(Хто попорпається в давніх літературних анналах, обов'язково знайде і Юліяна Шпола.) В 1917 році він був молоденький студент-медик, кучерявий і гарний, як дівчина. І ми, шкільна малеча, з пошаною і внутрішнім тремтінням дивилися на нього і перешіптувались між собою: "Он пішов Миша Яловий". А потім прийшли гайдамаки з німцями ш, і Миша став екс-головою Червоноградської Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів.
Зустрів я його в 1924 році в редакції журналу "Червоний шлях". І він уже був не кучерявий, як і належало редакторові такого поважного органу. Любив дуже сонце, життя, мовчазність. Сидить, було, на' лаві, підставивши велику голову свою під яскраві сонячні промені, і все мугиче, мугиче колись десь почуту й незабуту пісеньку:
Скоро солнечное лето, Чьи-то сбудутся мечты,
Покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты Ароматные цзеты!
Мовчки, повільно ходив вулицями Харкова і вимовчав роман "Золоті лисенята".
Діяв і уславився в Червонограді Порфир Денисович Мар-ТИНОВРЇЧ 12 , художник, етнограф, добрий знайомий нашого батька Юхима Гавриловича Сенченка. Отже, в мої двадцять років він був уже зовсім старим дідусем. У батьків я бачив його багато разів, але сам уперше зустрівся з ним у 1920 році на глеястому березі Берестової. Всі береги Берестової під Червоноградом низькі, трависті, болотяні, грузькі і лише в одному місці, саме на глеястому березі,— високі, сухі, справді складені з глею.
Це було улюблене місце всіх купальників із Шахівки, червоноградського Низу, рівно ж як і червоноградської Гори. Отут, на цьому високому й сухому березі, і зустрів я його.
Річка вже почала спадати, оголивши тверді затужавілі уступи. Він сидів на верхньому уступі й задумано, а може, й стомлено дивився на річку. Особливий, прикметний, зовсім не схожий на всіх дідів, яких мені доводилося зустрічати. Найбільше вражав великий, особливої форми кіс. Здавалось, потягни його трохи за кінчик — і дотягнеш до підборіддя. Кажуть, що замолоду в домашніх спектаклях він неперевершено виконував ролі Гриця безп'ятого 123, Мефістофеля 123 і Баби-Яги1 5.
Глеястий берег переходив у зелений, засланий споришевими килимами, моріжок. Тут, на спориші, і викачувалися купальники, гріючи ребра проти чарівного червоноградського сонечка. Далі за моріжком стояла могутня стіна сторічних берестків..
Ніяке дерево не шумить так журливо, як старі берести. На вербах листя м'яке, ніжне, навіть лагідне. І шум вербовий ніжний і лагідний. Жерстяне дубове листя у вітровій викрешує іскри, в його шумі гнів, завзяття, наступальний порив. І дуби не шумлять — гудуть. А берести, старі меланхоліки, беруть серце в полон, сповнюють солодкими болями, заносять бозна-куди, аж плаче те серце — і не знати від чого: від туги, від щастя чи поривань.
І того ранку берестки шелестіли. Одним вухом прислухався до того бентежного шуму, другим — до дідуся. Він був учнем
Академії мистецтв у Петербурзі, вважався незрівнянним рисувальником, дружив з художньою молоддю, серед інших і з Іллею Рєпіним 6 і виявляв у тих змаганнях такі сили, що тяжко було б сказати, хто з них у майбутньому стане справжнім Рєпіним.
Потім сталися важливі обставини. В життя Порфира Денисовича втрутилися фатальні сили, і відтоді він змушений був залишити старі шляхи і піти новими шляхами. Якось в надзвичайно важливій і відповідальній розмові божа мати розповідала Порфиру Денисовичу про так звані Устенські книги українського народу. До татарської навали Русь стояла на вершині культурного розвитку, мала багату літературу, зокрема були тоді на Україні свої Шекспір і Еразм Роттер-дамський 127, Гете 128 і Пушкін, Байрон 129 і Лєрмонтов. Перед татарським лихоліттям 1 0 мати божа зібрала найрозумніших і найблагородніших мужів і звеліла їм врятувати для майбутнього всі оті цінності. Кожен з них мусив вивчити напам'ять одну з книг з тим, щоб передати її наступним поколінням.
Таких Устенських книг мало бути двісті сім. Отож, розповівши про все це, мати божа сказала далі Порфиру Денисовичу: "Те лихоліття для нашого краю вже минуло. Іди, Порфире, трудися, збирай Устенські книги докупи". І Порфир Денисович, залишивши олівець і пензель художника, вирушив у вир життя збирати Устенські книги і вже назбирав десять скринь, а роботі ще не видно й кінця...
Ми ходили до нього додому, і я бачив ці скрині, гори списаних невтомними пальцями рукописів.
Трагічне життя, і в цій трагічності скалки з відблисками далекого піфагорійства 131 з його музикою цифр, адже Устенських книг має бути 207, бо коли 207, то буде всім! В театрі він має сидіти в 7 ряду, місце 7, інакше й на виставу не піде!
До нього линули з усіх усюд державці Устенських книг, і від них він записував дивовижні речі.
Ми сиділи над річкою Берестовою в чудовий весняний день, і під меланхолійний шум берестів він читав напам'ять записи від якогось мандрівного кобзаря. "Впізнаєте?" — прочитавши чималенький шматок, спитав він. "Пізнав",— кажу. Те, що прочитав Порфирій Денисович, як дві краплини води скидалося на лермонтовського "Демона", лише текст звучав українською мовою., "Нічого дивного,— пояснив Порфирій Денисович.— П'ятсот років тому Україна мала свого "Демона", і ось тепер я його розшукав і записав від..." Вій назвав ім'я кобзаря, від якого запис зробив! Як пізніше дізнався я, текст, який потрапив таким незвичайним способом до Порфкра Денисовича, належав перекладачам Лєрмонтова українською мовою Руланському 132 і Старицькому 133! Але ж кобзар! Видно, чоловік і психіку клієнтів своїх знав, і знав своє діло: доніс-таки Устен-ські книги з правіку у двадцяте сторіччя!
