Чоботи колись були чорні, а тепер руді від роси, халяви — на зборах, низькі, так що штани, заткнуті в них, звисали мало не до землі. Дражнили його Киндило, а ще Келді-Мелді їскулоп. Сідав обідати окремо від робітників, їв з горщика, розбитого навпіл. В одній половинці тютюн тре, в друг ій подають Левкові обід. От прийде обідня пора, дід Левко гукає: "Гавриле, давай обідати!" Гаврило иабира черпаком з казана борщу і подає первака дідові Левкові туди, де він сидить, як копиця, дожидає обіду. Ложка в діда дерев'яна, власна, здорова, тільки трохи менша за черпак. Поїв, гукає: "Гавркле, підсип ще!" Отож виїдав два черпаки борщу і два черпаки каші, политої салом. Поївши, випивав три кухлі сирівцю і лягав відпочивати.
Ввечері кухар Гаврило копав ями, вузькі, глибокі, наливав у них води, зверху соломою притрушував. Хлопці ходили по лагерю сюди й туди, дивись, хтось і шурхне в прокопчик. Одного разу і дід Левко потрапив ногою в яму, набрав холодної води в чоботи. Сміху було!
...Отож іще про одну квінтесенцію.
Все життя він був людиною фізичної праці — різноробом, садівником, городником, хліборобом нарешті; і те, і те думав про себе, тільки ніколи не думав, що він від природи мав творчий дар. Та ще який!
Не знав, тільки відчував, що якась дивна сила підносила його над денними клопотами і вела кудись своєю окремою дорогою. До своєї долі різнороба він приєднав пристрасть до співів; жадоба діяльності поставила його на чолі хору. Ішли роки, мінялися покоління, приходили й одходили співаки, а хор жив скільки там років — тридцять, сорок, п'ятдесят?! На п'ятдесят шостому році нелегкого життя навчився на бандурі грати, зібрав біля себе людей — утворився цілий ансамбль бандуристів! Тричі життя било по цьому ансамблю, хто на війні згинув, хто сам помер, Марка Кириловича Марченка на західних землях бандерівці67 вбили, та, незважаючи на це, ансамбль щоразу відроджувався. Коли шахівські резерви вичерпалися, на поміч місто прийшло. Останній ансамбль був увесь сформований з чер-Боноградської молоді.
І пригадується передостання зима його. В хаті, як і п'ятдесят років тому, людно, гомінко. Навколо все молодь, старі гвардійці — обидва Калюжні Івани, Григорій Ілліч Балковий, Григорій Денисович Марченко, Марко Кирилович Марченко — навіки одійшли. І його вже гнуть, хилять літа. Сидить на ослоні під стіною змалілий, голова ж, як і все життя була,— ні руда, ні русява, ні багата на волос, ні зовсім лиса,— щось там стирчить, щось приляга під долонею! Сперся об стіну, задрімав — уже вісімдесят два! Саме тоді в Червоноград прийшла нова пісня "Та вже ж третій вечір, як дівчину бачив"68. Згадали хлопці про неї, взялись за бандури й спинились — утратили тон69. Почне один — високо; почне другий — низько. Морочились, ні до чого не доморочились, тоді Білокікь за плече його смик-смик: "Тону не схопимо, допоможіть!" І він скинувся, розплющив очі, підвів угору два пальці, ніби то був камертон, прислухавсь до чогось внутрішнім вухом і одразу подав потрібний тон.
