Шукали того слова, якого так чекала вона. І несміливо мовили:
– У вас гастрит чи холіцистит?
Вона вдячно повернула до нього свого напудреного носика. Очі її, як дзеркало, відбивали ласку й ніжність його очей. Напомаджені вуста відповіли:
– І коліт. – Потім несміливо спитали: – А ви аналізи вже всі здали?
Він відчув, що в них є щось спільне, щось їх єднає, і задоволено відповів:
– Ще завтра маю здати шлунковий сік.
Ступали далі. Сонце крізь гілки дерев, наче крізь сито, сіяло на них весняне проміння. Він ніжно взяв її за руку. Вона ніжно погладила своїми пальчиками його вузлуваті пальці. Радісно заявила:
– Нарешті мені зробили промивання шлунка!
Він, окрилений щастям, мовчав. Та все енергійніше гладив її тендітну ручку…
На деревах заливалися пташки. На зеленому моріжку лупали синіми оченятами фіалки. Бубнявіли під сонцем бруньки весняного лісу.
Ніби примітка
Читач спитає:
– А як дихав автор оцих рядків?
Найповнішу характеристику цього дихання дала санітарка, коли вперше прийшла мастити тіло автора цілющими грязями:
– Господи! Яке воно худе! Ледве дихає. Немає куди навіть жменю грязюки покласти.
Фуня
Мій друг привіз яйце. З Африки. І подарував мені. Я поклав те яйце в один із закапелків свого письмового столу. І забув.
Якось сиджу за столом. Чую щось: пі-пі-пі.
Думав, миші. Але ж кіт у квартирі. І собаченя.
Висунув шухляду. Очі на лоб. Від яйця тільки шкаралупки, а на тих шкаралупках ящірка сидить. І очима кліпає.
Засунув шухляду. Що воно за бестія?
Зателефонував товаришеві:
– Слухай, що ти за яйце мені привіз?
– А біс його знає. Йшов берегом. У піску валялося. Згадав, що ти в дитинстві любив пташині гнізда видирати. А що?
– Що? Тут така пташка з нього вилупилась! Яйце лежало в шухляді стола, а стіл стояв упритул до батареї…
Прийшла з роботи дружина. Сіли, міркуємо.
– Викидати шкода, – каже дружина. – Все-таки народилося в нашій хаті.
Назвали Фунею. Насипали йому в ящичок піску. Налили в мисочку води. Поставили у ванну кімнату. Зачинили, щоб кіт не схопив чи собача не перелякало. І пішли на роботу.
Повернулися, а воно в мисочці хлюпається.
– Воно, мабуть, крокодил, – висловлює припущення дружина. – Бо рильчатко таке кирпатеньке. І воду любить.
Налили йому води у ночви, пустили туди. Ніби там народилося.
За деякий час виросло з макогін. Вже само з ночов видряпується. І в ночви залазить. Їсть сосиски, свіже м’ясо. Мороженого м’яса не хоче. Відвертає морду.
Проминуло ще трохи часу, і воно відкусило котові хвоста. Кіт до нашого приходу сидів на шафі, а собача на письмовому столі.
– Годі! – кажу дружині. – Забери цього чорта і дівай куди хочеш. Бо скоро він уночі почне мене жувати.
– Добре, – погодилася дружина. – Щось придумаємо.
Приходжу з роботи – крокодил у ванній. На дверях – розпорядок дня і меню для нього.
– Від сьогодні, – категорично заявила дружина, – ванна для нього.
– А купатися де будемо?
– Для нас вистачить корита. Колись люди взагалі ванни не знали. Кілька років переб’ємося.
Я стояв зовсім спантеличений:
– Слухай, для чого це? Давай випустимо цю тварюку.
Дружина подивилася на мене так, що мені зробилося моторошно.
– Твій батько порося з кучі випускав?
– При чому тут порося?
