І тепер, зважуючи ввесь обсяг свого зречення, коли мистецтво не принесло йому жадних здобутків, він починає мучитися уявою прогаяної любови.
Любов!
Разом із своїми новими друзями-мистцями він втягується в паризьке життя кав’ярень, кабаретів, нічних лупанарів. В гурті з ними він учащає все більше й більше до "Тамбурину", кафе-ресторану з досить двозначною репутацією, що його утримує Сеґатторі, колишня натурниця маляра Жерона. Він розписує цей ресторан і свої постійні одвідини кінчає тим, що сходиться з власницею локалю, Сеґатторі. Колишня натурниця Жерона стає коханкою Ван Ґоґа.
Але не він був перший, і не він є єдиний. У нього є суперник, який не хоче миритися з тим, що його відсунено на другий план. Це офіціант, який працює в цьому ж кафе-ресторані, що належить Сеґатторі. Він ревнує. Він не має наміру поступитися Вінсентові.
Між цим офіціантом і Вінсентом відбувається кілька сутичок. Кожна наступна стає все гучніша й скандальніша. Жінка, вагаючись, кому віддати перевагу, зрештою вирішує повернутись до Вінсентового попередника.
Вінсент дістає відмову. Його просять не приходити більше. Але він виявляє упертість. Розмова з суперником переходить в лайку, лайка в сутичку, сутичка в бійку. Вінсента силоміць викидають з локалю за двері на вулицю.
Роман Ван Ґоґа з Сеґатторі закінчено. Чи треба додати наприкінці, що ця жінка була заразлива?
***
Париж нервує його. Він остогид йому. Він не здібний більше лишатися в ньому. Він мріє тепер тільки про одне: втекти з Парижа!..
Його нервова система перенапружена до останньої міри. Коли до нього приходять приятелі-мистці й він говорить з ними про мистецтво, то в запалі його слів, в надмірному піднесенні його пристрасти не важко помітити, що справа може кінчитися погано.
Тео стурбовано дивиться на Вінсента, на його екзальтовану жестикуляцію, на плин екстатичних слів. Вінсент не володіє собою.
Дедалі важче й важче стає з ним жити. Незважаючи на всю свою терпеливість, Тео не може витримати.
— Я, — пише він до родини, — не можу витримувати далі. Я хотів би, щоб Вінсент оселився окремо від мене! Всередині його живуть дві істоти: одна — надзвичайно ніжна, тонка, сповнена відданости, а друга — егоїстична й брутально нечутлива.
Дражливість його надзвичайна. Він спалахує щомиті. Він не переносить жадного дотику.
Тео розгублений! Що треба робити?
Вінсент мріє про втечу. Він мріє про Південь, сонце, море. Осінь і зима в Парижі здаються йому надто суворими. Який сенс далі затримуватися в Парижі?
Полотна Моне, японські естампи, бажання світла — все це тягне його в благословенний, заллятий сонячним сяйвом, ясний Прованс, про який так багато чудесного розповів йому Тулуз-Лотрек.
Тео підтримує цей намір брата переїхати на Південь. Від’їзд Вінсента був би найкращим виходом з ситуації, яка так надзвичайно ускладнилась. Він обіцяє сплачувати йому певну грошову суму, яка дозволить йому жити й працювати, поки нарешті не почнуть продаватись його картини. Тео в своїй оцінці брата як мистця дуже високо розцінює його мистецькі здібності, хоч, щоправда, й не вважає його за генія.
Вінсент надломлений і хворий. Він прагне сонця, яке творить, живить, яке дозволить йому круглий рік малювати просто неба. Усієї повноти сонця прагне Вінсент, щоб у сонці й через сонце знайти собі порятунок!.. Бо можна втекти від втрат, але як утекти від загибелі?
III
Прийшов час від’їзду з Парижа. Власне, за слушним висловом біографа, втечі. Отже, ще раз втеча. Знов утеча, ще одна в додаток до інших. На цей раз з Парижа!
Що дав йому Париж?.. Колись він прагнув добробуту. Тоді в покликанні місіонера він хотів ствердити себе через самозречення; тепер, як маляр, він прагне фарб, світла, сонця. Він прагне світ перетворити в суцільність світла, в потік барв, у напружене сяйво кольору. Він хоче барві повернути силу елементарного.
Отже, що дав йому Париж? В Парижі він зійшовся з гуртом імпресіоністів. Через них він пізнав фарбу, одкрив для себе мистецьку вартість чистої фарби. Але ніхто з імпресіоністів не наважився дійти до краю: визволити барву, піднести її велич, примусити фарбу тріумфувати в своїй виключності, звільнити її від усього зайвого, щоб фарба стала також могутня, як згук органної рури. Як військовий сигнал сурми. Як поклик до бою. Як наказ Цезаря. Боління владаря.
Він один з усіх зробив це. Але, щоб довершити визволення фарби, він потребує сонця. В Парижі волога димка затягає простір, знебарвлює фарбу, каламутна плівка огортає кожну річ, ріку, дерево, міст.
Він прагне сонця, сонця, сонця. Його вабить південь Франції. Його вабить Прованс, про який так багато чудесного розповів йому Анрі Тулуз-де-Лотрек.
Він має до вибору два міста: Марсель з його портом і морем, де все овіяно солоним подихом вітру, все насичено сяйвом сонця, що сріблястим тремтом відбивається на хвилях моря, але де життя було б для нього надто дороге, і друге місто, Арль, старовинне місто з залишками споруд римських часів, де немає моря, але де життя незрівняно дешевше.
Останній аргумент особливо важить для Ван Ґоґа, і він вирішує спинити свій вибір на Арлі.
