Тут тільки він відчув, як йому хотілося їсти.
— Я, брат, твої хитрощі знаю,— гомоніла тим часом Ганна Сильвестрівна.— Не хочу, не хочу! А чого не хочу — сам не знаєш. Ти, чоловіче добрий, тільки покуштуй мого борщику, а як вже покуштуєш, то за сто кілометрів прибіжиш і скажеш: "Бабусю, мерщій дайте пообідати".
Вона ще довго гомоніла, і Рубінові без міри приємно було слухати її старече бурчання.
Після обіду мужчини, забравши лопати, пішли відкидати сніг, що нападав за день. Снігу було вище колін; він лежав важкою ковдрою на землі і позависав мохнатими бровами на гіллі дерев.
Вони поодкидали сніг від порога, пробили стежку до колонки — через увесь двір аж на вулицю. Колонка стояла на горбику, тут було слизько, розлита вода позамерзала, легко було впасти. Каленик Романович пішов по пісок, а Рубін задивився на вулицю. Вона мало нагадувала ті вузькі вулиці, які Рубін бачив досі. Простору тут було так багато, що проїжджа частина просто губилася серед тих смуг, які прилягали до дворів і хвилястим широким сніжним потоком спускалися кудись до залізничних колій.,
Вниз із гори поодинці і по кілька вряд мчали санки з хлопцями й дівчатами. Простір був їм тут і воля! Рубіну самому захотілося вчепитися в якісь санки і гнати, й гнати вниз скільки сили.
Посипавши піском біля колонки, Каленик Романович теж задивився на гулянку. Ось якісь санчата почали наближатися до них. Каленик Романович спинив їх, сказавши:
— Володю, покатайся з Рубіном, вш вперше на Соло-м'янці.
Вслодька загальмував ногами санки, дружелюбно глянув на Рубіна, крикнув: "Сідай ззаду" — і запрацював знову ногами, відпихаючись з місця. Рубін сів у Еолодьки за спиною, санки рушили вниз. Місцевість була ніерівна. Вибої, круті пороги чергувалися з рівними площинами. Сипався ледве помітний сніжок; всю Солом'янку затягла біла імла. Спалахували вигуки, скрихи, сміх, голоси наступу і благання. Від швидкої їзди дух забило Рубінові, і рік закричав скільки сили: "Га-га-га! Гур-р-ра!" Щось подібне кричав і Володька.
Санки промчали через один поріг, другий, полетіли кудись вниз у прірву, а коли Рубін отямився, вони вже наближалися до колій. Тут вони вскочили в якусь канаву, перекинулися, і обидва полетіли сторч головою в сніг. На гору, щоб було веселіше, вони навперемінку везли один одного.
На горі, на самому старті, хвіртка в одному дворі розчинилася, і закутана в білий в'язаний пдаток жінка гукнула Володці:
— Обідати!
— Добре! — відгукнувся Володька і обернувся до Рубіна: — Катайся сам. Я швидко. Тільки розганяйся добре.
Рубін розігнався. Володька підштовхнув його в спину, і сани помчали. Ду;$ захоплювало. Рурін наздоганяв такі ж самі санки з хлопцями, дівчатами обминав малюків і переможно кричав: "Гур-р-р-ра!"
На тому місці, де горбом підіймався перший поріг, він побачив дівчину. Дівчина була довгонога і довгорука, пальтечка вистачало їй лише до колін, рукави теж ніяк не могли як слід прикрити ліктів. Зате шерстяна біла хустина на ній була величезна і обрамляла обличчя, як клубок морського шумовиння. Дівчина зиркала на Рубіна якимсь дивним поглядом, насмішкуватим і зухвалим. Щоки в неї були червоні як жар, очі поблискували. Якась інша істота, здається, хлопець у величезному батьковому кожусі, з рукавами, які діставали до землі, репетувала: "Мдріонілко! Квітко-о-о, не бійся ти його!"
І цю дівчину, і цього хлопця Рубін бачив лише якусь хвилину — санки мчали з найкрутішого місця гори. Дівчинка з отими довжелезними ногами враз зірвалася з місця, кинулася до Рубіна, упала на землю, викинувши вперед руки, і слідом за цим щось з усієї сили смикнуло санки. Рубін вилетів з них і, не спиняючися, покотився вниз з кручі. Він перекидався, орав носом сніг, летів сторч головою. Спинився Рубін аж у канаві.
Коли він, обтрушуючись, підвівся, санки з отією дівчиною вже мчали з гори, а хлопець у батьківському кожусі, розмахуючи над кручею довгими рукавами, як вітряк крилами, кричав щасливо: "А-та-та-та!" Дівчина пролетіла повз Рубіна, показала йому язика, крикнула:
— Ну, як — добре?!
Рубін скільки сили погнався за нею, але коли добіг вниз, дівчина вже почала видиратися з санками на гору. Коли вони порівнялися, вона спитала:
— Тепер знатимеш?
— Ось надаю тобі — сама знатимеш!
Рубін кинувся до дівчини, але вона встигла впасти, і він, перечепившися через неї, полетів знову вниз. Вона реготала; падав сніжок; з гори долітали скрики й благання...
Коли Рубін, задих&вшися і почервонівши до кінця вух, видерся до старту, щоб розправитися з веселою дівчиною, її на вулиці вже не було. І він про це щиро пожалкував.
Рубін подружив з Калеником Романовичем та Ганною Сильвестрівною. Він почав часто бувати у них, грав з хазяїном у дамки 2, інколи бігав до колонки по воду, слухав радіо. Тут йому було дуже хороше, але за найкращі години для себе він вважав ті години, коли вони з Калеником Романовичем залишалися біля горна, і старий коваль вводив Рубіна в таємниці свого ремесла, давав йому завдання і, розчерво-нілий, нетерплячий, стежив за тим, як хлопець невправно орудував молотком.
