На обох він, сидячи в кабінеті, зробив присвятного написа: "Коханій, найкращій половині душі моєї, Аліні Леонтіївні Крагельській".
Аліна привезла ці книжки додому.
На ранок мати спитала їх у дочки і, зазирнувши трохи в їх зміст, сказала ніби до себе:
— Ось так подарунки нареченій: одна книжка польська, друга — мужицька з хахлацькими піснями!
— Сьогодні я отримаю третю, французьку.
— Ну, й слава Богу! — уїдливо закінчила мати.
Ці женихові подарунки пані Крагельська вважала за прикре й нечемне порушення усталених традицій і доброго тону. Кожен інший у подібному становищі потурбувався б подарувати своїй нареченій щось інше, якісь коштовні речі чи що, а цей...
Поводження майбутнього зятя з самого початку здавалось їй неприпустимо-нетактовним.
Ввечорі приїхав Микола Іванович і привіз Аліні обіцяну книжку. Цього разу це була французька книжка, але яка? Наслідування Христу, французький переклад твору Хоми Кемпійського, англійського середньовічного містика!.. Дивний вибір і химерний подарунок! Але ще надзвичайніш був присвятний до цієї книжки напис.
Костомаров володів майстерністю Гротеску, як ніхто. Він був Дон-Жуан ориґінальности. Оригінальність була, певне, єдина жінка, яку він будь-коли кохав.
Людина упереджень і літературних стилізацій, він хотів би бачити в Аліні "святу".
— ...О, кохана, небо дало мені тебе, щоб я тобі вклонявся. Я молюсь тобі. Ти свята, ти несеш мої бажання до Бога; в тобі Він являється мені; в тобі Він показує мені всю повноту Своєї любови. Я вічно дихатиму тобою; груди мої ніколи не перестануть вдихати тебе. Ти божественна величність, вічне життя в найчарівнішому втіленні...
З такими словами звертається Генріх до Матильди у Новаліса. Романтики проповідували святе кохання. Саме цю романтичну тему "святого кохання" розвинув і Костомаров у своєму присвятному написі, тільки в нього це вийшло якось аж надто незграбно й не до речі, надто спрощено й Гротескно, ніби він хотів пародіювати романтичну тему святого кохання.
Збираючись одружитись, він дарує нареченій книжку, в якій проповідується самота й розповідається за принадність самотнього чернечого життя:
Від Бога призначена подруга життя, улюблена Аліна! Приносячи вам у подарунок цю книгу, я прошу вас понад усе, чого міг би просити жених у своєї нареченої, з глибокою увагою прочитати все, що написав тут великий автор, засвоїти дух цього твору, особливо ж зберегти у своїй пам'яті у й своєму серці написане на стор. 178 і далі, і взагалі, так сприйняти "L'imitation de Jesus Christi", щоб за допомогою всевладної благодаті вам стала ясна, як день, та велика спасенна думка, що справжні християни в шлюбному союзі з'єднуються не тільки тілом, але й духом, не для плотських утіх, не для кар'єри, не з суєти, не з того статевого прагнення, яке в світі неправдиво профанується коханням і яке єсть не що інше, як хіть серця і очей, не для всіляких земних насолод, а для того, щоб при взаємній допомозі пройти дружно й міцно через усі спокуси царства вічної любови. З'єднуючись з вами шлюбом, я не прошу вас любити мене, а прошу любити Христа і той навчить вас, як любити й мене, і все навколо. Благаю вас не раніш іти до шлюбного вівтаря, як тоді, коли, не вводячи в оману себе, відчуєте, що ви приготовані невхильно йти шляхом, позначеним для вас на землі, в дусі любови Христової.
Отже, ті самі думки, що ми їх знаходимо й у Новаліса, але зовсім інша манера вислову, — прикре, нудне менторство, афектована наївність і педантство,якийсь епархіяльний, семінарський, важкий і безбарвний стиль.
Костомаров, що йому завжди бракувало почуття такту і смаку, не розуміє того, що це зовсім не до речі підійматись на котурни катехізованої урочистости, одягати стихар і ніби з катедри проголошувати "назидательное слово, к благопроведению брачной жизни служащее".
Усе це бриніло дико й безглуздо у вітальні Крагельських.
За бажанням матері, Аліна голосно прочитала цього написа. Пані Крагельська поставилась до присвятних побажань Микола Івановича, як до порожніх слів, прописних формул, що їх усі й скрізь повторюють і що вони жадного значіння й змісту не мають. Вона сказала декілька слів, похвалила напис, потім одійшла вбік, а тоді й зовсім вийшла з кімнати, де Аліна з Миколою Івановичем сиділи на маненькій канапці поруч на правах наречених.
Вони лишилися вдвох. Аліна переглядала книжку, розгортаючи її в різних місцях і перечитуючи побіжно окремі рядки й уривки.
Аскетичне протиставлення святої духовности й низьких грішних земних насолод, похмурі й пригнічені думки середньовічного ченця аж ніяк не гармоніювали з рожевим настроєм, з ясним почуттям піднесености 16-літньої дівчини. Песимістичну думку про світ, що лежить у злі, витворили не 16-літні дівчинки. Костомаров, заглиблений у себе, забув про це. Складавши написа, він думав не про Аліну, а про себе, про свої думки, про те, чого він не хтів сказати голосно.
Аліна вдруге прочитала написа й засмутилася.
— Чогось то засумувала, а то й зажурилася моя кохана? — ніжно промовив Микола Іванович.
