— До тістечок підійшло б біле вино. Замість пляшки портвайну я з більшою приємністю побачила б у Вас півпляшки рожевого мускату. З десертних вин це, власне, єдине вино, що його можна пити задля того, щоб пити вино.
Розмова точиться так, ніби ми сидимо в каварні чи в фоє кіно, де густо набито різноманітної публіки і де не можна говорити ні про що інше, як тільки про тістечка та за раніше бачені фільми, за Мері Пікфорд, Альфреда Менжу, Ігоря Іллінського, "Папіросницю од Моссельпрому", дивуватись стрибкам Фербенкса й находити привабливими очі Барбари ля-Мар.
4
Зина вибила мене остаточно з колії. Як завжди, так і сьогодні мені не вистачає потрібних слів і вміння, щоб надати розмові того відтінку щирости, що на нього сьогодні я найбільше сподівався. Мені бракує слів.
Слова й загадка їхнього поєднання завжди мене лякали. Я завжди ставився до слів підозріло і з сумнівом, як до істот жорстоких і небезпечних, двозначних і зрадливих. Слова вульгарні, нікчемні й двозначні. Вони готують зраду, вони скрізь підстерігають людину, чекають її напоготові, щоб заволодіти людиною і згубити її. Я не належу до числа тих, що вміють робити їх лагідними й покірними. Передо мною вони, безглузді й пустельні, вставали сторч. Я ворогував зі словами. Слова завжди відштовхували мене від себе.
Хоч як я намагаюсь взяти ініціятиву в розмові у свої руки, Зина міцно тримає її в себе. З мистецтвом найдосвідченішого дипломата вона усуває небезпеку слів, що хоч трохи натякали б на одвертість, або ж виходили за рямці звичайної балачки "на людях". Вона знає, що я, чекавши її до себе, чекав од неї пояснень і визнань і готувався висловити їй свої, але, щоб зробити навпаки, вона замкнулась, зачинилась у собі.
Зина любить позувати. На цей день, зі звички суперечити, вона вибрала для себе позу офіційного візиту. Я сподівався на щирість, вона буде офіційною. Я розраховував на визнання, вона говоритиме загальні фрази. Я шукатиму одвертости, вона вбереться в тони ригористичної стриманости.
Гаразд, хай буде!.. Розмовлятимемо за тістечка, пастилу й різницю між портвайном і рожевим мускатом. Удаватимемо, що ця розмова мені дуже до вподоби. Це єдиний спосіб зробити так, щоб Зина кинула говорити про тістечка.
Побачивши, що я не докучаю їй розмовами про свої почуття, Зина губить інтерес до теми про київські кондитерські. Упевнившись остаточно, що я не порушую доброго тону, вона робить спробу мене подратувати.
5
Зина, затишно підібравши ноги, сидить у куточку глибокого крісла. Коротка спідниця трохи загорнулась і дозволяє бачити не тільки напрркені м'язи литок і обтягнені шовком панчішок коліна, а й смугу засмаленого тіла, що своєю смуглявістю відтіняє сіро-сталевий тон її панчіх. Тоді саме починали носити короткі спідниці, і Зина носила найкоротші.
Я не скажу, щоб мене не дратувала ця спідничка, укорочена на два сентиметри проти звичайної, та що мені байдуже було дивитись на оголене тіло. Але я хитався, чи це спідничка загорнулась випадково, чи, може, ця смуга оголеного тіла — свідомо розрахований виклик, щоб тільки зачепити мене?
Я перехоплюю побіжний Зинин погляд, коли вона швидко озирнула себе і, озирнувши, не поправила убрання. Немає сумнівів, Зина бачила й знає, що в неї видко панчішки більше, як слід, і над ними смугу смуглявого тіла.
Карти стасовано й розкладено. Винова краля лягла навскоси від валета. "Робіть гру, громадяни!"
