До стіни притулена велика алюмінієва чашка, до чашки – вухо Бурундукіна. Він ніби приріс боком до стіни. Завмер. Підібрав коліна. На них поклав учнівський зошит. Тримає напоготові огризок олівця. Весь – увага…
Квартира Галапочки. Накритий стіл. За столом – гості. Крузя і Робінзон сидять поруч.
– Тост! – підвівся з місця Вадим. – Чия черга?
– Богданова! – крикнула білявенька дівчина.
Незграбно підвівся високий кремезний брюнет. Підняв руку з чаркою.
Балаканина, яка буває після третьої чарки, не вщухає.
– Тихо! – крикнула білявенька. – Замовкніть!
– Я хочу, щоб ми підняли тост за Робінзонового коня, – сказав Богдан.
Компанія загула.
– Не годиться! Треба за молодят, – гукнула білявенька і вдалася за підтримкою до бородатого сусіда. – Правда, Васю?
– Правда, Люсенько, – відповів, дожовуючи, Вася. – Це ж не кінь одружується…
Богдан, не сідаючи, продовжує:
– Для тих, хто одружується, я ніколи не виголошую тостів. Мої побажання ніколи не збуваються… Товариство, один академік стверджує, що сім’я у минулому – це для молодят віз, на якому вони їхали. Сучасна сім’я – машина.
Отже, з нею трапляється більше аварій. У мене є пропозиція досконало перевірити Робінзона, чи вміє він управляти цією машиною. Інакше заберемо у нього Крузю і віддамо комусь більш достойному, досвідченому тобто. Ну, хоча б Левкові.
Робінзон почухав бороду:
– Милі мої друзі! Я, звичайно, зворушений такою турботою про мою майбутню сім’ю. Але я категорично проти міркувань цього знаменитого академіка. Чи то на возі, чи на волячій гарбі, чи на сучасному автомобілі один член екіпажу діє більш активно, інший – більш пасивно. Один поганяє волів чи коней або сидить за кермом і тисне на всі педалі, а другий спокійно розглядає придорожні пейзажі. Ці пейзажі часом можуть так захопити, що пролунає команда: "Зупини! Я вийду!" Ми з Крузею уявляємо свою сім’ю як човен. Човен серед розбурханого океану життя. Ми обоє з однаковими зусиллями мусимо налягати на весла, щоб не накрило нас брудною хвилею, щоб не віднесло вітром. Бо обоє в однаковій мірі відповідаємо за свій човен, за життя своє і свого друга, за життя третього або й четвертого безпомічного пасажира, які обов’язково з’являться!
– Браво! Товариші! Браво! – заплескав у долоні Вадим. – Якби у мене була така висока свідомість, я б, не задумуючись, одружився хоч сьогодні.
Підводиться рудий довготелесий. Піднімає вгору два пальці:
– Шановне товариство…
Товариство гелготить.
Хлопець звертається до дівчини, що сидить поруч з ним:
– Катрусю, благаю тебе. Зупини своїм божественним голосом отой балаган! Інакше молодята ступлять на сімейну стезю, не благословенні мною.
Катруся майже кричить:
– Товариші! Увага! Нарешті молодят хоче поблагословити Левко!
Гамір поволі ущухає. Левко в цей час з келихом в руці виходить з-за столу, стає в позу:
– Мила Крузю! Рідний Робінзоне! Коли я перший раз подав заяву до загсу, я думав: "Це любов на все життя". Через тиждень кандидатша у жони зателефонувала мені: "Можеш забрати заяву. Нічого не вийде!" Я у розпачі крикнув: "Як? У чому річ?" Вона голосом ката відповіла: "Прочитай такий-то журнал на такій-то сторінці". Я прочитав. Там було всього-на-всього кілька слів: "Самка крокодила надає перевагу не найбільшому самцеві, а тому, який займає найкращу територію на березі і має найкращі умови для гнізда…"
– Товариші! – зірвався Вася. – Зупиніть оратора, бо поки він дійде до своєї четвертої кандидатші…
Левко підніс келих:
– Вася, ша!.. І я зрозумів, як мені пофортунило. Піднімаю келих за те, щоб люди ніколи не побиралися з крокодилами!