Вислухавши мою розповідь про зустріч з Мартиновичем, батько наш, Сенченко Юхим Гаврилович, сказав: "Еге ж, Порфир Денисович химерний!" І додав дещо від себе. З його розповіді випливало, що Порфир Денисович мав дар зашивати оповіді людей особливими титлами, які давали йому змогу хоч і через десять років відтворити голос розповідача. Батькові і його товаришам, які працювали разом з ним у саду Мартино-вича, особливо запам'яталися розповіді шахівського мешканця діда Івана Некрія. Тож, обравши слушну годину, вони напосіли на Порфира Денисовича, щоб воскресив голос покійного дідй. Порфир Денисович пішов у кімнати, виніс рукопис, присів біля заробітчанина і почав бубоніти, і робив це так, що слухачам здалося, ніби вони чують голос живого Івана Некрія. Така разюча була подібність!
Задумався, потарабанив своїм звичаєм пальцями по столі, сказав: "А то в саду Порфировому було ще таке. Копали ми перевал, і знадобився хазяїн. Послали в кімнати Івана Максимовича Калюжного, тоді ще парубчака, сходи, мовляв, ПОКЛИЧ. Пішов Іван Максимович, незабаром і з'явився — збентежений, зніяковілий. "То що там таке? Де ж хазяїн?" ї Йван Максимович розповів своїм товаришам, як він зайшов у кімнату, як побачив за столом людей, як, скинувши картуза, сказав "добрий день", як уклонився і як на його привітання ніхто й бровою не зрушив. Подумавши, що, може, мовив тихо й невиразно, Іван Максимович повторив привітання ще раз, уже голосніше, розбірливіше — і знову без одзвуку. Отак зніяковіло й збентежено і з хати вискочив. Пішли сміливіші перевірити розповідь Івана Максимовича й побачили, що він за живих людей прийняв портрети, розвішані над столом!"
А згодом від нашого батька почув я ще й інші розповіді.
Мав Порфир Денисович у Червонограді садибу з садом і хатою, вкритою очеретом. Хата поділялася на дві половини. В тій, де стояла вариста піч, жила мати Мартиновича із дочкою. Половина Порфира Денисовича складалася з двох кімнат — більшої і меншої. Кімната, що від вулиці, була вся загромаджена рукописами знизу доверху. В другій кімнаті він сам жив. Тут стояв стіл, два стільці, на столі житня хлібина і з хлібину ввіткнута велика грудка солі. На стінах картини, намальовані самим Порфиром Денисовичем. В кутку "Тайна вечеря" з Іудою 134, який, умокнувши хліб у солянку, простягає його Христові. Іуда був намальований темнувато, а всі інші апостоли — світлі. Поруч висіла друга велика картина "Моління о чаші", теж гарна, на чорному тлі золота чаша. В цій-таки кімнаті, в другому кутку, стояз рояль, вкритий на два пальці пилюгою.
До цього рояля не дозволялося нікому доторкатися, отже, й пилюгу знімати. В цій кімнаті на одвірку висів портрет голого чоловіка. Як ввійдеш та глянеш, то здається, що це жива людина: ноги, груди, голова — все живе! На стінах розвішані малюнки з "Енеїди"135, як шинкар торгував горілкою, як пили троянці, як баба ходила до корчми заганяти чоловіка додому. Стара, горбата, в запасці стоїть біля корчми, доказує чоловікові...
Прибиралося в половині Порфира Денисовича раз на тиж день — у суботу. Тоді Мартиновичу було років з п'ятдесят, ходив узимку в поношеному пальті, в старому капелюху, літом — у солом'яному брилі, сорочку носив полотняну, замість ґудзика зав'язував комір червоною стрічечкою, штани напускав на черевики, ходив згорбившись, голився щосуботи, горбатий ніс приплюск до вусів. Вусів не стриг і не голив.
Садибу мав хорошу, з гарним садом, були там дерева, які насадив ще Мартиновичів батько. В одному кутку саду був насипаний високий курган, обгороджений жовтою акацією. Курган ніколи не опоряджався, дерева навколо нього не підрізалися. На цьому місці любив відпочивати батько Порфира Денисовича. І курган, і батька Мартинович дуже любив.
Батька і брата, було, хвалить, а матір і сестру кляне, бо мати не хотіла, щоб він оженився, сестра підтримувала її. Розказує, що мати в нього недобра, мала десять тисяч грошей, віддавала їх у позичку людям, брала п'ятдесят процентів. За це була засуджена на десять років заслання. Відбувши кару, повернулася додому. Із сином і дочкою не жила. в злагоді, вимагала, щоб син годував її; а син годував, та не дуже. їли погано, а сперечалися добре.
Того року батько прийшов із своїми шахівськими това-ришами-заробітчанами, як завжди, весною, прибрати і що треба поробити в саду. Закінчили роботу ввечері. Порфир Денисович виніс гроші, а було саме перед Першим травня. Взяли гроші заробітчани, глянули на курган та й кажуть: "Завтра, Порфире Денисовичу, Перше травня. Добре було б на могилі кашу зварити, поспівати, повеселитися, старого згадали б!"
Думка припала до душі Порфиру Денисовичу.