Сестра розповідала про фронти, які через Шахівку чотири рази прокочувалися. Все горить, вибухають снаряди і бомби, люди рятують що можуть, а він тільки й вихопив з полум'я що бандуру. Сидить на пожарищі, інструмент притиска до колін. Радянські війська наступали, потім відступали, засідали, від-стрелювалися на згарищах і тут надибали діда, взяли із собою. Стрілянина така — світу білого не видно, а в закопі бандура гуде. "Глянула я,— каже сестра,— обімліла, вітер шарпа те нужденне волосся, а він на бандурі жару надає, сам співає, солдати підхоплюють. Кричу: "Тату, ходімо в погріб!" А він мені: "Ховайся вже, дочко, сама, а я знайшов своє місце!" А було те під час ізюмо-барвінківських подій70. Відбивалися солдати скільки могли. Як довелося розлучатися, офіцер тієї частики каже: "Чекайте нас, бандуристе! Зустрінемося — ще награємося і наспіваємося!" Та так і не повернувсь лейтенант. А він ще довго, і не рік, і не два, чекав звістки. Зійде на горбок і вдивляється в бік греблі — чи не покажеться знайома лейтенантова постать".
От така квінтесенція.
Відступає нічна пітьма. Настав новий день. Я знову дома!
Глянеш побіжно на Шахівку, Червоноград — розділені вони лише тоненькою смужечкою Берестової, і складеться враження, ніби навесні спостерігаєш розквіт природи. Ось перед вами жовтий від торішнього бур'яну, трави й листу вигін. Та придивіться ближче і побачите, як мільйонами зелененьких шпичаків витикається нова соковита трава. Майдан ще сірий, ще жовтий, але ви вже знаєте, що незабаром настане царство веселої барвистої весни.
На старих межищах виростають нові тини. Скрізь по дворах, як щогли, біліють нові сохи й підсошки, підводяться вгору крокви. Дядька Савку — Савелія Олександровича — зустрів на мосту через Берестову. Виникла нова посада — мостового сторожа — він і найнявся за сторожа. Високий, з перехиленим правим плечем, очі дивляться через голову мені, стомлено.
Спираємось на перила давні, знайомі. Скільки разів, проходячи мостом у Червоноград і назад, спинявся я тут, щоб ще раз і ще раз поглянути на вічно живу воду Берестової. Вибирав крихітки з кишень, кидав униз. Дрібненькі порошинки падали на змережену хвильками гладизну річки, і зразу ж туди прожогом збігалися рибенята, голівками докупи, а хвостиками на всі боки, віялом. Тут ми з Захаром Калниболоцьким потопили свої "Катехізиси" 71— класичну працю митрополита Фі-ларета — ще навесні 1916 року. Навіщо вони, мертві, нікому й ні для кого не потрібні книги?
Все скоїлось просто: млин, ставши державним, Тридцятим, провів колійну вітку з свого дворища до самої залізниці. Всі шахівські важковози залишилися за брамою, і Савка теж.
Ми стоїмо над перилами. Не одну й не дві ночі, перекидаю чися з боку на бік, йерекладав він свої думки так і так. Не див. лячись на мене, знов гупає тими брилами. "Знаєш, між іншим, щоб виорати одну десятину, треба п'ятдесят кілометрів прочовгати! А кому п'ять десятин випало, шість? Сто, двісті п'ятдесят, триста кілометрів! А ще волочити, а ще сіяти! І — косити! По-циркай косою, як вона відразу й п'ятнадцять сантиметрів не зріжеІ-А в гонах — двісті п'ятдесят метрів. Скільки разів треба махнути, щоб пройти насхрізь ті гони? Скільки на це сили потрібно! А получка —— раз, восени! Де таке безглузде діло бачене: раз на рік! Млинова "контора, навіть безаківські конторщики виплачували получку раз на тиждень, в суботу! А тут — рік працюй, рік получки жди! Нечувано, небачено, моторошно! А коли Ілія72 запізниться своєчасно грім і хмари нагнати на небо, тоді що? Перепічки з дубової кори кусай? Ні! ї ноги не ті. І охота не та. Коли б оце знову поторохтіти на бричці в Тридцятий, біля чувалів узятись, плечима повести, та й не так, як Прокіп Гарбуз, що один лантух кинув так, другий впоперек!
