Яка потрапила у темну кімнату. Щоб не так боятися, погрожує у темінь голосними викриками.
– Ні! Я не дурник! – сказав рішуче Курочка…
Якби, читачу, саме цей критерій вирішував інтимні питання, то академіки женилися б тільки з академічками, професори з професоршами, кандидати наук з кандидатшами. Тоді були б не сім’ї, а суцільні наукові центри. У яких замість ніжних слів говорили б формулами, а замість дітей появлялися б на світ роботи.
Захисні центри людського організму завжди вступають у дію, коли людині це вкрай необхідно.
Треба було щось робити. Знайти винного. Курочка ще довго ходив по подвір’ї. Тоді пригадав, що збирався сьогодні лупати піч, яка займає півхати.
Зажадав зруйнувати те, що його породило.
Старі поліські печі, читачу, це неприступні доти. Сокира дзвенить, вдаряючись об їхню броню, і рикошетить, як недолуга куля від першокласної броні танка.
У дитинстві Курочка бачив опалені війною села. Над попелищами чорніли лиш уцілілі задимлені печі і цілились у небо димарі. Тоді наш герой думав, що це спеціально так залишають, щоб люди мали де варити їсти.
Курочка цюкав сокирою у затверділу глину і тупо посміхався. Потім сковзнула думка: може б, піч не розбирати? Зоставити для екзотики? І сушіння фруктів. Але чим далі цюкала сокира, тим більше зростав руйнівничий азарт.
Курочка уявив собі, як люди носили відрами глину, землю. Сантиметр за сантиметром утрамбовували її. Мурували. Виліплювали, білили. І відчув себе таким міні-руйнівником, міні-варваром. Дивне відчуття супроводжує людину, коли вона щось руйнує. Нестерпне прагнення спустошити. Чим далі цюкала сокира, тим більше воно наростало. І душило оте, вже кволе: "А може б, залишити?" Хотілося швидше пустки. Бо пустка нічого не нагадує. Пустка не будить жодної думки. Згадав кимсь колись сказані слова: "Дурний любить, коли скрізь рівно". А жорстокий, мабуть, – коли скрізь пусто. Мабуть, у кожній людині сидить трохи дурень і трохи варвар.
У дверях з’явилася баба Груня.
– Драстуйте, Михайловичу!
– Здрастуйте, бабо Груню!
– А я думаю, що воно так гупає.
– Дурень, бабо, завжди чимось гупає.
– Даремно ви розбираєте. Тепер такої печі вже ніхто не зробить.
– Може, й даремно. Та вже почав… Грубку поставлю. Нову…
– Михайловичу, я вам хотіла сказати ось що. Позавчора, увечері, коли вже добре стемніло, я дивилася у вікно на вулицю. Глядь, у вашу хвіртку зайшов хтось. Думаю, дай, погляну. Може, хтось обікрасти хоче. Підійшла до тину, притаїлася і дивлюся. Бачу, почав щось під яблунькою копати. Тут на Василевому подвір’ї засвітилося світло. І він поспіхом до хвіртки.
– Упізнали хто?
– Упізнала. Отой, що живе на Гальчиній хаті.
– Я не знаю, хто там живе.
– Ну, вони недавно сюди приїхали. Альберт його звати. А її – Діна.
– А звідки вони переїхали?
– Хто їх знає.
– Де той Альберт працює?
– Чи не у Києві.
– М-да, – сказав Курочка. – Що він міг там шукати?
– Може, хотів корінці яблуньки повредити.
– Яка йому з цього користь?
– Може, Гаврюша підмовив. За те, що ви йому половину не віддали.
– Ви, бабо, нікому нічого не говоріть. Я постараюся сам це розплутати. Тільки час від часу наглядайте. Хто у двір заходить. І що там робить.
– Я і так поглядаю, Михайловичу…
Баба пішла. Курочка заглянув під яблуню, Знову видно було сліди копирсання.
Що за чортівщина, думав Курочка. Значить, справді є щось закопане.
