Вона щира, але вона безглузда.
— Як же ж так? Чому ж посуд бити? Костомаров виправдовується: він, мовляв, тільки
удавав з себе Стеньку Разіна. На запитання:
— І посуд через це били? Костомаров каже:
— Це я для надхнення! Коли я пишу щось таке, то намагаюсь уявити себе в атмосфері того часу, хочу схопити й передати дух доби та її діячів, Стенька, самі знаєте, який був... Ну, я й шукаю надхнення: посуд б'ю або щось інше нищу. Це я московських воєвод бив!..
— І допомагає це?
— Навіть дуже! Найкращі сторінки в творі виходять ті, коли я скаженію. І стиль кращий, і уява жвавіша. Коли я писав "Саву Чалого", "Переяславську ніч", мені так і хтілося або поляка зарізати, абож хату підпалити.
Він міг зарізати й підпалити! Він небезпечний, не зважаючи на всю свою мирну й лагідну вдачу, а може саме через цю свою лагідність... За лагідну людину ніколи не можна ручитись, що в неї лагідність вдачі не є тільки зовнішня маска прихованих і невиявлених інстинктів.
Він невротик, Костомаров. Свої бажання зарізати й підпалити, свої інстинкти жорстокости він сублімує, одягає в художні образи, перетворює в літературні факти. При цьому іноді він сам нездібний відокремити свої літературні переживання від життьових. Він враж-ливий до божевілля, чи, власне, його вражливість може доходити до такого ступня, на якому вона межує з справжньою ненормальністю, з невротичною фобією, з божевіллям.
Писавши про Стеньку Разіна, він переживав те, про що писав, — абож краще сказати: те, про що він писав, жило в ньому. Невиявлене в житті, воно набувало плоті й крови в його літературних творах.
Він — Стенька Разін!.. Його бешкет — це не дитяча гра вередливої дитини, що, бавлячись ляльками, не звикла себе стримувати, це стала схема, погроза нездійснених разінівських повстань і пожеж. Його божевілля аритметичні.
Галюцинуючи разінівським бунтівництвом, в маяченні пожежних заграв, він писав про Стеньку Разіна. У нього до хворобливості палка уява; для нього нема різниці між уданим і реальним. Писати абож читати, — це означало для нього галюцинувати. Він бачив вичитані постаті, ніби живі й реальні.
Німецькі романтики навчили його божеволіти й галюцинувати, бачити привиди, мати споглядання, загубити межі, що відокремлюють хвору уявлену ілюзорність від живого реального буття. Під впливом німецьких романтиків, особливо ж Гофмана, він призвичаївся сприймати життя як магічну ірреальну казку, і казкові образи геніяльного фантаста як життя.
Гофманові божевілля він сприймав, як свої.
Якось на початку 40-их років, коли Микола Іванович мешкав ще в Харкові, приходить до нього ввечорі О. О. Корсун, видавець "Снопа".
Микола Іванович надзвичайно схвильований, сам не свій.
— Що вам, Миколо Івановичу?
— Подивіться! Подивіться, що робиться!
— Нічого не бачу!
— Як не бачите? А ця жінка? Бачите? Бачите? Іде!.. Іде!..
Корсун нічого не розумів.
На столі коло ліжка лежав розгорнений англійський альбом з "Шекспіровими жінками". Корсун почав його передивлятись.
— Покиньте! Покиньте! — закричав у ввесь голос Микола Іванович. — Вони ще всі вистрибнуть і катуватимуть мене, катуватимуть!
Він кричав в одчаї і з диким криком, охоплений жахом перед галюцинаційним кошмаром, кинувся на ліжко, щоб затулити обличчя і не бачити привидів.
Він одвернувся до стіни, щоб не бачити того, що не існувало.
Протягом декількох вечорів приходили до нього в кімнату жінки, що сходили з малюнків у книжці: — Порція і Розалінда, ніжна Джульетта і сувора леді Макбет з кривавими плямами на руках та з матовим, жахливо негнучким сонним голосом.
Змучений цими побаченнями Костомаров засинав тільки на ранок.
Корсун,стурбований з нервової хвороби Костомарова, почав одвідувати його щовечора.
Одного разу він помітив на ліжку невеликий томик: це був французький переклад казок Е.Т. А. Гофмана.
— Ви це читаєте, Миколо Івановичу? — спитав приятель, розгортаючи книжку, де була закладена середина казки "La princesse Brambille".
— Так, читаю. Що за чарівна річ!
Корсун почав доводити шкідливість читання таких чарівних речей для людини, хворої на нерви. І після багатьох суперечок йому пощастило забрати в Миколи Івановича всі чотири томи за 4 карбованці, що їх той заплатив за Гофмана декілька день перед цим.
З Гофманом, запевняє Корсун, залишили Костомарова й галюцинації.
Костомаров вірив у справжність своїх галюцинаційних побачень.
З якоюсь дитячою забобонністю він припускав можливість привидів, вірив у таємничі стукоти невідомої сили в немешкальних будинках і любив читати страшні легенди. Він записував ці легенди й надавав їм значення. Він читав Сведенборґа й Аллан-Кардека.
— Я вірю в привиди, — казав він. — Я ніколи не ручусь, що моя уява не намалює мені такого певного чортовиння, що не збожеволію. Хіба п'яниці не бачать чортів? Вони їх бачать і страждають від того. А леді Макбет? Вона бачила в себе кров на руках, і од цих катувань померла в божевіллі... Я сам боюся творчости своєї уяви.
Сидівши в Петропавлівській фортеці, Костомаров в лютому року 1848 почав страждати на головний біль і нервові напади в супроводі слухових галюцинацій.