Хто скаже, що в Савки чували один на одного боком дивилися? Не було такого. Вже Савка як укладе їх на бричці, то лежать один в один, спинка до спинки, рубчик до рубчика, неначе на возі не шістнадцять лантухів, а великий один, самому було весело глянути! "Ех, Савелію, Савелію; Савелію Олександровичу! Ну, що ви гарного знайшли в тій бричці з шістнадцятьма лантухами? Нудьга, скучнота! Та й дорога яка! Бита, хурна бруківка до залізничного мосту, а за мостом — вибої, ковбані, влітку пилюка, очей не продереш, восени конотопище! Ви вийдіть за Шахівку, гляньте у високий степ! Без кінця, без краю! Ви пам'ятаєте, які пшениці й вівса двигали хвилями на широких Безакових ланах? А тепер це все — не чиєсь, не чуже — своє! Га? Чуєте? Чуєте, Савелію Олександровичу?" — "Добре це в тебе виходить, Іване. Тільки ти сам спробуй. Доводилось тобі за плугом ходити? Ні? Батько спрямував на іншу дорогу? А мене життя на оту іншу дорогу поставило. Нудно, Іване, без заробітку, без получки, без такої страшної для тебе куряви, без ко-нотопища! Дай три карбованці, збігаю до Михайленчихи, хоч вип'ю з горя..."
Крім парових вальцьових млинів, працював у Червонограді спирто-горілчаний завод. Був у нас підпарубок Матвій Зубенко, так його, мов магнітом, тягло туди. Коли говорить про цей завод, аж витягається і саме в той бік, де в місті та винниця побудована. І чого б, сказати? Адже в Шахівці під самим носом у нас працював пивозарний завод Вільгельма... то пак Василя Васильовича Вуліха, не того, що був автором шкільного підручника "Геометрія Вуліха", а іншого якогось.
Пиво Василь Васильович Вуліх варив під маркою "пільзен-ське", і не було в повіті жодної путньої людини, яка в спеку не спробувала б помочити вуса в кухлі його пільзенського пива. І пиво прищепилось у Шахівці, та ще й як! Шахівські люди, не всі, звичайно, а млинові й залізничні, навіть на свої куці жнива не виходили без півдесятка пива.
Куці жнива, еге ж, куці. А чому? А ось чому. В ці часи Ша-хівка вже зовсім була обезземелилась. Середній наділ — півтори десятини, максимальний — три десятини. А то все десятина, три чверті десятини, півдесятини; були такі, що мали тільки садибу, та й вже. Отже, скільки часу потрібно, щоб ту десятину скосити? Як на людину, як на епоху.
Дядько Кузьма — мій рідний дядько — витрачав на десятину два дні. Його син Лаврентій Кузьмич важковоз валив десятину за півдня. Бо в поле без ковбаси, без сала, без доброго борщу з м'ясом не виходив. Улигичить чоловік миску борщу, закріпить перемогу м'ясцем, ковбаскою, салом, то що йому та коса, не до таких тягарів у млині звик! А в дядька Кузьми було все інакше. Мав одну конячину, півплуга та оту десятину землі. Живився все життя нечищеною картоплею "в мундєрах", капустяним борщем, якому й не снилася якась кісточка. Сам високий, кощавий, сорочка на плечах висить, як на жердині. На жнива в поле брав окрайчик хліба житнього, сулію сирівцю. Оце і вся пожива. Косне раз-другий і знесилився. Живіт під-тягло, за печінку смокче, і рук не здійме. Ще й до снідання далеко, а вже весь залитий потом, голова заюшена, жалюгідна, на сорочці встигло вже з'явитися і висохнуть десять орлів. А бий тебе сила божа з такою роботою! Дві епохи, два покоління.
А тому Матвієві без інтересу пивоварний заклад Василя-Вільгельма Васильовича Вуліха, він до спирто-горілчаного заводу поривається. Каже: "Дорвуся — сулію вип'ю!" Дорвався.