У нього часто болить голова. Він нудиться, нудьгує і нидіє; жаліється бідою, нарікає на різноманітні хвороби, оповідає за свої шлункові страждання і головний біль, що заважає йому працювати, псує настрій і отруює його кожну життьову втіху.
Приходивши до Крагельських, він звичайно одмов-лявся щось їсти. Можливо, що це він робив через свою ніяковість, можливо — через хворість; швидше через ніяковість, ніж хворість. Але для Аліниноі матері цього було досить, щоб натякати на якісь таємні його недуги, що, на її думку, саме й примушували Костомарова утримуватись од їжі й викликали в нього напади скажености.
Дивно, але цей кабінетний учений, такий плохий і лагідний, був поруч з цим ексцесивний і звадливий, як ніхто. В нападах скажености він доходить до криків, до несамовитости, до бешкетів. Його треба облити холодною водою, щоб він схаменувся. Він людина раптових хвилювань, наглого крику, хатніх сцен, запальности, щоденних баталій, гістеричних вигуків, галасу. Він не раз, роздратований, без пам'яті тікає з дому. Він закипає гнівом; у пориві запальности здібний наговорити й наробити не знати що.
Несподівано він збуджується, кричить, сердиться. Звичайне хропіння льокая Хомки в сусідній кімнаті могло порушити його рівновагу, довести його до несамовитости, до лютости.
Корсун, видавець "Снопа", що на початку 40-их років, коли Микола Іванович мешкав ще в Харкові, приятелював з Костомаровим і частенько одвідував його, згадує за один такий епізод. Сиділи вони вдвох з Миколою Івановичем на помешканні в останнього і мирно розмовляли про незрівняний чарівний характер української мови. Уже друга година ночі. Жвава розмова доходить апогея. Обидва розмовники в найкращому настрої, коли раптом Микола Іванович, що був досі цілком спокійний, від злости аж міниться і в надзвичайному роздратуванні гукає:
— Хома! Хома! Хома-а!
Голос його, м'який і приємний, стає різким і крикливим.
З'являється Хома, заспаний, розпатланий, протирає кулаком очі й сопе.
— Ти спиш? Не чуєш? — кричить Микола Іванович. — Йди, дрихай!.. Та не сопи!
При цьому обличчя Костомарова виявляло жорстоку лють, а очі дико блищали крізь окуляри.
Слуга з кріпаків, чорнявий парубок Хомка не виявляв жадного невдоволення на всі вередування свого пана. Він слухався його примх так само, як і мати, що дихала своїм Николашею та його хоробливими, згодом досить таки різкими витівками. Що більше вередував Николаша, то ніжніше кохала Тетяна Петрівна своє зіпсоване улесливістю чадо.
Тетяна Петрівна була жінка суворої, крутої вдачі, властолюбива, уперта й груба. Сина свого вона обожнювала, служила йому, як рабиня, — вся суть її життя була в цьому служінні, — але, не вважаючи на це, часто в дрібницях чіплялася до нього й не поступалася йому в якійнебудь дрібниці, про яку й говорити б не варто, а Микола Іванович при всьому своєму розумі був дражливий, норовливий і вередливий.
З такою вдачею матері й сина між ними неминуче повинні були виникати сварки, що зростали до величезних розмірів, і те, що могло б бути річчю хіба одноактового водевіля, оберталось у справжню довжезну трагедію.
Того вечора, копи Микола Іванович заручився з Аліною, і вони, пішовши до роялю, лишилися самі, Аліна спитала жениха про характер майбутньої свекрухи.
Микола Іванович захвилювався:
— Як чесна людина я повинен сказати вам, що характер материн важкий. Вона не була щаслива за молодих років; навпаки, вона пережила багато гіркого, тому вона недовірлива й затайпива; але я в неї сам, вона живе зі мною і для мене. Я хтів би поступатись, та через мою гарячність це рідко щастить мені. Гірш за все те, що на неї без будь-якого приводу находить кепський настрій; прокинувшись, вона зранку раптом дивиться вовком, з-під лоба... Я починаю допитувати її, чи не хвора вона, чи не зробив їй хтось прикрости — мовчить і не дивиться на мене, а я запалююсь, ну от і виходить ні з чого неприємність.
Починаються докори, образливі слова, взаємні обвинувачення, сльози, гістеричні крики, тупання ногами, рвання волосся, словом з'являються усі атрибути "сцени". Іноді діло доходить трохи чи не до прокляття сина з боку матері й зречення матері з боку сина. Кінець-кінцем обидва втомлюються, простигають, заспокоюються, і наступає зворушливе замирення до другого разу.1
Другого разу не приходиться довго чекати. Хіба потрібні будь-які особливі приводи, щоб розпочати нову гістеричну сцену?
Микола Іванович, приміром, сідає, щоб готуватись до лекції, обкладається книжками, розкладає виписки, зосереджується, починає писати. В сусідній кімнаті мати веде господарчі розмови з куховаркою.
Крапля за краплею падають одноманітні нудні слова. Тетяна Петрівна сварливо вичитує Гальці... Та відповідає.
Микола Іванович, нарешті, не витримує і гукає:
— Мамо, облиште!..
Микола Іванович затикає вуха, намагається не слухати, але дрібна сварка, спинившись на мить, відновляється через декількахвилин. Обридлива в своїй нікчемності, вона тягнеться безупинно. Здається, вона тягтиметься вічність, — сьогодні згадується вчорашнє, щоб бути повтореним завтра. Важко сказати, коли почалася ця сварка, бо вона ніколи не кінчалася.