21 лютого 1888 року Вінсент Ван Ґоґ прибув до Арля. З вагона потяга вийшов чоловік у хутровій шапці, якої тут ще ніхто ніколи не бачив, і в зеленій незграбній куртці, застебнутій лише на верхній ґудзик. В роті він тримає коротку люльку. У нього жовте худе обличчя й напружений погляд, збуджений і одночасно без міри стомлений вигляд.
Дивацька зовнішність, чудний вигляд Ван Ґоґа справили не дуже добре враження на місцевих мешканців, які в ці роки ще не звикли до живописної екстраваґантности приїжджих малярів. Людина повинна бути як всі. Він є інший.
З першого ж моменту його появи в місті до нього витворюється упереджене, якщо не сказати вороже ставлення. Його вже наперед засудили, бодай вже тому, що він так різко відрізняється від усіх.
На що можна чекати від цього чужинця зі скуластим обличчям монгола або фіна, одягненого не так, як всі, в куртці простолюдина з одірваними ґудзиками і в теплій кумедній шапці, якої ніхто не носить? На які безглузді й недоречні дивацтва здібний цей виснажений злиденний чоловік, який приїхав сюди, хоч він не є ні муляр, ні крамар, ні пастор, ні вчитель або урядовець?
Чого йому потрібно в Арлі? Він каже: "Сонця!" Дивне бажання!
Люди думають про небезпеку, яка загрожує їм од цієї людини. Вони бояться й одночасно ненавидять цього чоловіка, хоч і не знають, чому саме. В нього, щоправда, не кидають каміння, коли він проходить вулицею міста, несучи в руці скриньку з фарбами й складаного стільця під пахвою, але чи треба завжди кидати каміння в когось, щоб показати йому, що його тут не хочуть і що він зробив би якнайкраще, коли б якнайшвидше забирався звідси геть?
Людина з підвищеною нервовою вражливістю часто буває безборонна проти такого спротиву. Вона всмоктує в себе цей опір, вбирає ворожість в себе. Вона стоїть перед реальною небезпекою сконденсувати всередині себе цю лють інших до себе й скерувати її супроти себе. Слід визнати, Ван Ґоґ належить до числа таких людей.
Але сонячне світло, дерева в весняному квіті, аромат вологої землі, старі стіни й будинки абатства Монмажур — все це цілком поглинуло його з перших днів перебування в Арлі.
Він одламує гілку з мигдалевого дерева, приносить її до хати, ставить її в склянці з водою на стіл, покритий білою скатертю.
Так твориться окремий куток, виникає ізольований світ, прекрасний у своїй виключності. На білій скатерті в широкій і низькій склянці квітуча гілка мигдалю, — чи не можна все забути й все віддати за білу ніжність квіту, за лакований блиск брунатної гілки, в якій буяє весняний сік?!
Не всі, однак, ставляться до нього вороже в Арлі. Він зав’язує дружбу з фактором Руленом, з його родиною, з підлейтенантом зуавів Міє, таким ефектним у своїх пишних, яскраво-червоних штанях, в синій куртці, облямованій червоним позументом, з широким ясно-зеленим поясом, з фескою на голові, — людина проста, доброзичлива й щира. У нього завжди можна розжитися на тютюнець, якщо Вінсентові забракне чого закурити, а це трапляється з ним аж надто часто.
На площі Ламартін під ч. 2 він винаймає собі за недорогу ціну невеликий будинок, банальний будинок на два поверхи, такий же, як тисячі інших у цьому місті, нудний і нічого не значущий. Без власного обличчя.
Ван Ґоґ воліє зробити його не таким, як всі. Він хоче, щоб дім палав, випромінював, кричав. На власний смак він перемальовує стіни цього будинку в свій улюблений жовтий колір. В сонячному промінні Провансу цитринова фарба сяє з нестерпною різкістю.
Арль скандалізований. В неділю по обіді юрби товпляться на майдані, щоб подивитися на цей збожеволілий, судомою зведений дім. Громадяни з подивом похитують головами. Що можна сказати з приводу цього? Усі згоджуються, що лише не цілком психічно врівноважена людина могла пофарбувати будинок в подібний кричущий колір. Чи не повинен був би магістрат втрутитися й заборонити. Головне: для чого це? Питання лишається без відповіді, й це турбує Арль.
Однак тільки назовні дім має такий спазматичний, надзвичайний вигляд. Всередині в ньому все дуже просте, скромне й навіть убоге. Підлога з грубих дощок. Голі, наново повапнені стіни. Ріжки для газового світла. В кімнаті, де спить Ван Ґоґ, стоїть широке двоспальне ліжко, таке, як у селян, з двома подушками, перинами й червоною ковдрою, пара важких доморобних стільців; такий же доморобний, куплений на базарі, як і всі інші меблі, кустарної роботи стіл з незграбною шухлядою. Усе бідне, скупе, копійчане. Висмоктане з нічого. На столі — миска для умивання, й в ній синій емальований кухоль, карафка на воду й склянка, кілька флаконів та інші дрібні приналежності туалету. Люстро на стіні біля вікна в чорній пласкій рамці було куплене тільки тому, що з усіх, які були в крамниці, саме воно було найдешевше. На цвяшку, вбитому в кутку дверей, висить великий волохатий зеленого кольору рушник. Жадної шафи для вбрання або комода. За відсутністю шафи обидві сорочки господаря — весь його запас білизни — висять на гачках дерев’яної плитки, прибитої в кутку за ліжком.
Убога кімната самотнього робітника або — наймита, майже без меблів, — жадної розкоші, нічого зайвого, — справляє враження необжитої й порожньої.