Мій пуп тут закопаний!..
Курочка встав. Вийшов у сіни. Повернувся з лопатою:
– На! Викопуй свого пупа. І драпай! Щоб я духу твого тут не чув!
Молодик закліпав очима:
– Та я-a… По-хорошому прийшов… Приїхав, а мамаша каже: "Композітору хату продала…" Думаю, піду. Може, сто грам поставить…
Курочка поставив лопату у куток. Ліг на розкладачку. Молодик ще хвильку постояв. І подався до виходу.
Тепер, читачу, коли щури й миші трохи втихомирилися, а нашого головного героя хилить на дрімоту, автор дозволить собі намалювати клаптик його біографії.
Коли дивишся на Курочку збоку, складається враження, що якби подув добрий вітер, його занесло б хтозна-куди. А не приведи, лиха годино, якогось нещастя, воно розтоптало б героя, як віл жабу.
Проте це враження дуже помилкове. Незважаючи на кволий вигляд і хворобливу статуру, Курочка стояв на ногах твердо і непохитно. Свідченням може бути хоча б те, що герой наш п’ятнадцять років відпрацював у специфічному журналі "Струни серця". А головним редактором цього журналу був дуже відомий у журналістських та рибальських колах Пилип Недайбоже. У журналістських колах він був відомий тим, що тридцять п’ять років редагував "Струни серця" і не мав жодної догани. Хоч у журналі дуже часто траплялися помилки, летіли голови заступників, рядових виконавців. А він випливав на них. І виходив із води сухим.
У рибальських колах навпаки. Його знали, як такого, що майже ніколи сухим з риболовлі не повертається. То колгоспний сторож скупає його у ставку. То щука за собою потягне.
Так ось цей редактор був дуже манюній на зріст. І органічно не переносив вищих за себе. Та оскільки весь штат редакції вкомплектувати крихітками не вдалося, тих, хто був вищий за нього фізично, він намагався поставити на коліна морально. Щодня, щогодини, щохвилини. І ось наш герой, який був на голову вищий за свого шефа фізично і в якого ноги не гнулися в колінах морально, п’ятнадцять років віддав "Струнам серця". За цей період його власне серце теліпалося, як баранячий хвостик, нерви були натягнуті, як струни балалайки, а обличчя стало подібне на печене яблуко.
Природно, що в такому стані і маючи такий вигляд, Курочка не міг подобатися навіть власній жінці.
Уяви, читачу, яка гнітюча, супермінорна музика упродовж п’ятнадцяти років лізла в голову нашому героєві. І яких зусиль слід було докладати йому, щоб творити виключно мажорні пісні. Недаремно Курочка завоював славу композитора-оптиміста. А на той час, коли він порвав із "Струнами серця" і власною жінкою, йому майже всі заздрили.
Одружені заздрили, що має свободу.
Парубки, що має квартиру.
Лінивці заздрили, що йому не треба ходити на роботу.
Роботящі, що в нього є чимало часу.
Випивохи заздрили, що він має за що випити.
Жінки випивох заздрили, що він не п’є.
Товсті заздрили, що він худий.
Худі, що він оптиміст.
Честолюбні заздрили, що він має славу.
Обивателі, що має машину.
Дехто навіть заздрив, що наш герой має великого носа.
У такій обстановці загальної заздрості Курочка ще й придбав собі "дачу". І був щасливий, що є куди втекти від цивілізованого світу. І всіх отих заздрісників.
Наш герой не був забобонним. Як і кожна сучасна освічена людина. Ні чорний кіт, ні порожнє відро не зупиняли Курочку на його життєвому шляху. Але те, що приснилося цієї ночі, вкралося у душу черв’ячком загадкової спокуси.
Уже на світанку нібито хтось зайшов у сусідню кімнату.
І в щілину, яка була між двома колодами поперечної стіни, прошепотів: "Шукай під яблунею в саду…"
Курочка прокинувся. Схопився з ліжка. Заглянув у сусідню кімнату. Окрім миші, яка сиділа на столі і гризла сухаря, там нікого не було. Двері накинуті зсередини. Вікна зачинені.
