Об'їждчиком узяли свого чоловіка — Караїма Явдокима, батько яїсого п'ятдесят років працював на безаківському хуторі прикажчиком і мав славу запопадливого панського" слуги — шахівчани звали його посіпакою. Та Явдоким у батька не вдався, пішов кривою стежкою, від чого в голові у нього створилося сум'яття, яке позначалося тим, що людина була неспроможна відрізнити кишені своєї від панської.
Ліс стояв могутнім прямокутником, витягненим з півночі ка південь. Так у ньому були й дороги прокладені. Та одного разу Окрім Денисович змінив свій маршрут і поїхав на об'їзд не впродовж лісу, а впоперек. Що він тут побачив! Той Явдоким дійшов до такого нахабства, що перестав навіть маскувати крадіжки: пеньки проти сонечка лисніли неприкритими головами!
Караїма Явдокима з лісу довелося прибрати, і ось тепер, дивлячись на Феська, на його спритність, сміливе обличчя, практикант подумав: "Це мене сам бог призвів наспіти на цю розмову солдата з тими сільськими мурмилами!" І він сіпнув віжками коня так, що дрожки під'їхали просто до мальовничої групи.
— Чим можу служити? — гупнув каблуками Фесько.
Охрім Денисович непривітно повів очима в бік своїх хвостових кадрів, і ті одразу ж позадкували на леваду. Тоді він сказав Феськозі:
— Коли хочеш,, можеш стати до нас за лісничого в Дубових Грядах. З харчами, чобітьми і рушницею. Що скажеш?
— Та от подумаю,— відповів, не хапаючись, Фесько.— Ліс — діло дуже добре. Вийдеш на узлісся, а по степу стрепети, дрохви бродять. Качки на Дикому озері! Скотаренко Сидір каже — диких кіз бачив. А хатина там стоїть, чи Явдоким і хатину на вітер пустив?
— Пустив,— відповів Охрім Денисович.— Але хатину поставимо. Це діло не складне.
Фесько копирснув кущ калачика:
— Гаддя та вужів там у руїнах Явдокимової хати! Та здоровенні! Олексій Безродний одного полоза за хвіст ухопив, так куди! Вирвався. Каже — холодне, бридке, фе! — Фесько аж плечима пересмикнув. Згодом додав: — То я подумаю, а завтра вранці і загляну в контору.
Охрім Денисович кокнув на коня, завернув його на дорогу, їхав, думав і ніяк збагнути не міг, яка сила могла загнати Сидора Скотаренка, Олексія Безродного та, може, й не тільки їх у таку далечінь... Ну, коли б були господарями при конях, але ж шарпачня, голодранці, босота, злидні! На дрохв ходили милуватися; стрепетів слухати! Хе, лірики! Хтось з багатих хуторян наймав дуби красти, пішки. Заїхати в насадження на підводі — значить слід залишити, а так — навалять на плечі колоду і по цілині до битого шляху, вночі, а там уже й на бричку можна... Охрім Денисович сплюнув.
На другий день вони й домовилися.
З того часу й почав Фесько Кандиба жити в лісі. Він тепер уже ке мав потреби бігти шукати роботи, думати про те, де дістати на хліб, сіль і олію, а діловито щомісяця одержував належну платню.
Наталка й раніше мала великий нахил до куховарських умілостей, а тепер у міру сил почала доводити на ділі, що нахил той не безпідставний був. Пироги, вареники, млинці, пампушки, еге, чого тільки не з'являлося на припічку в неї!
Минув якийсь місяць-другий — і Фесько Кандиба сам став, як пампушка,— білий, повновидий, чорновусий, достеменно козак Мамай п, як був намальований на дверях у шинку в покійного Вакули Китайгори.
Наталка теж почала повніти. Щоб більше вгрузти в ідилію, скопала пустош навколо своєї сторожки, випустила з сіней перші два десятки курчат з квочкою.
Фесько злагодив комбіновану споруду, нижній поверх якої призначався для підсвинка, верхній — під курник.
