Щось трапилося, діду?
Дід Євмен. Таки трапилось!
Безсмертний (занепокоєно). Що?
Дід Євмен. Зараз розкажу. Іду я оце селом, поволеньки собі іду...
Безсмертний. Та скоріше, діду!
Дід Євмен. А ти не збивай старого, збивати нас є кому. На чому ж зупинилась моя мисль? Ага! Іду я оце селом, придивляюсь, принюхуюсь до нього... Та не кипи, Марку, вискажусь акуратно, як на зборах. Принюхуюсь, значить, і чую: од кожної хати, од кожної землянки, навіть там, де вдови й сироти живуть, пахне свіжим хлібом.
Безсмертний. Не тягніть! Що трапилось?
Дід Євмен. Оце ж і трапилось: од кожної оселі тепер запахло свіжим хлібом, не краденим, не вихитруваним, не купованим, а своїм! Це щось та значить!
Безсмертний. Ху! А я вже чого не передумав!
Дід Євмен. І Киселя згадав?
Безсмертний. І його теж.
Дід Євмен. Отак і живемо: ти хочеш людям хліб дати, державу хлібом засипати, а він старається тебе засипати... До людини не доріс, а в теоретики вискочив!.. Повечеряй свіженьким.
Безсмертний. Отак з білим вузликом колись розшукувала мене в полі моя Олена. Розшукав і теж починає сварити: "І нащо оце головування... за ним і не обідав, і не вечеряв, і сім'ї відцурався, і перепавсь, мов смик..."
Дід Євмен. А потім починала співати. Не голос, а солов'я мала в грудях. (Починає наспівувати).
Безсмертний (тихенько підхоплює пісню, і вона доладне пливе над вечірніми полями).
Шкода, мамцю, шкода, Вишневого цвіту,
Що розвіяв вітер
По всім білім світу.
З'являється Безбородько і остовпіло зупинявться.
Безбородько (до Безсмертного). Ти ще й співаєш?
Дід Євмен. А що? Може, сам товариш Кисіль опустив циркуляр — не співати?
Безбородько. Так ти, Марку, ще нічого не знаєш?.. (Співчутливо хитає головою). Запрацювався, запрацювався ти, голубе сиз, і не знаєш (показує руками), що в світі робиться.
Безсмертний. Земля стала повільніше кружляти?
Безбородько. Не жартуй, чоловіче, коли до твого порога підійшло горе.
Безсмертний. Це горе в чийому образі й штанях?, Безбородько. Ці штани ти скоро побачиш, тяжче побачити сорочку щастя... Казав же тобі і раз, і вдруге, і втретє: не вилазь із шкури — все одно монумента не поставлять!
Безсмертний. А я так старався на нього!
Безбородько (не зрозумівши Іронії). Ні, ні, з нашими людьми на монумент не заберешся, тому треба жити риальностями, а не загравати з народом.
Дід Євмен. Це наш Марко заграє з народом?
Безбородько. А то ні? Ось що у вас у вузлику? Хліб з нового урожаю?
Дід Євмен. З нового.
Безбородько. А за нього такий вузол зав'язався, що коли подумати, то це вже не хліб, а слідство й суд.
Безсмертний. Доки ж наш хліб буде підсудним?
Безбородько. Напевне, до того часу, поки його піюлями не замінять.
Дід Євмен. Теорія Киселя, язик Безбородька!
Безбородько. А ви свою теорію тримайте за зубани. Згодиться, бо вже й Марко похитнувся!
Дід Євмен. Похитнувся чи похитнули?
Безбородько. Тепер його і Зірка Героя не врятуеі .матеріали пішли аж до секретарів ЦеКа і в ті інстанції, де пісні не співають, а де осипаються люди як вишневий пвіт. (До Безсмертного). Ти, поки не пізно, хоч вітряк спини.
Безсмертний. Вітряк легше спинити, аніж недоумство.
Безбородько. Тобі статті й без нього вистачить. (Показав рукою на вітряк). Спини, зрубай його!
Безсмертний. Я крил нікому не рубаві
Безбородько. Ну, як хочеш... Відомо, ти не жалієш себе, може, через це тебе й люблять люди. Та що з їхньої любові? Як буде суд, любов пожуриться в кутках, а суд знайде статтю й параграф. Риальностями треба жити!
