Хай сам Хрисанф пісок місить, спасибі йому!"
І ось там десь на тих шляхах чи від Вошивого до Червонограда, чи від Гнидячого до Червонограда, чи не доїжджаючи Марткнівки, чи вже за Мартинівкою жив чудій Лодимир Лодимирович Черняховський, панок такий. Служив, служив у земстві, мав двадцять п'ять десятин землі і раптом надумав ту земельку продати за готівку, краще — як увесь клин в одні руки.
Земля в ті часи продавалася дорого, але, незважаючи на це, той клин, мов магніт, притягав до себе очі всієї ділової, тобто грошової, округи.
Хрисанф Уласович аж занедужав, так хотілося йому покласти ту земельку в кишеню. Григорій Федорович теж втратив спокій. До потрібної суми в нього не вистачало дев'яног сто карбованців. А в Хрисанфа Уласовича — сто двадцять.
Григорій Федорович мав два варіанти. Перший — позичити, звісно, під проценти дев'яносто карбованців у Хрисанфа Уласовича. Другий варіант: скластися з ним, купити клин удвох, а потім поділити його навпіл, з таким розрахунком, щоб прирічкові болота, кучугури, шелюжища відійшли Хрисанфу Уласовичу, а йому — сірі грунти біля Гнидячого і чорнозем у високому степу.
їхав Григорій Федорович до Хрисанфа і думав про нього: "Він дурний, в Червонограді на Більовці виріс Що він тямить у землі? Йому аби земля, а яка вона — байдуже. Та й чи тямить він щось у цих справах? Чи вміє відрізнити пісний грунт від ситого чорнозему? А грошовитий. Копійку має. Тільки ж і тримать її вміє! Цей даром і гроша на вітер не викине! Цікаво, скільки він заправить процентів? Певне, нагоди не проґавить, злупить... А таки злупить! Та й дурний був би, коли б не злупив! От коли б він до Григорія Федоровича удався, скільки б з нього злупив Григорій Федорович? Десять, двадцять? Е, ні, вибачайте! Йдеться ж тут не про ці дрібниці, а про те, що Хрисанф Уласович за допомогою тієї сотні карбованців багатирем може стати! Землевласником! Це тямити треба. Був задрипаним обкопіювачем і раптом випинається на зовсім інший п'єдестал, на той п'єдестал, де купчиться червоноградське панство: обидва Коваленки — Петро Іванович і Григорій Іванович, Гриневич, пан на всю губу, Родзенко, генерал Надаров, міський голова Бєлий, директор гімназії Коваржик! От яку силу мають ті сто карбованців, що їх не вистачає у Хрисанфа Уласовича, отож, добрий чоловіче, хочеш вискочити в панство,— плати проценти. І плати як слід. Сто на сто! І ні копійки менше!"
Отак до цієї зустрічі готувався Григорій Федорович.
Хрисанф Уласович теж готувався до неї. І думав про Григорія Федоровича так: "Він не дурний, жила, копійку в руках може тримати. І голову. має на в'язах. Розуміє, що мені сто двадцять до зарізу потрібні. І буде лупити. Цього не вчити його. І він, Хрисанф Уласович, не поскупиться. Хоч і сто на сто! Бо... невідомо ще, як все діло обернеться!"
Хрисанф Уласович опустив голову на руки, задумався. В уяві перед ним постав босовило Сокур, знаний на Слобідці, що при Червонограді, як обкрадач могил, злодюга. Три роки тому, восьмого вересня, в день народження пречистої діви Марії27, за угодою з Хрисанфом Уласовичем Сокур прикінчив Сіробабу. Насипав у торбину десять фунтів піску і гахнув Сіро-бабу раз по спині, вдруге під груди. Відбив нирки і легені. Сіро-баба недовго й хворів. Помер так швидко, що Хрисанф Уласович не встиг і боргу йому віддати — шістдесят карбованців з процентами, покійний злупив з Хрисанфа Уласовича п'ятнадцять процентів. Сокур був живий, здоровий, пиячив під шопою. За ту операцію він узяв тоді з Хрисанфа Уласовича п'ять карбованців плюс півкварти горілки, тобто плюс сорок шість копійок, разом п'ять сорок шість. Якщо тепер вони полагодять справу з Григорієм Федоровичем, то доведеться йому, Хрисан-фу Уласовичу, знов удатися по допомогу до Сокура. Досвід у нього який і робота чиста!