— Усе те, що ви пояснюєте тут про значіння шлюбу, досить зрозуміло тлумачив нам у пансіоні наш панотець, говоривши про всі таїнства. Та й про любов до Христа ми читали чимало, готуючись до причастя. Прочитаю цю книжку, бо ви прохаєте, і хай авторський талант зробить з мене довершеність...
Аліні не важко було розкрити шкільний трафаретний сенс присвятного напису; з сумом вона могла впевнитись, що її наречений не знайшов простих і щирих слів, щоб сказати про своє кохання.
Повторюючи в своїх любовних визнаннях загально відомі шкільні істини, Микола Іванович проголошує перед своєю нареченою велике й спасенне значіння духовного шлюбу. Він спіритуалізує думку про шлюб, каже про духовність шлюбу, ірреалізує й абстрагує, перетворює його в метафізичну фікцію. Спіритуалістичний шлюб для нього найпринадніший.
Його уявлення за шлюб — нереальні. Його кохання — вичитана абстракція, проекція в "нібито", в те, чого немає і не буває. Це теоретичні міркування самотньої людини, що між людей живе, з звичайно-людським не рахуючись. Без допомоги цитат він не вміє орієнтуватися в своїх почуттях. Він не довіряє почуттям, коли їх раніш не проаналізовано в авторитетних наукових джерелах. Він перш за все — професор і, опинившись на стежках Цитериного острова, він мармурову статую Афродіти уквітчує паперовими квітами книжних цитат.
Він увесь час хитається між новими для нього почуттями й літературними ремінісценціями. Він не тільки не насмілюється віддати переваги першим над другими, а, навпаки, намагається ввести ці свої почуття в рамці упереджених книжних схем. Він стримує живі почуття, він спиняє їх, щоб не зрадити уявлень, засвоєних із книжок і витворених під впливом літературної моди.
Романтики створили моду на середньовічних містиків: Якова Беме, Анґелюса Сілезіюса, Парацельса, Хому Кемпійського. Хому Кемпійського любили цитувати. Гоголь дарував своїм приятелям примірники "Imitatio Christi".
Хома Кемпійський писав чудесно, витончено, іноді навіть з перебільшеною витонченістю, себто вишукано. У нього більше риторики, як у Христа, коли Той проповідував на горі. Він любить антитези, паралелізми в конструкції, асонанси, алітерації. Його проза, повна симетрійности, майже завжди ритмічна, часто римована. Звиклий до самоти, книжок і цитат Костомаров високо цінив стиль цього письменника.
Костомарову сподобалась ця своєрідність вигаданих вибагливих неподібностей. Мріючи маячневу ілюзорність естетної вишуканости перетворити вжиття, він не спиняється навіть перед тим, щоб своє кохання принести в офіру цій потворній парадоксальності. Він не вважає на свою наречену. Він нехтує нею задля Гротескної навмисности своїх упереджених уявлень.
Коли б Микола Іванович був не такий химерний, коли б він був простіший і щиріший, він не почав би свого женихання цитатами з Хоми Кемпійського.
Його свідомість отруєна ідеєю гріха, уявленням кохання, як злого злочину. У нього середньовічний церковний жах гріха, одвертий жах грішного плотського кохання, статевого потягу, хіті серця й очей. Він застерігає від думки, що шлюб — то є з'єднання тіл. Хворій його фантазії малюються картини пекельних кар і апокаліптичних гріховних падінь. Для нього радість життя є абсолютна аморальність. У голові 16-літньої дівчини він шукає лихих грішних думок, земних прагнень, огидних сподіванок плотських утіх. Од неї, ніби від якої грішної жінки, він вимагає попереднього очищення. Він заклинає її текстами Святого Письма.
Усі ці заперечення, відмовлення, застереження були б зрозумілі в устах ченця, що галюцинує, суворого пустельника, сп'янілого від поста й повстримности, що самотній і бідний живе в хижі серед глухого лісу. Але те, що було природне в середні віки, то в XIX столітті здається стилізованим і умовним естетством епігона, штучним і навмисним наслідуванням, чудернацтвом, викликаним нахилом до парадоксів.
Його наречена, рожева й мила дівчинка, весела й радісна, була однаково далека як від гадки про духовний шлюб, так і від думки про "хіть серця й очей", про грішну земну профанацію кохання.
Істини, які в книжках здаються нам величними і бездоганними, прикладені до життя, бліднуть і трухлявіють.
Кінець-кінцем, Микола Іванович лицемірив. Несвідомо для себе, але все ж таки лицемірив.
— Коли талант автора в ближчий час не зробить мене довершеною, — сказала Аліна, насмішкувато позираючи на жениха, — тоді, певна річ, одкладемо день нашого шлюбу на безрік.
— Та ні! — з запалом відповів Микола Іванович. —
Весілля призначено на тридцяте березня; мені обіцяли й повинні виконати.
— Таж ви благаєте мене: "не раніш піти до шлюбного вівтаря, як...".
— Не пізніш, як тридцятого березня. Книжку ви прочитаєте за декілька день.
— Прочитати недовго, а засвоїти... і відчути!.. Та хіба є термін для почуття? Коли тепер не відчуваю, то, хто знає, чи відчую і згодом? Може колинебудь і відчую, а ви будьте терплячі...
— Ну, даруйте, захопився, не так висловився.
Та навряд чи Микола Іванович мав рацію, коли цю свою проповідь духовного шлюбу, цю огиду перед плотським шлюбом пояснював "захопленням", "неточним висловом".
Тут, певне, справа не тільки в "словах" і "висловах", в літературних стилізаціях, у впливі романтиків і середньовічних містиків.