Дальші дослідники (Матіцка та інші) виділили чехів і словаків з цієї групи і зарахували їх до альпійського расового типу (темний, круглоголовий, малого зросту). Продовжуючи розвивати цю думку, російський вчений-антрополог Чепурковський, в свою чергу, відніс українців також до альпійської раси. Проти цього твердження повстав, однак, Б. Матюшенко. В згадуваній уже статті "Антропологічні ознаки українського народу" (1930) Матюшенко писав: "Треба зазначити, що це твердження не погоджується з даними самого Чепурковського, бо він в багатьох працях підкреслює, крім брахіцефалії та темного забарвлення, високий зріст українців в порівнянні з росіянами і білорусами, тоді ж як альпійська раса характеризується малим зростом. Але, — продовжує автор, — елементів альпійського типу серед нашого населення є чимало, і тому думка Чепурковського почасти вірна, а посередньо вона дає підтримку погляду, висловленому Раковським та Руденком про динарсько-альпійський характер українців" (ст. 249).
Раковський—Руденко зайняли, таким чином, передню лінію між поглядами Вовка—Амі, з одного боку, та Чепурковського — з другого. Вони сполучила обидва ці погляди і відповідно до цього висунул" тезу про своєрідний альпо-адріятицький тип як властиво український. "Оба антропологічні типи: адрія-тицький і альпійський, так дуже злучені численними перехідними постатями, що, — пишуть загадані дослідники, — можемо тут злучити їх в один спільний "альпо-адріятицький" антропологічний тип. Це є, власне, той тип, який покійний наш учитель назвав "українським" типом і який кожному антропологові, що має нагоду зустрічатися з українським народом, відразу кидається в вічі" (ст. 211).
Отже, за характеристикою Раковського—Руденка, український тип є не чисто адріятицький (динарський), змішаний альпо-адріятицький. Саме відносно до цього вони й пишуть: після зв'язі між обома згаданими типами і особливий "мішаний" характер обох згаданих типів дозволяє нам злучити оба згадані типи в один спільний "український тип", "динар-ного", як каже Геддон, характеру, що пересічно виносить 66,5 % цілого населення (ст. 218).
Вовк говорив про динарців, Раковський—Руденко, в відміну від нього, кажуть про динаридів. "На тій основі, — зазначують останні, — дається удержати погляд нашого великого учителя, Федора Вовка, в такому дещо зміненому вигляді: український нарід є особливою відміною динаридів альпо-адріятицького характеру, яку можна назвати осібним "українським" антропологічним типом" (ст. 213).
Щодо інших расових типів, то пересічний відсоток цих типів Раковський—Руденко визначають як незначний, а саме східноєвропейського темного, до-ліхоцефального, малого типу до 2 %; східноєвропейського, ясного, доліхоцефального, малого до 1 %, разом цього типу 3 %; північно-європейського, або нордійського, ясного, доліхоцефального, високого до 1 %; атланто-середземноморського, темного, мезоце-фального, високого 5%; валдайського, або сарматського, високого, доліхоцефального, ясного 2 %, а найрізноманітніших мішанців і слідів інших антропологічних типів до 24 % цілого населення України (ст. 213).
Працю Раковського—Руденка Б. Матюшенко оцінює як єдину, що розвиває думки Вовка, і взагалі єдину працю українських антропологів на цю тему за останній час (ст. 249).
Наступні дослідники пішли шляхами Раковсько-го—Руденка, взявши за основу їх тезу про мішаний антропологічний склад українського народу. Так, Р. Єндик в брошурі, виданій "Просвітою", та в статті "Антропологія українців", вміщеній у збірнику "Географія українських і сумежних земель" (Львів, 1938, том 1, ст. 327—334), каже про чотири раси в расовій структурі українського народу, а саме про наявність раси нордійської ("прикметою нордійської раси е ясна пігментація; обличчя продовгувате і вузьке, ріст високий, стан гнучкий, голова довга"), середземноморської ("темна пігментація, ніс м'язистий, але рівний, череп довший від черепа нордійців, зріст низький"), арменоїдної'6 ("дуже темна пігментація, ніс великий, луковато вигнутий, череп дуже округлий, тулуб довгий, ріст вищий за середній"), таляпо-ноїдної ("низький зріст, коротка кругла голова, короткий широкий ніс з плескатою насадою і кирпатим передніссям серед широкого круглого обличчя, шкіра жовта, волосся їжасте і тверде, очі темні, повіки укладені скісно" (ст. 328—332).