Біля хвіртки заторохтіли колеса. Хрисанф Уласович скинувся, визирнув у вікно. Григорій Федорович стояв на тротуарі і розплачувався з візником, старим Стешенком, дурним п'яничкою, що вік візникує, а не спромігся й на путню хату!
Хрисанф Уласович поспішив зустрічати гостя, вийшов аж до хвіртки і загув привітно приємним голосом:
— А видом видати! Слихом слихати! Дорогий Григорію Федоровичу, моє вам найщиріше шануваннячко! — Він уклонився і шанобливо гостя пропустив перед собою. Коли проходили темні присінки, в нього враз думка блиснула: "А коли без ХГокура, коли самому отут, у присінках, обухом?.. А вночі в садку закопати та й по тому?.."
Думка виникла так раптово і з такою силою вдарила Хрисанфа Уласовича в голову, що той аж вперед, до Григорія Федоровича, смикнувся. Порух його передався Григорію Федоровичу—Він хитнувся вбік, думку йому мов жариною опекло: "Стукне отут обухом! І гроші пропали!" Багато грошей Григорій Федорович ніколи не носив при собі, все ж зо дві десятки лежали в партманеті. Від цього лоб аж гарячим потом укрився, і Григорій Федорович тісніше притис партманет до стегна.
Але все вже минуло — і в нього, і в Хрисанфа Уласовича. Гра дурної уяви! Просто в сінях темно було, як уночі, а в пітьмі всяке на думку спадає.
Поки Хрисанф Уласович знаходив клямку, відчиняв двері, обидва вже встигли заспокоїтися.
А Фесько Кандиба з жінкою тим часом чимчикував на Низ, додому. Наздогнали Захожаєву Лукирю. Лукиря маленьке ситечко несла, таке акуратне та гарне! Чорноволова Єлька набрала на кофтину ситцю по шість копійок аршин. Ситець так і вигравав квітами проти сонця.
Ще нижче, аж за самим залізничним мостом в ремісничому центрі, де з одного боку чорніли кузні Рохмана, Бабича, а з другого — кузні братів Черненків, їм назустріч вискочив на своїй тачанці, розмальованій у зелене з жовтою квіткою, сам Северин Вакулович Китайгора і так промчав на своїх конях-зміях, що Наталка Полтавка ледве встигла одскочити набік.
— Тю! — гукнула вона.— Скаженюка!
Легко їй було так вигукнути. Та не в легку історію потрапив Северин Вакулович. Річ ось у чім. Ще в ту неділю він договорився з Чернявським за землю. Северин Вакулович купував її всю зараз з болотами, пісками, кучугурами, шелюгами. А грошей усіх не мав. Сьогодні ж, спродавшися на базарі, нестачу поповнив, та коли вирушив до Чернявського домовлятися остаточно, з'ясувалося, що виторг пропав і замість нього в кишені знайшлася викроєна хрестом дірка.
Це був удар! За ним послідував другий. Григорій Федорович, до якого помчав у Шахівку Северин Вакулович, додому ще не повернувся. Отож і позичити грошей у Шахівці не було в кого. Закусивши губи, аж кров з них чвиркнула, кинувся Китайгора назад, у Червоноград. Там протоієрей, отець Андрій Леви-цький, позичав гроші під векселі, з процентами, а крім того, брав додаткові проценти натурою. Степовики привозили йому додому кавуни, дині, огірки, цибулю, свіже, квашене.