1. Подібні сцени сварок Костомаров описав у свойому романі "Чернігівка" всценах, що відбуваються між Дорошенком та його матір'ю:
"Дорошенко дуже поважав свою матір, хоч і дошкуляв їй часто зопалу, а потім просив у неї пробачення і мирився з нею. Це була висока стара баба, згорблена, голова в неї трусилась; з обличчя, змарнілого за довгі літа, видно ще було давню красу, а колись вона була першою красунею". "В сина з матір'ю були страшенні сварки — тільки й можливі в такому громадянстві, яким було тоді козацьке, де палкі натури взагалі не вміли себе втримувати". Одного разу "стара так обурилась, що почала проклинати сина, а палкий Петро так розлютувався, що замкнув матір і кілька годин держав як невільницю; але тоді схаменувся, прохав у неї прощення".
"— О, Господи, Господи! Защо ти покарав мене грішну, що я породила таку потвору! — репетувала стара".
— Од цих вічних сварок з куховаркою, — каже
Микола Іванович Аліні, — я іноді лютію. Мені перешкоджають заглибитись у працю. Я дратуюсь, тікаю з дому, а мати замикається в своїй кімнаті і хмуриться декілька днів у самотньому мовчанні.
В розмовах з дочкою про родину Костомарових, куди незабаром мала ввійти Аліна, пані Крагельська, попереджаючи, казала:
— Не знавши цієї родини, не слід було поспішатися входити в неї. Мати й син, як видко, обоє з важким і неспокійним характером. Цими днями завітала до нас добра наша знайома й казала, що Костомарови наймають помешкання в одного з співслужбовців її чоловіка й що там усі жаліють нас, гадають, що ти, така молоденька, загинеш у цій майбутній твоїй родині. У них ледве не щоденні баталії, крики, сварки. Припускають навіть, що хтось з них п'є і після сварки й криків твій жених тікає з дому, як зчаділий, а іноді господарі через стіну чують, як він галасує, що в нього болить голова: його льокай Хомка тільки й робить, що тягає з колодязя холодну воду й обливає своєму панові голову. Коли б не сором, не плітки, що зроблять з тебе покинуту наречену, я б ладна хоч зараз відмовити цьому жениху.
Аліна плакала, доводила, що запальність Миколи Івановича не слід уважати за важкий його характер, що Тетяна Петрівна мешкатиме окремо від них на хутірці, який для неї десь під Києвом буде куплений; що вони поїдуть за кордон, а після повороту тільки гостюватимуть: то вони в Тетяни Петрівни, то Тетяна Петрівна в них.
Після таких розмов спочатку з женихом, а тоді з матір'ю Аліна ночі не спала і плакала.
Микола Іванович був людина вчена, розсудлива, з великою дисциплінованістю в праці і звичкою до тверезої логічности й послідовности в мисленні. Здавалося б, усе це повинно суперечити запальності, примхам, випадковим витівкам. Насправді, перебільшена навмисність примх завжди буває наслідком витри-маности й зайвої совісности. До своїх примх Костомаров звик ставитись також сумлінно й доктринерно, як і до своїх наукових справ та університетських курсів.
Примха є факт. Методу суворо-критичного досліду фактів Костомаров застосовував до примх так само, як і до всього іншого. Можливо, що коли б Костомаров менше уваги звертав на свої вередливі настрої, він уник би у свойому житті багатьох прикростей. Важкувата ригористичність не менше шкідлива, як і поверховість. Костомарову, власне, і бракувало цієї останньої. Що може бути небезпечніше від логічно-обґрунтованих капризів!..
Данило Мордовець, близький і довголітній приятель Костомарова, писав:
— В Костомарові було, справді, щось подвійне! Іноді важко було повірити його щирості там, де, здавалось, він жартує, а виходило, що він робить це цілком серйозно. Це, — додає Мордовець, — виникало через те, що він іноді так захоплювався з своєї уяви, що інші дивились на нього як на дивака, на півбожевільного. Тому й рідна мати його, не розуміючи цих чудернацтв свого сина, часто називала його "дурнем".
В нападах Костомарова була частка навмисности. З випадкової примхи він робив систему.
Він бешкетує, б'є посуд. Безглуздість? Божевілля? Напад? Ні перше, ні друге, ні третє.
Він бешкетує розмірковано й послідовно, з певною ясністю, свідомий кожного свого руху. Його божевілля розсудливе. Його бешкетна сп'янілість твереза.
Приходять якось до Миколи Івановича в Саратові два його приятелі, дзвонять.
Стара мати, Тетяна Петрівна, одчиняє двері сердита й роздратована.
— Хоч ви, панове, заспокойте мого дурня, — звертається вона до них, — не знаю, що й робити з ним.
— Та що трапилося?
— Прямо сказився! З ранку б'є посуд, і скільки вже поперебивав!
Приятелі дивляться один на одного.
— З чого це? Як? З чого почалось?
— Та з ранку й почалось. Спочатку лагіднесенько писав та тільки іншого разу вдарить кулаком по столу: так їх, таких ось таких, бий!.. А як напився чаю, то й завелося: бац об підлогу шклянку та мисочку, а тоді мою чашку, а тоді й цукерницю кокнув. А потім до шафи — як схопить дюжину новеньких тарілок, та як шваркне об підлогу. Знизу навіть прибігли, перелякалися.
— І що ж він каже? — не розуміли приятелі.
— "Да я, — каже, — Стенька Разін". Було кинувся на кухню посуд бити, та ми ледве одстояли кухню, а то й обід не було б у чому варити.
Приятелі йдуть до самого Миколи Івановича.
— Що це ви? — питають.
— Я працюю над Стенькою Разіним.
Приятелі не розуміють цієї відповіді.