Проф. Кузеля ("Гандбух дер Україно", 1941) розчленовує український народ і територію України на три расові області: північну, середню і південну, як це робили, починаючи з Вовка, й усі наступні антропологи. Але тоді, як, скажімо, Вовк, характеризуючи північну смугу як периферійну, говорив про домішку тут сусідських народів, проф. Кузеля подає змінену характеристику і вказує на "значну участь чисто північного елементу". "Українці цієї зони, в якій наявні також елементи Середземні та субляпоноїдні, репрезентують ясний тип і є суббрафіцефіли" (ст.41). В характеристиці середньої та південної смуги проф. Кузеля, подібно до Раковського—Руденка, каже про перевагу динарського елементу в середній смузі, а південну визначає як "властивий домен динарського типу", вказуючи, за Вовком, на <значну пдібність" українців до південних слов'ян (ст. 41). Отже, на сьогодні українська антропологічна наука виразно ствердила такі провідні тези:
1) своєрідність українського антропологічного типу;
2) наявність в складі українського народу кількох відмінних антропологічних (расових) типів, та
3) перевагу серед них типу високих або вище-середнього типу з темною або мішаною пігментацією брахіцефалів, який визначається антропологами як властиво український і характеризується як приналежний або до динарської (адріятицької), або до альпійської чи альпо-адріятицької раси.
Однак незначна кількість накопиченого досі антропологічного матеріялу, брак систематично продовжуваних дослідів, відсутність організаційного наукового центру спричинилися до того, що українська антропологічна наука перебуває досі ще тільки на початковому, вступному етапі своїх дослідів. Небагато зроблено також і для з'ясування процесу історичного формування українського народу, того, як історично сформувалися наявні расові особливості українського народу.
Антропологія — історична наука. Як історична наука, вона з необхідністю спирається на археології і оперує, окрім антропометричних вимірів сучасної людности, також антропологічними мате-ріялами, здобутими під час археологічних розкопок. На жаль, саме в цій ділянці антропологічної науки фахівці-дослідники присвячували якнайменше уваги і великий антропологічний матеріял, зобутий під час розкопів, лишається майже не вивченим І цілком не опублікованим. Тим часом тільки при історичному підході можна розв'язати основне питання про расовий склад української людности.
Щодо проф. Вовка, то в своїй праці він торкнувся расово-генетичної проблеми тільки принагідне. А. Носів, їв. Раковський, С. Руденко, Б. Матюшенко взагалі обминули її, і, власне, єдину спробу постановки питання про расовий склад українського народу в історичній перспективі на основі расово-генетичних студій ми знаходимо за останній час тільки в згаданих працях Єндика та в книзі В. Щербаківського: "Формація української нації" (Прага, 1941 р.).
Р. Єндик в названій вище статті, роблячи спробу внести певну історичну перспективу в антропологічну характеристику українського народу, пише: "З початком бронзової доби, а може, ще в неоліті, на сучасні наші землі привандровує арменоїдна раса" (ст. 327).
Визначивши цих арменоїдів як хліборобів, Р. Єндик додає: "На північ від цієї людности, що заселяла степ і лісостеп, розсілися були слов'яни, які підбили спокійних хліборобів" (ст. 328). За автором, "основний первень" слов'янських племен становить "нордій-ська раса, яка в схрещеннях із арменоЇдами витворила мішаний, динарський тип, що е прикметний для расової будови наших земель" (ст. 328). Або, як він нотує дещо далі: "арменоЇдами витворила мішаний, динарський тип, що е прикметний для расової будови наших земель" (ст. 328). Або, як він нотує дещо далі: "арменоїдна раса виступає в нас в чистій формі передовсім у східних Карпатах, на Криму і у підкавказьких околицях. У мішаній формі — скрізь на наших землях. Такий мішанець — це динарський тип, характеристичний представник нашого населення. В залежності від того, в якій околиці в давніх часах виступала перевага одного з його складових первнів, динарський тип буває посередній, схиляючись то в сторону нордійської, то арменоїдної раси, він вказує яснішу то темнішу пігментацію, гнучкішу, то тяжчу будову тіла" (ст. 331).
Якою мірою ця схема, запропонована Єндиком, відповідає археологічним даним?
"Англійський учений Геддон, — пише проф. В. Щербаківський у "Вступі" до своєї праці, — цілком справедливо каже, що антропологічна мапа Європи часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від шостого віку по Христі, тільки ж від неоліту, тобто не менш п'ять тисяч літ" (ст. 6). "За неолітичної доби, — твердить проф. Щербаківський, — на Україні жило дві раси, причому кожна з них вела зовсім інший спосіб життя: одні були хлібороби, другі номади" (ст. 49). Хлібороби, за проф. Щербаківським, були круглоголовці передньоазійської раси (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з передньої Азії" (ст. 39). "В Європі її мішанину з нордійською расою звуть динарською расою" (ст. 22). Або, як нотує автор далі: "Дунайсько-чорноморська галузь цієї раси зветься динарською расою" (ст. 29).
Визначивши представників однієї з цих неолітичних рас на Україні як динарців, проф. В. Щербаківський характеризує других як індогерманців. "Номади були за неоліту високі і довгоголові і, безперечно, належали до раси індогерманської" (ст. 50). "Ар-хеологічно ця раса визначається корченими охрова-ними похоронами під високими могилами, бойовими кам'яними просвердленими топірцями та... дуже характеристичною шнуровою керамікою" (ст. 46). "В кінці неолітичної доби індогерманці розповсюдили майже по цілій Європі і скрізь рознесли як докази свого розповсюдження шнурову кераміку і бойові шліфовані топірці" (ст.