Тепер Северин Вакулович мчав до панотця повен надій. І рантом, уже проминувши Наталку з Кандибою й іншими шахівчанами, пригадав, що того разу, оплативши Левицькому вексель і законні проценти, він утримався від сплати процентів натурою. Мав привезти і діжечку сиру, й грудку масла і — не привіз. Протоієрей жив самітно, мав вісімдесят років, все що привозили йому за проценти степові боржники, складав у комори, у льох, і там воно злежувалося, пріло, гнило. Позбувшися на старості розуму, він переводив святий продукт, то краще хай його сам Северин Вакулович використає, ніж воно буде гнити в темному льосі здитиненого священика. І не повіз ні сиру, ні масла!
А отець Андрій, як виявилося, не забув про проценти з Китайгори і якось через старого Каніболоцького переказав: "Нагадай Северинові, хай не плює в криницю. Мало чого на віку не буває!" Северин Вакулович тоді й вухом не повів, а тепер, пригадавши все те, весь потом гарячим вкрився. Дорога до отця Андрія була закрита. Замкнена на сім замків.
І Северин Вакулович опустив віжки та заразом з тим і вуха. Завернув коней і виїхав на шахівські луки не шаленим чвалом, як попереду, а знесиленою ступою, шагом.
Отак, плентаючись, і наздогнав Феська Кандибу, його Наталку з новенькою колискою в руках, Захожаєву Лукирю з ситечком, Чорноволову Єльку з її квітчастим ситцем, бабу Захожаїху з поросям. Тут-таки до них прилучилися Мусій Прихідько і Йван Риштак, інакше Наливайко, Випивайло, Барило — як кому.
Северин Вакулович сидів не на колисці, а на передку, на шаньках з вівсом для коней, опустивши голову на руки і поза-стромлявши пальці в довге, чорне, примащене оливою заради неділі волосся. І час від часу підіймав те волосся вгору так, що воно аж тріщало.
Така картина не тільки звеселила, а й здивувала шахівську компанію.
— Ось биймося на що завгодно,— сказав Іван Риштак, дивлячись ка здитинілу постать Северина Вакуловича,— що фортуна його обминула сьогодні.
Фесько Кандиба перейшов китайгорівським коням дорогу, спинив їх, став проти Северина Вакуловича, сказав:
— От бачите, Северине Вакуловичу, ми і знову зустрілися... І скажіть, чи не собачий син Мусій Прихідько: каже, що може карбованця кинути далі, ніж я? Це він, Мусійко?! Та нізащо ка світі!
Виступ Феська був несподіванкою і для Мусія Прихідька. Та він лише якісь півсекунди зачудовано дивився на приятеля, з яким пройшов у життєвому пеклі вогонь, води і мідні труби, і в наступну мить уже став до гри. З виразом цілковитої зневаги під руденькими своїми вусами він сказав пристрасно:
— І ви вірите, Северине Вакуловичу, цьому шалопуту?! Та він за три копійки три дні на все село гавкатиме!
— Це я?! — гримнув, повернувшися до нього, Фесько Кандиба, засунув руку в кишеню, дзвякнув там дріб'язком, а коли руку вийняв — на долоні в нього лелсав новий срібний карбованець. Підкинувши його кілька разів, Фесько сказав: — Йду на десять карбованців. Докинеш — твої будуть. Не докинеш — начувайся. Побачимо, хто загавкає ка всю Шахівку?!
Розбийте заклад, Северине Вакуловичу! Ну! — вигукнув Фесько і виклав на тачанку червоненький банкнот на десять карбованців.
— Що ти робиш, божевільний голодранцю! — скрикнув Северин Вакулович.— Це ж гроші, чуєш — гроші! Не сміття! Коли в тебе є зайві, то замість того, щоб розкидати, позич мені щось! Буду все життя дякувати. Кажу правду, тут грошей так треба, що аж коліна трясуться.
Северин Вакулович казав правду. Думка про двадцять п'ять десятин Чернявського заморочила, сп'янила його.