Дід Євмен. Не каркай, наче ворон. Он перші півні вже співають.
Чути, як співають півні. Дід Євмен і Безбородько виходять.
Безсмертний. Діла!.. От і поменшало все навкруги, а серце побільшало, і, здається, побільшали останні осколки у грудях... А півні співають, і вітряк крутиться. Я люблю тебе, дерев'яна птице, люблю, коли ти з камінної душі викидаєш струмочки муки, і печалюсь, коли обвисають твої потріскані крила. Я ніколи не буду ні руйнувати, ні зупиняти тебе,— хоч у самого обломляться крила... Що це? (Вражено починає прислухатись до пісні, що наближається).
Ми чуємо ті самі слова про вишневий цвіт і той самий голос Олени, з яким познайомились у пролозі.
Що це робиться зі мною? Марево? Сон? Вона!.. Олена! І в руці білий вузлик! (З жахом відступає назад).
А на полі з'являється тонка жіноча постать з білим вузликом у руці. Це Тетяна. Марко приголомшено прикладав руку до чола.
Тетяна (надривним голосом). Тату!
До Безсмертного, надломлюючись, біжить донька і, сміючись і плачучи, падає батькові на груди.
Безсмертний (обома руками охоплює своє дитя). Тетянко, це ти?.. Тетянко, донечко, це ти?
Тетяна. Я, тату, я...
Безсмертний (вдивляється в обличчя дочки, пальцями витирає їй сльози). Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя!
На очах батька донька вперше бачить сльози і теж обтирає їх пальцями. Отак і стоять вони якийсь час, наче вимуровані з каменю самої історії.
Як ти на маму схожа, пташино моя. І коси такі самі...
Тетяна. Не такі, тату. (Опустила на плечі хустину, і батько в золоті кіс побачив сиве пасмо).
Безсмертний. Хто ж тебе так зобидив, дитино моя?
Тетяна. Нелюди... В концтаборі. Вони так били мене, що очима не сльози, а кров ішла. Вони змогли вибити кров із очей, але не могли вирвати зізнання з душі... А як ви, тату?
Безсмертний. Нічого, доню, нічого. Моя пісня та сама, що й колись була: орю, сію, жну. Як добре, що ти повернулась, кровинко моя...
Тетяна (розгортає білий вузлик). Я вам їсти принесла. Ви ж не обідали, і не вечеряли, і домівки відцуралися.
Безсмертний (почувшії слова Олени, посміхнувся). Невже це ти? (Підіймає на руки своє дитя, і сміється, і печалиться над ним).
А в цей час з села донеслось гудіння дзвонів.
Тетяна. Чогось дзвони затужили. Що воно?
Безсмертний (опускає доньку на землю). Це, напевне, отець Хрисантій на радощах загуляв. І ми загуляємо, доню... А нашої мами нема...
Тетяна. Знаю, тату.
Безсмертний. Перед смертю вона сказала: "Хоча б, іроди, в очі не стріляли, бо жаль їх буде". І не стрелили іроди їй в очі, а вдарили в груди, де жила її пісня... а потім ще й повісили...
Тетяна. Тату, не плачте...
Безсмертний.То вже, доню, не я плачу, то вся моя таль за ці роки заплакала. Пробач, маленька...
Входить Гайшук.
Гайшук (занепокоєно). Ой Марку!.. Тетянко, дитино, це ти?
Тетяна. Пізнали?
Гайшук. Як же не пізнати тебе,золота вербичко!.. Яка радість... І яке горе, Марку...
Безсмертний. Говори, Іване!
Гайшук. Щойно Задніпровського забрали. Ордени обривали, начеб він їх не кров'ю заробляв. Як обшарпане дерево, вивели його з землянки. Чогось ще в дзвінницю, де він жив, водили. Отам жінка його кілька разів надала, вставала і знов падала... Ну, а тепер отець Хрисантій на дзвіниці дзвонить, наче по вмерлому.
Безсмертний. Не діждетесь! Не буде похорону, ні. (Обіймає Тетяну й поспішає в село).
Тетяна. Куди ж ви, татку!
