На корді

Іван Сенченко

Сторінка 2 з 6

Я стою серед двору, мама носить носилками бур'ян до повітки, і ми обоє бачимо, як на город до нас поміж кущами бузини продирається тишківське теля. Телята вже приготувалися до зими. Пообростали клаптями рудої шерсті, форми їх позаокруглю-валися, неначе не жива тваринка, а міх з темно-коричневої вовни! Теля прибилося на наш город, з незвички боязко озирається, але я й мама мовчимо. Тоді воно прямує до нашого теляти, яке порається біля тієї купи, що залишилась від нашої капусти. І вже їх двоє мирно общипують листки на обрізаних качанах і самі качани.

У нас коня немає, але гніда кобила є у дядька Тишка, якого багато пізніше я буду називати Іваном Корнійовичем. Гніда кобила, ніби розуміючи, що літній розмежованості прийшов край, теж переступає на наш город.

Тим часом небо нахмурюється, хмари опускаються на вер— шину нашої верби на городі і на вершини сусідніх, через доріж— ку, вже панських дубів. Мжичить і мжичить. На густій шкірі телят осідає безліч сивих краплинок, і ті телята, ще недавцо руді, теж стають сивими. Коли ж покладеш руку на бік, рука тоне в м'якій волозі. Над луками і лісом, перелітаючи через наш і сусідські городи, метушиться гайвороння, кричить неспокійно, тривожно — по-осінньому. ".

Ось бурякам уже кінець. Мама почистила їх і складає у великі діжки — буде квасить на зиму. З квашеними буряками буде борщ варити, і я вже знаю, що той борщ буде дуже несмачний. Поки мама порається в погребі, я порядкую біля гички — накладаю у рване решето і знову під повітку. Звідси мама буде брати потроху і пригощатиме на ніч нашу корову.

Трудився я чимало, скільки наносив гички — невідомо. Чоботи промокли, свитинку всю вибруднив у мокру землю. Мені не холодно, навпаки, жарко. Тільки ніс на це не зважає — і в теплі плаче так, як і в холоді. Цей ніс — нещастя моє! Хапаючи за нього не дуже поштиво фартушком, мама на ходу витирає його і водночас кричить:

— Макіжний який, уже й змерз! Ану геть в хату, на піч!

На печі гарно. Насамперед тепло. По-друге, тут є віконечко — скельце, вмазане в ту стіну, що виходить в сусідський двір. Можна притулитися лобом і стежити, як пораються по господарству Купріян Якович, його жінка тітка Килина. У них повна хата хлопців і дівчат, це Вихтор, Кузьма, Іван Великий, Іван Малий, Ілько, Оксана, Галька, пізніше народиться ще й Катерина. У них уже нова хата. Вона стоїть спиною до мого віконечка. Що робиться в дворі у Губенків, мені, отже, не видно, тільки коли-не-коли десь за причілком промайне чиясь постать і зникне. Тину між нашими садибами немає. Колись давно, як я ще був малий, батько наш загородив тин, але Купріян Якович, випивши, повалив його. Він кричав, що межу батько провів неправильно, захопив щось там його двору. Батько сплюнув, сперечатися не став, тин прибрав, мама спалила його, і ми — двоє сусідів — почали жити без тину. Непогано виходило, хоч і дошкуляли кури. Вредну натуру мали кури тих років. Наші неодмінно лізли в двір до Губенків, Губенкові — до нас.

З того часу, як посварилися за межу, батьки наші не помічали одне одного. А нам, дітям, що? Ми ж бо то й про цю сварку довідалися пізніше, як геть повиростали. Ровесниками моїми у Губенків були обидва Івани — Великий і Малий. Влітку ми гралися разом, а тепер оце восени — порожньо у них у дворі. Тільки їхня Жулька пройшла поза хатою, винюхуючи, що б поїсти.

І в нас у хаті теж порожньо. Сестри десь і не чути. Батько прийде з роботи, як я вже спатиму, мама щось там порається надворі. День тане, зника, неначе в прірву западає, а коли в пам'яті знову прояснюється, в хаті уже весела колотнеча. Сьогодні свято у нас! Мама і її сестра тітка Мотря, красуня з безліччю ямочок на щоках, весела, непогамовна, шаткують капусту. Шаткують — значить, нарізають тоненькими смужечками. Цю пошатковану капусту заквасять в погребі на зиму, перекладуть тоненькими кружечками моркви, ще для запаху й яблук то там, то там накладуть. Ах, які смачні оці квашені, з прим'ятими боками яблука!

Стоять з обох кінців стола і швидко-швидко орудують ножами. Нашаткована капуста гірками зростає посеред столу.

Але мій інтерес не тут. Хлопці, як і дівчатка, завжди спрямовують свій інтерес до того, щоб, за всіх обставин буденних і святкових, знайти щось корисне для себе, а ще краще, як смачне. А що може бути смачніше, як обчищений качан? Він свіжий, соковитий, солодкий! І — доле ж моя — як гарно хрумтить у сестри під зубами!

А мої зуби хіба не такі? Я беру ножа, морочуся, щоб і собі обчистити качана. Тітка Мотря розгадує моє бажання. В руках у неї найбільший, який тільки є, дикун-качан. Ось він закрутився у неї в руках. Опадає на землю зрізана скаралуща, і в тітки в руках уже щось схоже на Вандомську 2 чи там Олександрійську колону 3. Низ колони рівно зрізає, вершечок чепурить — такий гарний стовпчик виходить — хоч на межі став!

— На,— каже тітка Мотря,— їж, Іване, та будь здоровий.

•Качан хрумкає під зубами у мене, в грудях повно радості. Що може бути смачніше за такого качана?!