Знову гамір. Хтось випиває, хтось заїдає. Хтось щось запитує, хтось щось відповідає. Понад тим гамором злітає голос трохи сп’янілого Богдана:
– Товариство! А з якої нагоди ми зібралися?
Квартира Бурундукіна. За килимом, притуливши чашку до стіни, а вухо до чашки, сидить Бурундукін. Підслуховує, що діється за стіною, записує…
Стіни квартири Бурундукіна. Двері в передпокій. Вхідні двері. Видно, як рухається язичок англійського замка. Прочиняються двері, входить жінка. Поставила сумку. Перевзулася в кімнатні пантофлі. Взяла сумку, пішла на кухню. Викладає у холодильник покупки.
Зайшла у спальню. Побачила віддутий килим. Застигла перелякано.
Ввижається їй: крізь віддутий килим пробивається дуло пістолета. За ним чорна волохата рука. Лунають постріли. Вона падає. З-за килима вискакує кремезний бородатий бандюга. Затуляє їй рота ганчіркою. Кидається до стіни. Зриває килим і скручує його…
Жінка ніби прокидається. Навшпиньках виходить у прихожу. Повертається з хрестовиною для швабри. Напружує слух. Ловить все, що можна зловити. Раптом глухий удар по килиму. Один, другий, третій.
– Рятуйте! Вбивають! – щосили закричав Бурундукін…
Квартира Галапочки. Лунає танцювальна мелодія. Грає магнітофон. Підтрясаються пари…
…Інша мелодія.
Гучномовець у зоопарку. Алеями снують відвідувачі.
У глибині парку невеличкий особнячок. На ньому вивіска: "Дирекція зоопарку".
Простора кімната. За столом лисий, круглий, у картатому піджаку чоловік. За його спиною на стіні вивіска "Директор". За столом, що правою ніжкою букви "П" стоїть до стола директора, – худий, високий, сивуватий чоловік. За його спиною на стіні вивіска "Бухгалтер". За столом, що лівою ніжкою букви "П" стоїть до директорового столу, – дебела молодиця. За її спиною вивіска "Технік".
Тиша. Чути, як шкрябає перо бухгалтера.
Лице директора непорушне. Погляд його вп’явся у відчинене, вікно.
Молодиця заздрісним поглядом прилипла до обкладинки журналу мод. Звідти іронічним поглядом її пропікає худорлява дзига.
Бухгалтер краєм зиркнув на директора. Так само крадькома зиркнув на техніка. Лівою рукою сягнув за борт піджака, дістав кінчик гумової трубки і непомітно взяв її до рота.
Якусь мить видно тільки, як рухається його воло.
Знову тиша. Шкрябає перо.
Непорушно дивиться за вікно директор.
На фото заздрісно дивиться технік.
Раптом у тишу вривається легеньке:
Лугом іду, коня веду…
Розвивайся, луже…
Мелодія наростає. Бухгалтер обпер щоку на долоню, мрійно задивився у стелю і поринув глибше в пісню:
…Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже.
– Шановний! – мов громом вдарило з-за директорського столу. – Ви не на лузі, а на робочому місці.
Пісня обривається. Бухгалтер покірно схилив голову над папером. Застигла над картиною технік. Директор крадькома відчиняє дверці двотумбового стола. Дістає з підвіконника склянку. Витягує з ящика темну пляшку. Хлюпає з неї у склянку рідину. Склянку так само непомітно ставить на підвіконня. Зачиняє стіл.
Підвівся. Нервово пройшовся по кімнаті. Підійшов до вікна. Взяв графин з водою, склянку з рідиною. Хлюпнув з графина води.
– І чого це вас, Цезаре Калениковичу, щодня саме о цій порі тягне на луг?
– Люблю природу, Іване Йосиповичу. З дитинства люблю. І коней.