У порядності Курочки як громадянина, читату, сумнівів нема. Якби там під яблунею він знайшов закопаний скарб, то, не вагаючись, віддав би його в руки державі. Правда, наш герой більше був схильний думати, що згаданий бабою Альберт – рецидивіст. Когось пограбував. Утік з міста в село. Гроші про всяк випадок закопав на чужому подвір’ї. Тепер, коли з’явився хазяїн і міг на них натрапити, вирішив забрати.
Якщо я ті гроші викопаю, подумав Курочка, то слідчі органи не матимуть чим довести злочин. Якщо дам викопати йому і переховати – навряд чи вдасться їх знайти.
Наш герой довго ламав голову, що робити. І вирішив піти в міліцію…
* * *
Ряба привела двоє теляток. Рівно через п’ять місяців після того, як їй організовано ліквідовували яловість. Блискучі і мокрі її діти лежали на долівці. Ряба їх вилизувала. І не знала, що в цей час по телефону летить депеша: "Ряба отелилася!" Не знала Ряба і того, що після горезвісної ліквідації її яловості отой незнайомець сказав: "Рябу беру під особистий контроль. Якщо вона не приведе теля, шукайте собі роботу".
Тому вона здивувалася, коли побачила у корівнику цього ж незнайомця. І захвилювалася: "Невже знову будуть ліквідовувати яловість?" Жалібно мукнула.
Незнайомець підійшов до неї. Оглянув теляток.
– Ну-у! – дивився владно на зоотехніка. – Якби не підштовхнув, корова досі ходила б ялова.
Зоотехнік покірно кивав головою.
– Телята, сподіваюся, здорові? – продовжував незнайомець.
– Здорові! – підтакував зоотехнік. – Тільки вони п’ятимісячні…
– Як п’ятимісячні? – здивувався незнайомець.
– Так. Ось журнал, бачите? Ось. Рівно п’ять місяців і два дні тому ми її запліднювали…
– То чого ж ви мовчите, чорт побери! Це ж рекорд! Поставте її в окреме стійло. Дайте підвищений раціон. Бережіть як зіницю ока!
Нарешті Ряба відчула під ногами не слизький метал, а тверду землю. Спиналося на ноги її потомство. Буцикало блискучими мордочками у тверде вим’я. Ясла повні кормів. Строката не відпихає її рогами. Скільки треба тварині для щастя? А тут ще приїхав кореспондент. З усіх боків обфотографував її й теляток.
Потім почали їздити делегації. Довго біля неї простоювали. Зоотехнік пояснював їм нові методи розвитку тваринництва. Розповідав біографію Рябої. Біля стійла Рябої пройшов семінар: "Про впровадження нового прискореного методу вирощування телят".
Ряба й сама повірила, що привела за п’ять місяців.
Самодіяльність району дала концерт у корівнику. Сюди ж привезли піаніно. І якийсь композитор Геннадій Курочка зіграв свою кантату на честь Рябої.
І тут знову сталося щось незрозуміле. Одного дня до неї прийшли. Забрали телят. А її виштовхали з персонального стійла і заштовхали в загальний корівник. З того часу вона не бачила ні того незнайомця, ні свого зоотехніка. Тільки гіркі спогади час від часу ятрили коров’ячу душу. Навіщо? Навіщо спочатку отак піднімати, а тоді так опускати?..
* * *
Випадок у зоопарку Люню насторожив. Вона розуміла, що є загроза на кожному кроці зустріти когось з Вільхівки. І ці агресивні дикуни одним своїм тубільним вибриком можуть закреслити всю її цивілізовану біографію. Такими зусиллями і такими жертвами витворену. Можуть зіпсувати її стосунки з усіма, кого вона прихилила до себе. Те, що Бамбіно після десанту в зоопарку обминає Люню десятою дорогою, не страшно. З нього вона своє взяла. Страшніше втратити композитора. Правду кажучи, як об’єкт кохання, Курочка її не цікавив. Він потрібний їй як труба. Через неї Люня, прибравши певної форми, пролізе в мистецьке товариство. І ще в Люні є один план. Про який вона поки що боїться признатися навіть сама собі.