Безсмертний. Ще сам не знаю, доню... не знаю... Людину треба рятувати.
Тетяна хоче кинутись за батьком, але він рухом руки спиняє її, непомітно для неї примружується на Гайшука і виходить.
Тетяна. Дядьку Іване, що ж воно робиться?
Гайшук. Ходи!
Тетяна. Чиї ходи?
Гайшук. Різних парсун.
Тетяна. Яких парсун?
Гайшук. Що хитро допались до ідей і меду. Ідеї — насам, мед — собі!.. Як ти виросла, дитино. А я ж тебе на руках носив, казки розказував. Забула?
Тетяна. Не забула. І в таборах під косою смерті
вгадувала вас, ваші руки.
Гайшук. Добре ми більше пам'ятаємо, аніж лихе. Тому деякі парсуни і нашу великодушність гнуздають для себе.
Тетяна. Як же ви тепер живете?
Гайшук. Як цей вітряк! (Показує на вітряк). Тричі його збирались рубати, а він пересварюється з вітрами і робить своє.
Тетяна. І вас тричі рубали?
Гайшук. Та, мабуть, більше. (Подивився на пальці обох рук, посміхнувся). Про це теж можна казку розповісти.
Тетяна. Хіба так можна жартувати?
Гайшук. Мені можна, бо я чоловік віруючий!
Тетяна. В що ж ви вірите?
Гайшук. Раніше: в бога в трьох лицях, у рай, у пекло, в діву Марію непорочну, в апостолів, у святителів, у чисту — та і в нечисту силу заодно, а тепер — у комунізм і победу до кінця! Ну, а деякі з нечистої сили все хочуть посварити мене з комунізмом — то його зменшують, то мене зменшують. Інтересне виходить кіно: коли я на Перекопі півпарубком громив Врангеля — у мене вже тоді вистачало росту, коли я нещодавно підіймався в атаки на різних плацдармах і п'ятачках — ніхто не зобиджав мій ріст, а коли я підіймаюсь на різне криводушне сім'я, воно й кричить, що я до чогось не доріс, як селянський елемент. А як воно буде репетувати, коли я його буду, як падло, закопувати в землю! Воно буде кричати, а я буду втоптувати землю і сміятися, бо я чоловік віруючий...
Гуде дзвін.
Затемнення.
Цвинтар. В темряві окреслюються силуети церкви й дзвіниці. Стихав гудіння дзвона, з дзвіниці, похитуючись, виходить отець Хрисантій, зачиняв за собою двері.
Отець Хрисантій. Темно. Нічого не бачу. Цей мерзопакосний ябедник, здається, виривав навіть зорі з неба. Як темно стало... кругом і в душі... (Виймає а кишені пляшку й підносить її до вуст).
Входить Марко Безсмертний.
Безсмертний. Від вина видніше не стане.
Отець Хрисантій. Зате печаль приллю.
Безсмертний. Робити треба щось.
Отець Хрисантій. Куди ж я піду з патлами своїми? Життя пройшло повз мене, як подорожній, і нічого не вродило на моїй ниві, окрім християнського песимізму. Його вином я безуспішно приливаю. Але чого життя нівечить таких людей, як Задніпровський? Хто в один ковчег вміщає правду й кривду?.. Згадую Еклезіаста, глава восьма: "Не скоро совершается суд над худыми делами: от ого и не страшится сердце сынов человеческих делать "до". (Кидав пляшку, виходить).
Безсмертний (стукав в двері дзвіниці). Катерино Петрівно, відчиніть... Чуєте?
Жіночий голос (з дзвіниці). Хто там?
Безсмертний. Це я, Марко Безсмертний.
Жіночий голос. Ойі!Невже це ви?
Здалеку тихо-тихо обізвалася пісня "Коло млина, коло броду".
Безсмертний. Як у неї, бідолашної, змінився голос.
Розчинились двері, і на порозі Безсмертний побачив не Катерину Петрівну, а Степаниду, що притулила сплетені руки до грудей.
Хто ви?
Степанида.Не пізнаєте?
Безсмертний. Степанидо... Степанидо Іванівно, це ви?
Степанида.Я, Марку Трохимовичу.
Безсмертний.