Незабаром у хаті у Наталки завуркотів кіт добрячої сенчен-ківської породи з Шахівки.
— А отут, Фесю,— якось сказала Феськові Наталка,— поставиш хлівець і загороду для телиці. І попроси в пана латку степу. На нечаївщині лісничому Казаринові віддали горб під жито, а долинку, що під горбком,— під городи. Він там кавуни сіяв. Пам'ятаєш, які уродили?
— Еге ж,— відповів Фесько.— Казарина вони добре прикрутили. Має панську хату, горб, видолинок під горбом. І дітей... Скільки їх у нього, Наталю?
Наталка почала пригадувати, налічила дев'ятеро: чотири дівчини і п'ять хлопців. Найкраще пам'ятала вона Микиту, свого однолітка, все любив співати: "Стук-грюк в віконечко, вийди, серце, на ґаночок, дай коню зсди!" 18. Поки менший був, то й співав, а підріс — угруз у панській економії, то вже й не чути стало.
— Бач, дев'ятеро,— сказав Фесько.— Ще раз кажу — нема цепа міцнішого за оті дев'ять ротів. Казарин перерветься вчетверо, а доведе конторі, що хліба даром не їсть. Випивши, так і добрим людям каже: "Ви вже на мене не гнівайтесь. Мені треба собакою бути. Ну, ціпилно вирізати, бич до ціпа, це зрозуміло, і контора за це ганяти не буде,' а вже щодо сволока і підсішка, то тут, перш ніж рубати, подумати треба. Казарин не почути не може, на те його в лісі лісничим постав/хено. І дано берданку. Отак, люди добрі".
— Еге ж,— відповідала Наталка.— Справді, де йому дітися, коли свого ні кола ні двора! А ротів дев'ятеро, та їх двоє.
Прийшла неділя. Фесько і Наталка подалися в Червоноград на базар. Хромові парубоцькі чоботи Феськові були непридатні для роботи в лісі. Взявся придивлятися до ялових. У Наталки був свій інтерес. У її хатинці, в лісі, тесля, гіркий п'яниця Гнат-ко Клинець, уже угвинтив гак у стелю. Такі гаки повгвинчува-но чи повбивано в усіх шахівських хатах. І не посеред стелі, а сюди, ближче до полу — так у Шахівці ліжко називалось. До таких гаків люди колиски підвішують.
Колиска — це ящик з фігурними стінками і рядняним дном. Вірьовки, пірамідально зведені в одну точку до гака в стелі, називалися вервечками.
Звісно, ця споруда повноцінною колискою ставала лише з того моменту, коли в неї потрапляла лялька, загорнена в пелюшки,— ївасик або Марієчка. Гойдали колиску за вервечки, але не тільки за вервечки. Вервечка добра річ, коли молода мати, сидячи край полу, обома руками колише своє дитя і наспівує. Коли ж вона після цілоденної роботи приляже на піл подрімати трохи, тоді замість вервечки бере в руки смикалку, прироблену до широкого боку колиски. Дрімає мама і все смик та смик за вірьовку, а колиска усе хить та хить! "Люлі-люлі, налетіли гулі!.." 19 Спить мама й колише. Спить Івасичок і колишеться.
І в Наталки гак був угвинчений в стелю, сюди, ближче до полу, а ще треба було розжитися на вервечки та купити й саму колиску. В давніші часи дно до колиски приробляли з ряднини, складеної вдвоє,— міцно й надійно, не прорветься, і не вилетить Івасик. Тепер колискові майстри занедбали старі надійні традиції і денце почали ставити з лантушини водносталь. А вона ж як кисейка сзітиться, гляди — от-от і прорветься. А щоб баки покупцеві забити, розмальовували лантушинку зеленими півнями з величезними червоними гребенями. Задивиться мати на такого півня, залюбується, а про найголовніше забуде.