– А при тому. Я сьогодні була в зоопарку. Питала, скільки вони заплатили б за крокодила. Ми за кілька років відгодуємо його. Будь-який зоопарк у нас його забере…
Далі слів дружини не було чути. Собача заскавучало і кинулося геть. Кіт занявчав і видерся на шафу. Крокодил вистрибнув з ванни і гасав по квартирі…
Проминуло з півроку. Ми з дружиною ставали схожими на скелети. А наш африканський родич повнішав і гладшав. Щодня ми приносили йому з базару м’ясо. Самі гризли кістки.
Хоч на дверях ванни я почепив залізні штаби, але заснути не міг. Тільки дружина торкне мене ногою, кричу "ай!". Тільки я її торкнуся, репетує "рятуйте!". Кішка давно втекла з дому. А собача не знати де й поділося. Може, це чортовиння його й проковтнуло.
Одного разу приходимо з роботи, крокодила у ванні нема. Двері відчинені. Шукаємо, обережно заглядаємо під ліжка. А він на балконі розлігся, на сонечку. Почув, що ми у квартирі, кинувся до нас. Жінка не встигла відскочити. Він її за ногу. Добре, що у мене в руках був швабродержак.
Наступного дня зв’язався з міськими гицлями: "Хлопці! Заберіть!"
– Сто доларів. І довідку з ветполіклініки, що він не скажений. І з житлової контори, що дозволяється відлов…
Я схопився за серце. Вони сказали: "Хош – подумай". І пішли.
Крокодил зостався.
Біля клітки
Дружина привела Пшоняка в зоопарк, поставила перед кліткою лева і сказала:
– Дивись! Бачиш? Отаким треба бути!
Пшоняк стояв біля дружини, як хворобливий підліток біля могутньої, дебелої мами.
– Це раз плюнути! – махнув рукою. – Зодягни шкуру, почепи хвоста і моргай оком.
– Не у хвості справа! – сердилася дружина. – Гордим треба бути. Могутнім, сильним. Сповненим почуття власної гідності. А не бігать з чемоданчиком від квартири до квартири, схиляти голову: "Двері оббити не бажаєте? Може, глазок поставити?.."
Пшоняк проковтнув гіркий клубок. Тоді розправив свої, як у горобця коліно, плечі. Гордо підняв голову.
На ту голову лягла увінчана золотими перснями рука дружини.
– Гі-гі-гі! Лоскотно… – знітився Пшоняк.
– Тьху ти, господи! – вилаялася дружина. – Ну ж ти й вилупок – лоскоти у лисині! Ще світ не бачив!..
– Не все одно, чи у п’ятах, чи в лисині, – зауважив Пшоняк. – Мусить людина десь мати лоскоти…
Дружина Пшоняка не слухала. Очі її були прикуті до клітки. Вона пожирала очима лева.
Лев спокійно лежав посеред клітки. Гордо крутив пишногривою головою. Мружив очі. Шерсть на ньому вилискувала як на голові дружини Пшоняка буклі шиньйону.
У куточку клітки, в непримітному місці, лежала левиця. Худа, виснажена, з облізлою шерстю.
Дружина торкнула Пшоняка.
– Подивись! – кивнула на лева. – Бачиш, яким має бути мужчина?!
Пшоняк байдуже зиркнув на лева. Цвіркнув крізь зуби. Тоді перевів погляд на левицю:
– Коли я буду таким кудлатим піжоном, ти матимеш вигляд отієї миршавої левиці…
Вислизнув з-під ліктя жінки, повернувся і подався до клітки мавпи.
"Матильда"
Це було під час тижня "Культуру – в маси". Я виступав з оперним співаком Іваном Кряквою. В критому ринку.
Дирекція звільнила нам шматок стола у центрі торгового залу. Іван видряпався туди. Затягнув:
На Арбате я свой, на Крещатике свой…
Гамір у залі поволі вщух. До нас почали підходити. Старенька жінка кінчиком хустини витерла сльозу:
– Боженьку, такий молодий, а вже каліка…
Друга жінка поклала до Іванових ніг яблуко. За якусь хвилину там лежали горіхи, морква, шматок сала, кілька картоплин.
Дядько, що продавав м’ясо, зауважив:
– А здоровий бугай. Міг би й працювати…
В цей час до мене підійшов якийсь тип. Шепнув:
– Сєрий, твоя ідея? Молодця! Тягніть резину…
І зник у натовпі.