— Коли я сидів у фортеці, я бачив одного разу Кремуція Корда, — розповідав Костомаров. — Це було вже в останні місяці мого ув'язнення, коли петербурзькі ночі стають такі бліді й коли мені особливо важко було лишатись у в'язниці. Одного разу, вночі у мене в казематі ні темрява, ні світло — так щось примарне: і стіни примарні, і ліжко, і бліде за віконними ґратами світло. А я не можу спати! Думав я не про Рим і латинську історію, а згадував, як за рік до мого арешту, на весні, читали ми рукописа "Чорної ради", що його надіслав з Петербургу
Куліш. Ще на першому аркуші була його рукою приписка зверху: "Не звертайте уваги на поправки олівцем. Це поправляв дурень, що удає з себе великого естетика". Це були поправки Ізмаїла Івановича Срезневського, і, нема куди правди діти, іноді дуже до речі. Оце згадую, як ми читали, і раптом чую, ніби хтось зідхнув глибоко у кутку за моїм ліжком. Я мимоволі глянув туди й закам'янів... Од стіни нібито відокремлювалася бліда тінь людини, і я пізнав тінь Кремуція Корда, яким я його уявляв, багато про нього думавши: бліде обличчя, сумний погляд, біла тоґа. Я сидів у цей час коло столика й мимоволі підвівся. Табуретка стукнула, й мара розтанула в повітрі. Мені здавалося, що я божеволію, і з тієї ночі я попрохав, щоб мені поголили голову і почав обливатися холодною водою.
В проханні до III відділу з 18 жовтня 1847 р. Тетяна Петрівна, мати Костомарова, писала:
Син мій Микола Костомаров ще за молодих років од напруженої наукової праці захворів на таку нервову недугу, що довела його до затьмарення розумових здібностей. Після довгого й безплідного лікування медичними засобами, трилітнє користування з морської води в Одесі та на південному березі Криму ледве могло повернути йому здоров'я, залишивши, проте, назавжди нахил до нервової хворобливости. Маючи, через великодушність государя, втіху одвідувати мого сина, я з жахом помітила, що від нудьги й каяття, хвороба його відновилась. Він страждає на біль і судорги в голові, спині, та, окрім того, певна розгубленість в думках і незв'язність мови доводять, що він близький до тієї душевної хвороби, яка вже була в нього. Як я можу бачити з гіркого досвіду, він тепер перебуває в тому стані, коли тільки морська вода й повітря Криму, як раніш, могли б мати на нього добрий вплив.
VIII
Костомаров стоїть на чолі Молодої України. Він — лідер. Коло нього купчиться по-українофільськи настроєна молодь, у нього на помешканні збираються однодумці. Він один з організаторів нездійсненого Кирило-методіївського товариства. Він ватажок і носій української ідеї; він один з перших і небагатьох у своїй літературній творчості переходить на українську мову, він проповідує український месіянізм.
Він — ідеолог республіканізму, самостійної незалежної України, соціяльної й національної революції, "щоб усі слов'яни поєдналися", та, "щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту й управляв незмісимо з другими", "щоб у кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода, і станів не було зовсім".
Він брав участь у конспіративних нарадах, де обмірковувалося питання революційного перевороту, можливість повторення гайдамаччини, селянського збройного повстання проти панів і уряду.
Він переписував і поширював примірники "Книг битія українського народу" з їх гострими виступами проти царської влади, з образами царського маєстату. Написані популярною мовою, вони були призначені для поширення серед народу.
На допиті в III відділі граф Орлов, шеф жандармів, стрів Костомарова словами:
— Ви написали ганебну річ! Орлов говорив про "Книги битія".
Нагадавши коротко зміст цього твору, він запитав:
— Що ж за такі штуки? І кинув на відповідь:
— Ешафот!..
Костомарова обвинувачували в злочинних замислах проти монархічної влади, в намірі запровадити народне правління. Йому закидали, що він переховував поезії Шевченка й дбав про утворення таємного товариства. Йому приписували авторство проклямацій, статуту товариства, революційних відозв.
Дубельт, літній чоловік з сивими бакенбардами й вусами, кругловидий, з очима що бігали й лишали неприємне вражіння, допитуючи Костомарова й вимагаючи від нього зізнань, лаяв його найпаскуднішими словами й загрожував навіть ужити жорстоких заходів, щоб приневолити його говорити щиро.
А в розмові про Костомарова з Аліною, пробуючи обійняти дівчину, Дубельт увесь час з особливим підкресленням повторював:
— Злочинець! Шибениця! Ласка монарха!..
Це в нього, у Костомарова, на початку року 1846, коли він оселився на Хрещатику в будинку Сухоставсь-кої, в квітні й травні в садку збирались приятелі: Шевченко, Гулак, Білозерський, Маркович, іноді заходив старий професор крем'янецького ліцею Зенович, добродушний дідусь, який, до речі, кожному стрічному завжди проповідував свою теорію створення всесвіту за допомогою електрики й магнетизму.
Сидячи в садку під вишнями й слухаючи, як гудуть бджоли, в цьому садковому пасічному затишку вони обмірковували проекти повстань і революцій, таємних товариств і погрозливих змов.
Вони знищували царів, королів, імператорів, подавали надію пригнобленим націям, перекраювали мапу Европи, змінювали кордони й на місці колишніх Австрії, Німеччини й Росії відбудовували величезну Всеслов'янську Федерацію з соймом слов'янських народів, зібраним у Києві.
Вони вірили:
"...Слов'янські народи прокинуться від дрімоти своєї, з'єднаються, зберуться з усіх кінців земель своїх до Києва, столиці слов'янського племени, і представники всіх племен, воскреслих од теперішнього пригноблення, звільняться від чужих ланцюгів, возсядуть на горах київських, і тоді задзвонить вічовий дзвін у Святій Софії, — воцаряться суд, правда й рівність.