І він гримнув на мишу:
– Ти шептала?!
У те, що сталося в цю хвилину, не повірить найавторитетніший мишознавець.
Миша звелася на задніх лапках. Впала на спину. Тріпнула кілька разів ніжками.
Курочка підійшов до столу. Нахилився над мишею. Похитав головою:
– Ну й звірина пішла. Слова сказати не можна…
Вийшов на подвір’я. Ніби вперше побачив стару крислату яблуню в саду. Почовгав до неї. Осміхнувся. "Мені бракувало ще тільки скарбу".
Та раптом лице його набрало серйозного вигляду. Неподалік від стовбура яблуні були сліди копирсання. Не такого вже й свіжого, але не дуже й давнього. Структура минулорічного листя порушена. І реставрована не дуже акуратно. Видно, "реставратор" спішив. Або був не дуже досвідчений.
"Цікаво, що там? – подумав Курочка. – Скарби тепер не закопують. Хіба щось крадене…"
Надворі вже зовсім розвиднілося. Вікно Гаврюшиної хати дивилося на Курочку, як амбразура ворожого дота. І він не витримав того погляду. Подався в своє лігво.
Кажуть, коли народжується король, одночасно народжується його потенційний убивця.
Заінтригований віщим сном і реальною дійсністю, Курочка вмостився знову до ліжка. Проте заснути не міг. Думав, що воно там, під яблунею.
Думку про будь-які матеріальні цінності намагався відігнати. Хоч вона настирливою мухою знову поверталася. Переконував себе: село не океан, переповнений піратами. А оте обійстя – не безлюдний острів. Де ховати скарби вони мали б. А думка-муха дзижчить: "Зате Київ – океан. А село оце – як корабель з піратами. Наскакують вранці. А ввечері тягнуть додому хто що може".
"По-перше, – переконує думку-муху здоровий глузд, – ті, що їдуть уранці, а повертаються увечері, – не пірати.
Вони працюють. По-друге, те, що вони крадуть, у землю не закопують. Ось порозбудовували котеджі. Їх ніхто і не питає: де взяв, за що купив? Якби, припустимо, він украв оптом екскаватор, його посадили б. А він бере уроздріб. Сьогодні – гайку. Завтра – шруб. Післязавтра – шайбу. Потім – педаль, триб… Потім усе це продає, міняє…"
"А ті, що їдуть увечері і повертаються вранці? – дзижчить думка-муха. – Такі, як Козел, Рябий, Сірий?"
"Ха-ха-ха! – сміється здоровий глузд. – Навіть якби їм удалося зняти з когось не ондатрову шапку, а золоту корону, то вони понесли б її сюди? Під Гаврюшине вікно? Під ніс його невсипущої Василини? Яка дивиться вперед, а бачить ззаду. Яка нюхом чує краще за будь-яку пошукову собаку. Яка переплюне будь-який розшук і обехеес".
"А може, якийсь диверсант? – не вгамовується думка-муха. – Може, тут ще під час війни щось закопане? А він шукав…"
Здоровий глузд не встиг заперечити. На вулиці зчинився такий гармидер, ніби висипали з велетенського мішка сотню жінок, які місяць сиділи мовчки.
Курочка підійшов до вікна. Біля його тину стояли всі навколишні сусідки. Щось жваво обговорювали.
Відчинив вікно:
– Здрастуйте, дівчата! Що там у вас? Засідання бабкому?
– Здрастуйте, Михайловичу!..
– Розбудили вас?..
– Михайлович з самого ранку не спить, – повідомила Василина. – Попід яблунею гуляв…
– Шукав торішніх яблук, – сказав Курочка.
– Михайловичу! – вмішалася баба Груня. – Чудо-юдо в селі з’явилося. Клавка Мотрончина приїхала. З балалайкою. Учора до півночі дримбала…
– То не балалайка. То магнітофон, – поправила Ганна.