Про те, що сталося в зоопарку, звісно, йому донесуть. Отже, необхідна версія.
Люня прийшла до Курочки без попередження. Хоч домовлялися, що вона завжди перед приходом має дзвонити по телефону. Було це на світанку. Біля четвертої години. Чи вона ще не лягала, чи вона вже встала, чи вона кудись спішила, чи звідкілясь поверталася – невідомо.
Наш герой, як, в основному, всі герої о цій порі, ще спав. І, розбуджений таким візитом, він, звісно, витріщив очі.
Люня кинулася в атаку.
– Не дзвониш! Не приходиш! Я чекаю. Страждаю. У моїй голові чортзна-які думки…
– Яка голова, такі й думки, – позіхнув Курочка. – Ти що, до мене у другу зміну прийшла? Чи в третю? – Аж сам здивувався своїй рішучості і твердості.
Тепер уже витріщилася Люня. Вона ще не бачила Курочки у такому неприступному вигляді. Тому пустила в дію резерви. Відвернулася до вікна. Зашморгала носом.
– Вже тобі наговорили чогось. Набрехали. А ти й повірив… Теж мені мужчина…
"Мужчина", сидячи на краєчку софи, кілька разів клюнув носом. А тоді знову вмостився під ковдру. І промимрив:
– Хочеш, лягай виспися, тоді поговоримо…
Люні подали рятівну драбину. І вона, не гаючись, полізла по ній.
Коли виспалися, Курочка, як приборканий лев, був м’який і добрий.
Тільки між іншим спитав:
– Звідки взявся той кучерявий?
– З островів Зеленого Мису.
– Тут звідки взявся? Де ти його викопала?
– У зоопарку. Він попросив, щоб я йому розказала, як який звір називається. Тоді сіли на лавочку. Перепочити. А тут – баби…
– Чого ж ти втікала?
– Спробуй доведи їм, що це випадкова зустріч. Ну, так сказати, у формі шефства.
– Все село гуде.
При одному слові "село" Люню затрусило:
– Знаю. Мама писала. Хай буде. Хай воно западеться, те село…
– І що ти мамі відписала?
– Відписала, що вони обізналися. Це не я була. Бо я в цей день з тобою їздила по гриби.
– Ти що?!
– Нічого. Ми ж домовлялися…
Курочка не знав, яке відчуття в кролика, коли той вже наполовину проліз у пащу удава. Але йому пригадалася колгоспна контора, та хвилина, коли він іде до машини і його зупиняє голос: "Ви не у Вільхівку випадково?" І його відповідь: "Не випадково".
Невже й там вона була не випадково?
Курочка тепер був переконаний остаточно, що щастя на дорозі не валяється. Навіть особисте.
– Вся Вільхівка буде гудіти, що я з тобою… – промимрив Курочка.
– А я не боюся! Хай гуде. Я люблю тебе. І нікому не віддам! – сказала рішуче Люня. І вихлюпнула із своїх резервів нову хвилю ласки і ніжності.
Курочка дуже любив, коли йому хтось говорив: "Я тебе нікому не віддам!" І зараз у комплексі з отією хвилею воно, звісно, зачепило його душу. Проте почував себе, ніби у літню спеку хтось шубовснув на нього відро помиїв: приємне відчуття прохолоди й неприємне відчуття бруду.
Друге відчуття взяло верх над першим. Рука відсторонила Люню.
– Не треба! Ти мені вже отак! – черкнув ребром долоні по своєму адамовому яблуку.
Що ж, читачу, тут, як бачимо, нічого дивного. Кожна людина шукає того, чого їй бракує, а знаходить те, чого має по горло. Курочка не виняток. Тепер він розумів, що не треба легковажити істиною: ступаючи на невідому дорогу, добре продумай свій перший крок. Інші кроки будуть зроблені по інерції. Але було пізно. Вже діяла інерція.