Зина не сумнівається, що мою карту буде бито. Вона розраховує на те, що я потраплю на гачок, спеціяльно для мене поставлений і, коли живчик почне битися швидше в мене в скронях і я не зможу заховати свого хвилювання, тоді вона мене висміє. Вона одягне маш-кару дитячого наївного нерозуміння і з уїдливою безцеремонною одвертістю почне запевняти, що я помилився, що вона, правда, прийшла до мене, та це зовсім не дає мені права й підстав поводитись з нею, як з будь-якою легковажною дівчинкою, і що, взагалі, вона ніяк не чекала від мене, людини вихованої й чемної, такої зіпсованосте й прикрої для її особи настирливости.
Я стиснув зуби, я витягнув руки, торкнувшись підлоги. Я не витримав того почуття гіркого болю, що його викликала в мені сьогоднішня Зинина гра в ескапади. Невже ж вона не може ніколи, хоча б на хвилину, бути простою й щирою? Я сказав:
— Ви, Зино, назвали мене сьогодні людиною методичною й сухою, одне слово, різкіше висловлюючись, педантом Я не сперечатимусь з цим, але я мушу зазначити, що те, що ми говоримо про інших людей, завжди є тільки самовизнання. Наші закиди іншим людям майже завжди приховані самообвинувачення... Отже, це Ви самі, Зино, надто тверезі й розсудливі, надто методичні. Ви поводитесь не як дівчина, а як жінка, що багато бачила, пізнала й пережила. Ви, правда, здібні на найдражливіші та найнесподіваніші ескапади, на ентузіястичний запал, але я, спостерігавши Вас, завжди дивувався Вашій байдужій досвідності. Звідкіля вона у Вас? Ви рідна сестра стриманої й тверезої Лесі; та вона з отією твердістю перед Вами не більше, як наївна мала дитина.
Зина не тільки не розсердилась, але їй навіть сподобалась моя характеристика. Вона любить слухати, коли говорять про неї.
— Не Вам, Іполіте Миколайовичу, — відповідає мені Зина, — нарікати на це. Коли б учора, розв'язувавши задачку, я не забула деяких формул і теорем і не заплуталась в загальному ході рішення, я, мабуть, ніколи б в світі не написала того, що написала. Визнайте, що сумбурний хід задачки можна було закінчити тільки тією безглуздою фразою, що нею її закінчено. Коли я сьогодні прийшла до Вас, то дякуйте винятково моїй методичності й послідовності.
Зина випила портвайну, поправила спідницю й, жартуючи, додала:
— Та, мабуть, справді, мої раптові вчинки це, власне, зворотний бік моєї розсудливости. Налийте мені, Іполите Миколайовичу, ще трохи портвайну і вип'ємо за обмірковані випадковості та за розсудливість, що вміє бути безглуздою.
Ми торкнулись чарками. Задзвеніло шкло, і легкий дзвін шкла в кімнатних присмерках продзвенів, як порцелянові хінські дзвіночки в стилізованій Андерсеновій казці "Про солов'я й троянду".
6
Чи не прийшов, нарешті, найзручніший момент заговорити за те, що я хтів би сказати? Але як сказати, що сказати й з чого почати?
Мені бракує слів. У мене їх менше, як у того героя гоголівського "Одруження", що запевняв свою наречену "Влітку багато буває мух". Він мав рацію; з ним не можна сперечатись; що більше чемна людина може сказати дівчині, яку вона кохає? Я заздрив гоголівському герою, що вмів розмовляти про мух і літо. Коли я лишався насамоті з дівчиною, я звичайно мовчав. Не завжди буває до речі говорити про літо й літніх мух, а для того, щоб сказати за своє кохання, мені бракувало слів.
Хіба сьогодні не повторилась ця звичайна моя історія?
Шукаючи теми для розмови, Зина звертає увагу, що мою кімнату заставлено полицями з книжками. Вона здивовано каже:.
— О, як багато у Вас, Іполіте Миколайовичу, книжок. Я ніколи досі не чула, що Ви такий книголюб і поєднуєте свій фах хеміка з бібліофільством. Ви любите книжки?
