Того ж року обидва вони вступили до учительської семінарії, перебазованої в зв'язку з війною з якогось польського міста в Червоноград. Ця учительська семінарія працювала в Червонограді лише один учбовий рік, 1916—1917. Через рік вона була переведена ще далі на схід, а саме в Калач Воронезької області, куди попхалися й наші обидва приятелі. З'ясувалося, що цей рейс був даремний. Ледь тільки обставини виштовхнули польську семінарію в Калач, як у Червонограді утворилася тієї ж осені 1917 року своя власна Червоноградська учительська семінарія, де після Нового року й осіли мандрівники,— і тепер міцно, на всі чотири роки.
У семінарії проявився організаторський геній Олександра Івановича. Не було такої студентської організації в семінарії, членом якої він не був би. І семінарійські дівчата склали на нього веселу безжурну епіграму (можливо, автором її і була наша чарівниця Віра ЇЛумарова). Ось вона:
Ходит, вымазанный мелом, Показать, что занят делом!
У кожного свое амплуа. В ті роки мала місце подія, цікава з іншого погляду.
Отже, семінарія, учительська.
1918 рік. На Україні влада належить царському генералові гетьману Скоропадському. І потяглися тоді в Шахівку, Добреньку, Олянівку солдати, фельдфебелі й унтери гвардійських полків, які після закінчення дійсної військової служби повлаштовувались у Петрограді швейцарами, городовиками, жандармами, двірниками. Разом з ними в Червонограді опинився і священик їоанн Падалка. Та не просто священик, а священик дипломований, церковний письменник, автор підручника з богословія. Улаштувався він працювати у нововідкритій Червоноградській семінарії, де читав лекції про речі, належні до його спеціальності.
В підручнику рясніли імена Платона 112, Локка 1І3, Канта 1І4, Гегеля 1 5, Дарвіна пб. Погляди їхні вчений священик спростовував за допомогою текстів отців церкви і Святого письма. І теорію Дарвіна також.
На тему "Про походження людини" законоучитель і задав нам домашню квартальну роботу. Було це навесні 1918 року.
Я йшов додому, проминув міст через Берестову і зійшов на греблю, обставлену двома стінами верб. Тисячі разів я ходив цією дорогою, знав на ній кожну нерівність, горбик, ямку, кожен будь-чим прикметний камінь — гребля була забрукована. Млинові вантажники своїми кованими в залізо бричками пооббивали, вирівняли, вишліфували кожен камінчик зокрема і все полотнище дороги в цілому. Глянув уздовж цього зеленого тунелю і спинивсь від несподіванки: кам'яна бруківка перетворилася на темно-блакитну ріку, яка текла, струмувала в теплих променях сонця. Один край її упирався в Берестову, другий вливався в головну шахізську вулицю. Краса, несподіванка — і дух захопило! Аж забилося гаряче серце. А душа вихлюпнулася з грудей і розлилася в цьому теплі, в цій незміряній зелені, в травневій блакиті... Людська душа, людське серце, що ви є? Рідна природо, ти, гребле, ти, створена сонцем і каменем темно-блакитна ріка, ви," води болотні і сяюче небо, що ви є? Хто вам початок дав і хто дасть кінець вам, безмежні, нерукотворні?
0 природо, о краса твоя, сила, могутність! Вічні ви, урочисті
1 милі... А до чого ж тут законоучитель священик Іоанн Падалка
з його сіренькою кіскою на потилиці, з сіренькими відповідями на всі одвічні питання людини? Якийсь ніким не знаний бог, існування якого оперте на запліснявілі тексти із стародавніх писань людей, часом, може, й геніальних, але безнадійно віддалених рядами сторіч, якісь порожні колоски знань, зернята котрих потрухли давно і обернулись в ніщо! Що там до них дітям цього нового, пройнятого сонцем віку?
На греблі, залитій темно-блакитною пеленою, пустували горобчики; з ними разом кублився легіт, стріпував крильцями, дмухав ї здував з темної блакиті кам'яної ріки пір'їнки, порох і кузок, які тут грілися проти сонечка...
Душевні переживання переживаннями, а життя життям. Викінчив опус,— вийшов цілий шкільний зошит,— здав черговому та й забув.
Все сталося в актовому залі останнього дня учбового року. Семінарія не мала свого приміщення, містилася в гімназії, новому просторому будинку з красивими коридорами, класами, зручною домовою церквою. На урочистий акт зійшлися обидва курси (третього і четвертого ще не було), повен зал молодих людей, хлопців і дівчат. Після виступу старших викладачів і директора з промовами, належними на таких зібраннях, несподівано взяв слово нащ законоучитель, священик Іоанн Падалка. Всі наші кадрові червоноградські педагоги того часу сповідували один тактичний принцип: в учбовому закладі учоба на першому місці. Що ж до політики і всього, пов'язаного з нею, то про це в нас заведено було говорити на розі вулиць Більовської і Полтавської, якраз проти друкарні Іцковича.
Тут з уст в уста передавалися останні новини по місту і по країні в цілому. Клубом цим керував учитель співів, стрункий і чарівний красень Кучеренко. Але й він твердо розрізняв одну від одної свої іпостасі, і коли доходило діло до семінарських аудиторій, то тут студенти бачили його лише в основній його іпостасі. Він мав обдаровання, умів громадити юнаків і юнок, умів розучувати з ними найскладніші композиції, через що його хор по справедливості вважався найкращим хором у повіті.