А Наталка не забула, сказала тому вербівчанському чоловікові, що колиски майстрував і продавав:
— Ото воно таке денце день-два потримається, а далі й обірветься.
Вербівчанський чоловік відповів:
— Он у баби Гуски з парусини поставили. То що, вдержала? Це вже як бог дасть! Бо важить не поткання, а цвяшки. Постав залізні: обіржавіє навколо. Хочеш, щоб колиска сто літ у хаті гойдалася — став цвяшки мідні.
— А ви ж які поставили, дядьку? — спитав Фесько.
— Про мідні це я к приміру тільки сказав,— відповів вербівчанський чоловік.— Он Петро Іванович Коваленко на автомобілі їздить. То я що, на нього дивлячись, своєї Гнідої зречуся? А дзуськи! Бач, яка он — так вухами і стриже, так і стриже, Мілітриса Кирбитіївна! Давав циган десятку, не взяв, а тепер жалкую. Дід Махтій-шкуродер каже: "І задарма такої не візьму. Бо й цурки не діждеться. Здохне по дорозі, що з нею робити тоді?"
— А на плечі взяти? — обізвався Захожай Карпо.
— Не візьме,— відказав його сусіда через тин Андрій Сенченко.
— Чому? — спитав Пугач Микола, теж шахівський чоловік.— Не потягне?
— Та ні, бачиш, хребтина — як пилка: перепиляє плече! Люди пішли в сміх, у регіт. Сміялася й Наталка і тільки
згодом, додому прийшовши, оглянула цвяшки: залізні, та й тих не більше, ніж зубів у баби Захожаїхи.
На базарі Фесько здибався з своїми давніми приятелями Мусієм Прихідьком й Іваном Безродним — з отими, що бенкетували тоді з Северином Вакуловичем та разом і шелюговою кашею закусили.
Край базару стояла шопа — комірчина без вікон, без дверей, з однією покрівлею. І з довгими лавами. Це був пункт, якого ке міг обминути жоден з базарників. Одним боком пункт впирався в ряди, де червоноградські молодиці демонстрували своє хлібопекарське уміння і випікали такі паляниці, що досягали й неба. Пшеничні, на хмелю. Розріже хлібину, і дивовижні пахощі яку завгодно смиренну душу спокусять! З другого боку до шопи підходили ряди з м'ясивом, з гарячими борщами, закусками з вареної яловичини і печеної свинини.
Свинину червоноградські спокусниці шпигували зубками часнику, хто й зарікався скоромне їсти 20 — утриматися не міг!
Третім краєм ота шопа виходила на Дику вулицю. Тут вряд стояли хати Івана Сидоровича Книгочія — легкового візника; поруч неї красувався гарненький дімочок учителів — братів Троянів, слава про вченість яких котилася по всьому місту. Отам біля троянівського дімка й містився поважний будинок заможного крамаря і церковного старости славетного Савелія Сильвестрозича Кривенка. По другий бік базарної площі Савелій Сильвестрович побудував чималу крамницю, де охочі могли б купити, що кому треба: як крейди, то крейди, як дьогтю, то дьогтю, а також скільки треба сувоїв шпалер, гасу й помадки їстівної.
Магазин свій Савелій Сильвестрович поставив при широкій дорозі, що вела з міста на Шахівку. В Шахівці дорога розбивалася на чотири течії. Ліва течія вела на Олянівку, Полівку 21, Петрівку 22; і ще кудись там далі, в піски. Права — круто відхилялася на захід, ішла тут паралельно річищу славної червоноградської річки Берестової. На цій дорозі стояли Мартинівка, Вільховий Ріг, Обазівка 23 і щось там далі за ними. Дві інші течії магістральної шахівської дороги, пронизавши кучугури, якими закінчувалася річкова заплава, виривалися у високі чорноземні степи, що через хутори Вошиву, Гнидячу, Кобзівку пробивалися до Новомосковська і далі. Двадцять або тридцять сіл тулилися до великої шахівської дороги з усіма ЇЇ відніжжями.