Зина торкнулась болючого місця в мойому житті. Я не люблю книжок. Я купую їх, я оправляю їх, але я їх ненавиджу. Я відповідаю:
— Це давня моя ненависть.
— Що "ненависть"?
— Моя любов до книжок.
— Ваша любов до книжок — Ваша ненависть?
— А так!
— Як Ви неправдоподібно висловлюєтесь, Іполіте Миколайовичу, зовсім як Стефан Хоминський.
Хоч порівняння зі Стефаном Хоминським мені не дуже до вподоби, але я починаю розповідати. Я докладно розповідаю Зині, як з гім-назіяльних ще часів я почав ворогувати зі словами, як поволі у мене росло й зростало недовірливе до них почуття. З мови й творів мені важко було одержати чотири; в більшості при всій моїй ретельній упертості я мусів задовольнятись трійкою. З фізикою, математикою, природничими науками справа йшла бездоганно, але зі словесними надто кепсько. Я вмів довести кожну з математичних формул і ніколи не мав здібносте сполучувати слова. З малих літ мені, незграбному хлопчикові, слова скрізь і завжди готували прикрості. Я уникав слів і частіше волів мовчати. Отже, я призвичаївся нехтувати словами й ненавидіти книжки.
— Дивлячись на мою кімнату, де полиці заставлено книжками, мої знайомі, як і Ви, Зино, кажуть: "Ви великий аматор книг, Іполіте Миколайовичу!" Вони не знають, що я ненавиджу книжки. Ненавиджу й боюсь.
Життя надто чудна річ, надто чудна, щоб дивуватись з того, що в мене, людини, котра ненавидить книжки й нічого спільного не має з літературою, є велика книгозбірня і що письменники, навіть видатні й поважні, ніколи не купують і не збирають книжок.
Я розповів Зині за випадок, як мені одного разу трапилося з приятелем завітати до поета Максима Рильського. Я сподівався побачити кабінет книголюба, добірні книжки, вишукані колекції поезій, зібрання творів, віки й культури, схематично розкладені в систематичній послідовності на полицях вздовж стін од Гомера й Гезіода, біблії й єгипетської "Книги мертвих" до Панаїта Істраті та Марселя Пруста, я передчував приємність натрапити на рідкі видання греків, римлян, французів й англійців з фамільними ex-libris-ами поетових дідів, розглянути старовинні палітурки з телячої шкури, витаснені золотом, і я жорстоко помилився.
На розхитаній етажерці, притуленій, щоб не впала, до стінки, я побачив розкуйовджену Іваницину хрестоматію "Шляхом життя", ще декілька шкільних підручників, пару номерів "Ниви" за 1888-ий рік, річник за старі роки мисливського часопису, тоненьку з авторським написом книжку віршів плрканського поета, на верхній поличці криве в чорній рамочці дзеркало та поруділі чоботи на нижній. І все? І все!..
Вийшовши од Максима Рильського, я висловив своє здивування приятелеві:
— Як це може бути, щоб поет не мав книжок?
На що мій приятель, люблячи парадоксальні зауваження, відповів:
— Поетові не потрібні книжки. Він носить в середині себе в потенції можливість усіх книжок усього світу.
Тоді це зауваження мого приятеля здалось мені безглуздим, але, обмірковуючи його не раз, я починаю гадати, що він мав рацію. Отже, справді мені бракує слів, і цю недостатність я намагаюсь заповнити, колекціонуючи книжки...
Професор Габель, хеміїс, у якого я, бувши студентом університету, спеціялізувався й працював, коли перед кінцем державних іспитів я прийшов до нього й запитав, чи можу сподіватись бути залишеним при університеті для підготовки до професури, відповів мені:
— У Вас, пане Варецький, є всі дані для наукової праці, і я охоче підніс би перед факультетом клопотання, щоб Вас залишили при катедрі хемії, але, на жаль, Вам бракує ідей.