– Та хай магнітофон! – погодилася баба. – Ти мене не перепиняй, бо я забуду… То Мотрона сьогодні сіяє, як сонце. Цілі ночви сліз наплакала з радощів…
– А та Клавка що, в тюрмі сиділа? – поцікавився Курочка.
– Якби то в тюрмі. А то в Києві. А до мами носа з рік не показувала. Це, мабуть, у світі буде якийсь переворот, що вона приїхала…
У дальшому обговоренні Клавиного життя Курочка не міг брати участі. Бо треба було братися за впорядкування свого. Тому позоставив Клавку на суд оцих вільхівських інквізиторів.
* * *
Тепер, читачу, коли оті жорстокі язики, як нещадні ножі гільйотини, січуть моральне "я" Мотрончиної Клавки, а наш головний герой зайнятий своїми побутовими клопотами, я поведу тебе до контори місцевого колгоспу "Прогрес".
Сивий, як голуб, голова колгоспу сидить за столом. Чорний, як ворон, голова сільради сидить біля столу.
– Дачі будуватимем, – каже голова колгоспу.
– Тепер буде. Три тисячі варягів. Як гайнуть по городах. Корінці пообгризають. А скільки всякої шпани з’явиться. Зі своїми ради немає. Он вчора Козлик знову ходив женитися. До баби Лисовети.
– Котрої-то Лисовети?
– Тої, що біля Покруча живе. На ногу кульгає. Років їй за сімдесят.
– А йому?
– Йому? Якщо тридцять набереться, то й добре… Прийшов увечері. Каже: "Бабо, я вас люблю. Я без вас не можу жити. Давайте поженимося. Те, що ви старша, – дурниця. Я вас варити не буду. Мені треба друга жизні…" Баба рота розкрила. Поставила самогону, сала. Понапивалися. Баба заснула. "Друг жизні" – з шухляди гроші. І тільки його бачили…
– Як же дізналися?
– Сьогодні ледь світ прибігла. Каже: "Посадіть його за насильство…"
Задеренчав телефон.
Голова колгоспу підняв трубку. З неї полинув керівний бас:
– Федоровичу! Ціпов’яз звонить. З управління. Чого у вас молоко впало?
– Бо перестав доїтися… Ви б спочатку привіталися, чи що…
– Зараз не до жартів! Я доповім першому…
– Доповідати всі мастаки. Якби тільки від того надої збільшувалися… Ви ось допоможіть мені насоса роздобути. Насос зламався. Нема води на комплексі. Тому й молоко впало…
– Треба було думати раніше! Профілактику…
– Профілактику добре робити з власними колінами. Вони перед носом. Та й то не завжди видно. А насос у свердловині. Туди й щур не пролізе… Треба новий насос. Послав людей. Шукають. Вже он третій день…
Голова поклав трубку. Обхопив руками голову. З грудей його вирвався розпач:
– Чому? Чому, Іларіоновичу, я маю все вибивати через "штовхачів"? Посилати гінців з мішками. З корзинами. З грішми. По яких статтях це списувати? Чого я маю когось просити, комусь щось обіцяти? Де "Сільгосптехніка"? Чи вони, може, так планують і виробляють, як ми врожаї? З кожним роком все більше. На папері. Бо у звіті трохи дописую я, трохи район, трохи область. Де запасні частини? Де люди, які за них відповідають? Скільки воно триватиме?
Іларіонович мовчки досмоктав "Приму". Задушив бичка об дно попільнички. І тільки розтулив рота, щоб відповісти, у дверях з’явився Курочка:
– Дозвольте!
– Заходьте, заходьте! – пожвавішав Федорович. – Сідайте.
– Михайловичу! – сказав раптом Іларіонович. – Давайте напишемо вільхівський вальс. Або польку…
* * *
Це було ранньою весною. Ряба дивилася лупатими очима на плакат, що висів перед її мордою: "Ялова корова обходиться державі 450 крб.