Усі наші родичі мають свої хати, трохи городу, трохи поля. Тітка Мотря вийшла заміж за дядька Дмитра, парубка з сусіднього села Добреньки. У них свого немає нічого. Живуть вони на квартирі в нашої сусідки тітки Ганни Кози. Дядько Дмитро працює в місті муляром — складає з цегли будівлі для горожан: то хати, то магазини, то хіба я знаю ще що? Він теж красивий, завжди чисто поголений, з світлими вусиками. Крім будівель, він ще вміє мурувати печі й голландські грубки 4. Його теж, як і нашого батька, ніколи дома немає, бачу я його лише деколи в неділю!

Крім матері й тітки Мотрі, в хаті є ще тітка Марина — Андрія Захожая жінка, моя найбільша любов, і тітка Параска — жінка батькового приятеля Андрія Калюжного. Це все люди робочі, бувалі, пробували щастя і в якономії Безика, і в багатих хуторян, і в міських чиновників та купців. їм є що розказати, є чим поділитися, а вони — не діляться. Навпаки, весело розповідають про те, чого не було і бути не могло, найбільше про відьом. Про відьом у них безліч розповідей. Це їхня улюблена тема. Відьми ті були скрізь. Діяли вони не тільки з людьми далекими, а навіть коїли лихо з моїми ближніми, насамперед з моїм батьком, якого наша мама звала Юхимом, а всі інші в селі ївженям — він був один син у своєї матері ївги, а всі інші діти — дочки, аж семеро дівчаток!

Двічі батько потрапляв у таке лихо. Перший раз сталося все на вулиці, вночі, звичайно. Ніч ота була місячна, велика й безлюдна. Загулявшися, батько, що вже тоді був добрим підпарубком, повертався додому. В сяйві місяця дорогу йому перебіг собака. Незабаром собака цей обернувся на клубок. Мороз пішов у батька поза шкірою. "Свят, свят!" — скрикнув він і наклав на себе хресне знаменіє. Та, видно, не ту молитву згадав. Клубок рушив просто до батька, підскакуючи, як величезний м'яч. "Ой, рятуйте!" — тільки і встиг крикнути бідолашний і кинувся до ближчої хати. А клубок увесь час гамселив його по спині. На крик вискочив хазяїн, якраз мій хрещений, підвів непритомного мого батька, оббризкав водою, заспокоїв. Там батько і заночував.

Вдруге таке було. Затримався він у місті на співці. Ішов додому сам. А дорога лежала спочатку через міст, збудований над

Берестовою, а потім по греблі, насипаній через Луг,— мокрий вільховий ліс. Одним кінцем ця гребля впиралася в міст, а другим — у перші садиби нашого села. Ніч, як і того разу, була місячна, безлюдна. Все було гаразд, поки батько не зійшов на міст. Тут і почалося. Почув він кроки чиїсь за собою. Озирнувся — нікого нема. Рушив — і воно рушило. Спинився — і воно спинилося. Побіг — і воно побігло. Знову сипнуло морозом поза спиною батькові, а тут міст, освітлений з усіх боків місяцем, скінчився, почалася гребля. З обох боків греблі — болота, драговиння, хащі непролазні з вільхи, диких лоз, очеретів, куги. Глянув батько праворуч — з пітьми гарячі очі світяться. Глянув ліворуч — якісь інші очі горять. Прислухався, а те услід ступає, вже аж дише за спиною. Зібрався він з силою, перехрестив лоба, почав молитву читати; читає і не дивиться ні праворуч, ні ліворуч. Полегшало, принаймні, за спиною дихати перестало. Аж тут і греблі кінець. Ось перші будівлі, а там, вдалині на пагорбку, і рідна хата. Всю видно проти місяця. В дворі — собака Білко, здоровенний білий пес. Набравшися снаги, свиснув батько так, як завжди свистів, коли кликав собаку. Почув Білко і стрілою кинувся до свого хазяїна, на груди вискочив, облизав, завищав з радощів. І одразу де всі страхи ділися. Ідуть удвох, очі в лісі позгасали, і двійник немов крізь Землю провалився.

Удома були схильні думати, що Білко наш був ярчуком. Ярчук — це такий собака, що не боїться ніякої нечистої сили і насамперед відьом. Відьми дуже бояться ярчуків і намагаються їх нищити ще цуценятами. Але народна мудрість знайшла вихід і з такого становища. Щоб уберегти ярчука, його треба виховувати під бороною. Білко наш був приблудний, тому дома й думали, що, можливо, він і виріс під бороною.

Оповіданнями про відьом я був насичений так, як тепер школярі насичують себе пригодницькою літературою. Та відьомський цикл це, по суті, і є зачаток цього сорту літератури.

Стукотять ножі. Капусти нашаткувати треба багато, вечір довгий. Про відьом уже розповіли все, а розповідати все одно кортить. І знову, мов з рукава, сипляться розповіді, та ще які. Часом від них морозом бере по шкірі, деякі з них запам'ятав я на все життя.

У ті часи десь у шпаринах нашого суспільства жили цигани. Доброї слави ці люди межи селянами не мали, бо цікаве й нешкідливе ворожіння циганських жінок, химерні танці циганчат сполучалися з менш веселими пригодами. Про циганів уперто говорили, що вони злодії, коноводи, шахраї. Як не вкраде, то обманить. Про те, як цигани обманювали селян, ходили сотні всяких бувальщин. І з себе цигани були страшкуваті: чорні, патлаті, з білими зубами. Особливо ж вражали очі. Зиркне циган своїми чорними з крапинкою вогню очима, а білок так і блисне. Страшно! По-народному в наших краях цигана називали так: Кирило. Це слово ще й кумедно калічили, вимовляли його так, як його, на їх думку, міг вимовити тільки циган.

Напровесні у нашому селі відкривався ярмарок.

1 2 3 4 5 6