...
Безсмертний. А ти не Хведько часом?
Хведько. Еге ж!..
Безсмертний. Хведю, дитинко... Як ти виріс...
Хведько. У війну теж ростуть люди... і їсти нічого, а ростуть.
Безсмертний. Хведю, а як моя мама, жива-здорова?
Хведько. Живі... Вже вас і не чекають...
Безсмертний (хвилюючись). Виходить, непроханим гостем буду?
Хведько. І не кажіть такого. Тепер непрохана гостя покидає вашу оселю.
Безсмертний. А про мою Тетянку нічого не чути?
Хведько. Десь у Германії, в неволі... Ходімо разом.
Безсмертний. Ходімо. (Костури затремтіли в руках, мало не впав).
Хведько (притримав його). Обережненько. Отак. "Шагом, шагом, шагом, братцы, шагом..."
Марко тихенько підхоплює пісню, і вони обоє наближаються до землянки. Марко зупиняється.
Чого ви?
Безсмертний. Сміливості не вистачає. (Витирає рукою чоло).
Хведько (розчаровано). Отакої! У газетах про вас такого писали, а ви...
Безсмертний. Ну, шагом, шагом, шагом, братцы, шагом...
Розчинилися двері землянки, по східцях підіймається Ганна Безсмертна.
Хведько. Бабо Ганно, ось гляньте, а ким я іду...
Безсмертна. Солдат на ніч проситься?
Безсмертний. Еге ж, і на ніч, і на день...
Безсмертна. Ой! Що це!.. Марку, невже ти... чи тінь твоя?
Безсмертний (тихо). Це я, мамо.
Безсмертна. Марку, дитино... А я ж на тебе похоронну одержала...
Безсмертний. Виходить, помилилася смерть,,,
Безсмертна.