– Воду в графині знову не міняли, – обурюється директор і підносить склянку із сумішшю до рота. Та зупиняє руку на півдорозі. В цю хвилину у вікні з’являється кінська голова і лунає доброзичливе коняче: ги-ги-ги!
– Шановний! – майже кричить директор до бухгалтера. – Це ви його сюди запросили?
– Я, Іване Йосиповичу, ще по-конячому говорити не вмію.
Директор випив. Хлюпнув з графина води, запив. Крякнув.
– Може, він, Іване Йосиповичу, на прийом до вас проситься? – продовжував спокійно бухгалтер. – Може, Лупаченко його чимось образив?
Директор ляснув себе долонею по лисині:
– Підождіть! А чого це він тут?
– Хто? Лупаченко?
– Кінь. Чого тут кінь?
– Спитайте його, Іване Йосиповичу. Звідкіля я знаю?
– Значить, коня спитати? – зауважив єхидно директор.
– Я мав на увазі Лупаченка, Іване Йосиповичу. Спитати Лупаченка, чого кінь тут.
– Лупаченка я відправив сьогодні возити сміття. Він що, сам воза тягає?
– Звідкіля я знаю, Іване Йосиповичу? Може, кінь тут з возом…
Бухгалтер встає. Підходить до вікна. Неподалік будинку скубе траву Дракон.
– Іване Йосиповичу! Та це ж не наш кінь.
– Як не наш?
– Іване Йосиповичу, у нас, вибачайте за нескромність, кобила. А це, вибачте, кінь.
– От шельма! Невже виміняв!.. Як ви думаєте, для чого він виміняв кобилу на коня?
– Звідкіля я знаю, Іване Йосиповичу? Тут мусила бути якась комерційна ситуація. Якась вигода. Лупаченко так за так не поміняє. Може, кобила ходила з лошам. І він віддав, так би мовити, дві штуки, а взяв одну. Гроші за лоша собі в кишеню…
– Лоша в інвентаризаційній книзі числиться?
– Не числиться, Іване Йосиповичу. Бо лошати фактично нема. Я так для прикладу кажу…
– Значить так, Цезаре Калениковичу! Для прикладу, не для прикладу. Наказую: негайно провести інвентаризацію всього живого в парку. А ви, Ангеліно Соломонівно, допоможіть. Бо сьогодні один опришок міняє кобилу з лошам на коня без лошати, а завтра інший опришок захоче виміняти слона на корову. Тоді нам з вами запропонують поміняти оцю кімнату на менш комфортабельну з віконцем у квадратики…
Пізній вечір.
На глибокому небі виблискує кругловидий місяць. Згасла денна метушня. Лише за парком ще шугають машини, скреготять трамваї.
Дракон стоїть у тіні дерев біля самої загорожі. Крізь віття пробиваються промені небесного світла. Десь чиркнула запізніла пташка.
Дракон дивиться на фасад багатоповерхового будинку, що через вулицю навпроти зоопарку. Жовтими очима світяться вікна.
В одному з них на фіранці відбито дві тіні. Вони застигли в поцілунку.
У другому вікні дві тіні розмахують одна перед одною руками. Потім якимись предметами.
У третьому патлаті тіні вигинаються, звиваються в дикому танці. у четвертому тінь хилить щось із пляшки.
У п’ятому тінь схилилась над книжкою.
У шостому тінь-дзига викручується перед дзеркалом.
У сьомому – бабуся коротає безсонну ніч і байдуже дивиться вниз, як пульсує місто.
Драконові уявляється сільське подвір’я. Стіна добротного сарая. А під цією стіною, від землі аж до покрівлі, – скриньки. І в кожній скриньці віконечко, загратоване сіточкою. А за кожною сіткою ворушиться щось живе. За однією кролики білі. За другою – кролики сірі, далі – чорні. За іншим віконечком – нутрії. Там кури до сітчастого віконечка голови підтягують.
Ось дві курки щось між собою не поділили. Одна до одної дзьобом ціляться. Одна одну чублять, аж пір’я сиплеться.
Рипнули хатні двері.