Перший неписану конституцію семінарії порушив законоучитель Іоанн Падалка. Взявши слово, він почав говорити не про навчання, а про времена. Времена були складні: невігласи, демагоги, підніжки суспільства випливали на поверхню життя. І не тільки в столицях — Петрограді, Москві, Києзі, не тільки десь там у різних кутках Червонограда, а навіть у нас, в стінах семінарії. Еге ж, семінарії. Може, це помилка? Ні, це не помилка. Є у нас тут такі, як семінарист другого курсу якийсь Секченко, Іоани. То цей Секченко, їоанн, подав вихователеві своєму, законоучителезі своєму письмову роботу, крамольну і непристойну, в якій пише, що бога нема, ангелів нема... Немає сзітлосяйних небес з ангелами, архангелами, з престолом Всевишнього, а є лише природа, яка обновляє себе, відтворює, яка родить покоління людей, а ці покоління вже творять господа бога на свою подобу...
Законоучитель Іоанн Падалка у великому гніві почав читати єретичні шматки з роботи свого вихованця і, читаючи, втратив рівновагу. З гарного розміреного ораторського ритму перескочив на верхні коти. Несподівано заверещав і затупотів ногами. Що з ним? Чого він надривається?
Наївне запитання! В інші часи, але не в рік 1918-й, він був би, мабуть, інакший. Напевне, не дозволиз би собі ні кричати на свого вихованця, ні тим паче тупотіти ногами; просто, без крику витурив би його з вовчим білетом на вулицю. Це колись. Та тільки не тепер! Це ж були часи, коли країна хиталася на хвилях революції. Мені це коливання було приємне, підносило мене. Та хай би я був спробував стати на місце отого християнського теоретика священика Іоакна Падалки!
Вчена, недурна людина, він посідав у Петрограді якесь певне місце, врісся в нього, призвичаївся до нього, став часткою петроградської суспільності, підпертої такими словами, яким начебто й зносу не було: бог, цар, імперія. І ось раптом все це похитнулося, почало валитися, як будівлі на картині Брюллова 117 "Останній день Помпеї". І особисте гніздо отця Іоанна зазнало ударів. Дмухнули крижані вітри, рознесли пір'я, з якого те гніздо було змощене. Одного ранку встала людина і побачила себе віч-на-віч з катастрофою. Ні царя, ні імперії, ні бога! Власне, філософський бог залишився, але бога православного, такого звиклого, аж набридливого, не стало. Метнулися й князі церкви хто куди. А з ними заметушився й отець їоанн Падалка.
Треба віддати йому належне. Залишив охоплений полум'ям катаклізмів Петроград він не в білизні, а з людською гідністю: з ним прибули й важкі пакунки з його богословським підручником.
Прибило його в Червоноград на Полтавщині, на Україну, де рештки величі колишньої імперії підтримував за допомогою іноземців гетьман України Павло Скоропадський — царський генерал. Звісно, й Україна бунтувалася, але влада тут була начебто в міцних руках. Втікач вЗдпочив, почав заспокоюватись. Може, бог дасть, промине революція державу Скоропадського... А як все-таки не промине? Що має тоді робити законоучитель Іоанн Падалка, де він прихилить голову свою з нужденними кісками сивуватого волосся на потилиці?
В актовому залі було тихо. Ми, червоноградці,— а кас там була більша більшість,— стояли твердо, плече в плече. Тупотінні законоучителя, його зойки од наших грудей відскакували, як камінці од муру. Адже був початок літа року 1918-го.
Через кілька місяців, коли ми восени повернулися в свої аудиторії, то ні гетьмана Скоропадського, ні законоучителя священика Іоанна Падалки вже не було. Підручник його я необачно викинув. Жаль. Цікаво було б поглянути тепер, чого навчали люди кінця стареї, дореволюційної, ери.
Ну, от про червомоградців! Чудесні, часом незвичайні люди зростали та, звісно, і зараз зростають на червоноград-ській землі. Я міг би тут назвати, крім Копиленка, ще Івана Прокоповіича Попова з Піщанки. Піщанка — російське село; Якщо іЩхівка притулилася до Червонограда з півдня, то Піщанка, навпаки,— з півночі. Там народився Іван Прокопо-вич, з яким ми пройшли всі шляхиі, починаючи з червоноград-ського Вищого початкового училишд і Червоноградської учительської семінарії, кінчаючи харківськими вузами, які вивели нас кожного на свій лан.
Учився Іван Прокопович завжди на самі п'ятірки, був у класах разом з Миколою Борисовим, сином червоно-градського бондаря, математичним світилом. І от тепер він уславлений металург у Дніпропетровську. Микола ж Борисов пішов не шляхами практики, а такої красивої науки, як хімія, став дипломованим хіміком. У ті роки, коли я зустрічався з ним, був він уже кандидатом наук. Страшенно обдарований, страшенно красивий, чіткий розум у Миколи Борисова, колись звали його, звісно, Коля. Коля Борисов. Еге ж. Було.
Були ще брати Ялові. Михайло118. Грицько. Кость. Ці з Дарнадежди, таке село було і є на Червоноградщині. Гриць і Кость учителювали. Складніша доля була в Михайла. Хто ж він? Екс-голова Червоноградської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, екс-редактор газети "Біднота" 119, екс-редактор журналу "Червоний шлях" 120, драматург, романіст і поет — Юліян Шпол.