Іван вже закінчив першу пісню. Виконував арію:
Кто может сравниться с Матильдой моей…
До столика пробився чорновусий чоловік. У картузі як решето. Сіпнув Івана за штанину:
– Слиш, Матильда. А "Суліко" можеш?..
– Не заважай йому, – шепчу.
Повернув носа до мене:
– А ти хто? Єго прораб?.. Смотрі, такой худой, а начальник…
Іван якраз закінчив. Зліз із стелажа.
Тепер видряпався я.
Стою. Думаю. Чим той базарний гармидер розсмішити? Раптом з другого кінця дикий вереск:
– Украли! Украли!
На базарі здійнялася буря. Бачу, здалеку тицяють у мене руками. Кричать:
– Це вони! Отой довгоносий і Матильда… Одна шайка… Натовп посунув на нас. Я зістрибнув на підлогу.
Та було пізно. Нас схопили. Скрутили руки. Обдаровували стусанами. Кричали.
– Бач, Матильдами прикидаються…
Директор ринку викликав підмогу. Нас врятували…
Через тиждень я прийшов на ринок за покупками. До кого не підходжу – насторожуються. Кишені руками прикривають. Потім чую, якась жінка, киваючи на мене, шепче сусідці:
– Це з тієї шайки, "Матильда"…
Плями на Сонці
(З життя в нетиповому лісі)
Загальні збори звірів у лісі одностайно схвалили: "Господарем лісу обрати Ведмедя".
У протоколі нагадувалося, що ведмідь і молодий, і працьовитий, і чесний, і принциповий, і морально стійкий.
І ведмідь став господарем.
Вже через кілька днів у лісі можна було почути:
– Оце справжній господар. Пішки по лісу ходить. У кожну нору заглядає. З кожним звіром за лапу вітається.
Всі звірі трудилися з ентузіазмом. Старались, щоб у лісі стало ще чарівніше.
Тут п’янило від запаху квітів. В очах рябіло від ягід. Буяла зелень пишних дерев. Пташки співали веселих пісень.
Та ось головний заступник Ведмедя Вовк зібрав адміністративний апарат лісу:
– От що, братці, – гаркнув він, – чи не здається вам, що наш господар живе в надто скромній барлозі? Все ж таки господар лісу. А разом з усіма звірами. Хтось щось побачить, хтось щось почує, хтось щось не так витлумачить..
Того ж таки дня для Ведмедя викопали персональний барліг. Відгородили його від загальножитейської суєти густим колючим терням. Щоб ніхто не порушував його спокою…
Через якийсь час зібрав нараду перший заступник Вовка Тигр:
– Чи не здається вам, шановне товариство, що наш вельмишановний Вовк заслуговує кращої ями, ніж та, в якій він живе?..
Зауваження Тигра всі визнали актуальним і доречним.
Вовкові викопали іншу яму. Вистелили м’яке лігво. Від житейської суєти відгородили колючим і густим терням. Щоб ніхто не порушував його спокою.
Наступні збори зібрав Лис. Заступник Тигра. Він поставив питання руба:
– Тигрові необхідно виділити персональну ділянку й відгородити її від загальножитейської суєти. Бо все-таки Тигр не просто тигр, а заступник Вовка.
У мальовничому куточку лісових хащ Тигрові виділили ділянку. Обсадили її густим терням. Проклали туди доріжку.
Небавом заступник Лиса Бобер доповідав коротко:
– Шановний Лис далі не може жити в такій норі, як усі інші лиси…
Лисові вирили нору на мальовничому пагорбі. Підвели туди потічок. Обсадили ділянку густим глодом…
Про нову хатку на лісовому ставку Бобер подумав сам…
Після того персональні житла й персональні ділянки в лісі з’являлися, як гриби після дощу. Кожен звір відгороджувався від загальножитейської суєти…
Якось Ведмедеві доповіли, що в лісі обмаль ягід, майже нема квітів і, взагалі, сам ліс рідшає і всихає. Звірі не дбають про загальне добро.