Одного разу, коли Каленик Романович і Рубін грали в дамки, в двері хтось постукав чужим стухом, і в кімнату зайшов хлопець з дорученням від начальника цеху запросити Каленика Романовича на завод у важливій справі.
Рубін побачив, як Каленик Романович відразу змінився. Він ще був у домашній блузці і туфлях з товстої повсті, обрамлених білим козячим хутром, а вже здалося, що обличчя його вкрите сірим кузнечним порохом і хода стала такою, якою ходять в цеху робітники, які ціну собі знають.
Ганна Сильвестрівна винесла з хижки і струснула на дворі шкіряний фартух, в багатьох місцях поцяткований чорними пропалинами, склала його і зав'язала в полинялу якусь ситцеву шматину.
Це запрошення для неї, як і для Каленика Романовича, не було чимсь буденним, бо все тут, що стосувалося ковальства, не було ділом буденним. Каленика Романовича так собі не викликали. Лише дуже велика невправка могла змусити адміністрацію цеху, де працюють сотні ковалів, звернутися до авторитету коваля відставного.
Ганна Сильвестрівна віддала Каленику Романовичу згорток і, стоячи біля нього, не знать для чого обсмикнула старий робочий піджак його, струсила з рукава смужку крейди. Коли всі почали виходити з кімнати, Ганна Сильвестрівна обома руками погладила плечі чоловікові і тихо промовила: "Ну, йди, іди з богом".
Рубін вийшов найостаннішим з хати і вже на вулиці, біля хвіртки, спитав:
— А мені можна, Каленику Романовичу?
— Аякже,— відповів старий коваль, зиркнувши ка Рубіна.— На заводі ж не був — подивишся.
В цеху з'ясувалося таке. Розірвався крюк від пульманівського вагона, і треба було його зварити. Цехові ковалі як не бралися, що не робили, діло в них не виходило. Розламаний крюк із слідами зварювання лежав на довгій чорній залізній лаві.
Біля крюка Каленик Романович з Рубіном знайшли кілька молодих ковальських помічників і коваля Кальни-болоцького, похніопого і непривітного. Помічники привіталися, коваль — відвернузся, ніби ніколи й не зустрічався з Калеником Романовичем. Каленик Романович знав цього чоловіка. Це була небезпечна людина, в'юнка, мстива. Завжди траплялося так: коли заводські організації ставали на боротьбу з фальшивістю, ледарством, бракоробстзом, він в якийсь незрозумілий спосіб викручувався, і випливав наверх, і, замість того щоб самому відповідати, притягав до відповідальності інших. Його боялися і ненавиділи.. Але він мав великі зв'язки, і його ніхто не наважувався зачепити. Каленик Романович, побачивши його, нишком сплюнув.
— А чого він сам не зварює, хіба він не вміє? — тихо спитав Рубін.
— Це поганий чоловік,— відповів Каленик Романович.— Фальшивий.
Хлопець, який прийшов разом з ними у цех, подався шукати начальника цеху. Один з помічників побіг кудись в цехові закапелки і повернувся з стільцем.
— Сідайте, Каленику Романовичу,— сказав він, і в голосі його Рубін відчув глибоку пошану.
Каленик Романович повернувся до хлопця, неначе придивляючись.
— Не пізнаєте? — спитаз помічник.— Я ж онук Андрія Максимовича.
— Серьожка?
— Еге ж,— жваво відповів він.
Рубін прислухався до розмови і зрозуміз, що Серьожчин дід — товариш Каленика Романовича, що вони дружили обидва з самої молодості і що той дід вже помер, а Серьожчин батько ке повернувся з війни.
Аж ось Серьожка спинив розмову і стримано став осторонь.
До Каленика Романовича наближався якийсь старий чолсівік в давній шкіряній куртці і шапці з шкіряним порижілим верхом, голений, з маленькими колючими посивілими вусиками під носом. Ось він побачив Каленика Романовича, і Рубін помітив, як вираз обличчя його змінився. То він був зосереджений і заклопотаний, а тепер в очах його з'явилося привітне світло. Він швидко пішов вперед, простяг руку, стиснув міцно за руку Каленика Романовича, скрикнув:
— Скільки літ, скільки зим!
— Та давненько вже не бачилися,— відповів Каленик Романович. Його обличчя теж змінилося, біля очей назбиралося багато малесеньких зморщок — вони так збігалися завжди, коли Каленик Романович чув щось хороше або зустрічав людей, яких любив чи поважав.
Рубін догадався, що це прийшов начальник цеху, Іван Матвійович Хворост. "Мабуть, довго вони працювали отут разом,— подумав вік.— Бач, як скучили один за одним".
Справді, радість зустрічі просвічувалася з кожної рисочки обличчя обох цих людей. Вони почали розмовляти про своє домашнє життя. Рубін чув, як начальник спитаз про Ганну Сильвестрівну, про Володимира, сина Каленика Романовича, який працював у Красноярську, а Каленик
Романович і собі почав розпитувати про жінку і синів та дочок начальника цеху.
Як це кінчили, Хворост взяв обома руками за плечі Каленика Романовича, відштовхнув трохи від себе, сказав:
— А ви ще герой, Каленику Романовичу. Герой, герой! — і після паузи додав: — Ну що ж, послужіть ще раз заводові, виручіть.— Він став серйозний. Серйозного вигляду набрав і Каленик Романович.
Вони підійшли до крюка. Обидва куски його мали на собі сліди невдалого зварювання.
— Я вже дивився,— промовив Каленик Романович.
— Краще б на таке не дивитися,— відповів начальник цеху.
Кальниболоцький десь зник. Помічники стояли, поопускавши голови або дивлячись кудись вбік.