У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я, бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?
М и х а й л о. Та як же інако я й думати міг? За кого ти мене маєш? Хіба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твій вік молодий та й кинути на посміх?
К а т р я. Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене були... я не знаю, як і шаную вас, і люблю... Господи, сказати не вмію! (Припада).
М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, — то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і нехай бог благословить нашу долю!
К а т р я. Я як п'яна: все в мене в голові коломутиться... Страшно тільки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матір, пани всі... Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...
М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумієш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що мені без тебе один шлях — отуди, під лотоки!
К а т р я. А мені хіба ні?
М и х а й л о. Так і не мучся ж, і не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?
К а т р я (хова свій вид у Михайла на грудях). Аби ви тільки були щасливі!
М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!
В И Х І Д XI
Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро і другі.
П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, — гу!! Де ти заховалася?
М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; іде сюди... Прощай, моє сонце, до завтрього! Звірся на мене! (Обійма з притиском). Приходь! У садку краще: ніхто не мішатиме. Не знаю, як і доживу до завтрішнього вечора... Прийдеш?
К а т р я (палко). Прийду, прийду, мій соколе, моя доле!
Михайло хутко іде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнім Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того місця, куди зник Михайло.
П а в л о. Так так же і робіть.
1-й і 2-й х а з я ї н и. Будемо, будемо, спасибі вам.
П а в л о. Прощавайте!
1-й і 2-й х а з я ї н и. Щасти вам, боже!
Павло іде в один бік, люде — у другий.
П а ш к а (підбігає). Катре! Ти осьде?
К а т р я (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!
Дмитро, завваживши це слово, скам'янів на місці.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Картина 1
Глухе місце в лісі коло криниці; ранок.
В И Х І Д І
Михайло сам.
М и х а й л о (при рушниці; сидить на поваленому дереві). Не видко нікого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криниці, вийшов. Що за таїна? Місяць тому назад Павло утік несподівано, навіть не попрощався ні з батьками, ні зі мною, — аж збентежило всіх. Одного листа тільки й одібрав; пише, щоб я не дивувався і не допитувався, бо так треба; де діло, мовляв, кличе, там і я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа і пробігає). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людські душі, яким бракує тільки живущої води... Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, міркуємо — може, до чогось і доміркуємось. Умовились з ним завести і спільну позичкову касу, і училище, а не забавку-школу, і больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звідци. Приїзди сюди швидче; годі тобі там одгодовуватись да ласувати поезією: тут здоровіще". Золоте серце: сам нічого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душі... Тільки, брате мій, друже мій, у мене тепер на самому споді душі завівся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який і не признаюсь й не шепітну навіть... (Запалює цигарку і ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все мені усміхається; на серці якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся —насолода, захоплення.) і втіхою... Отак би, не дбаючи про буденні справи, не ламаючи нічого, вік пити повну чашу поезії... Катрусю, моя зірко! Коли я упився твоєю красою, — ти ще миліща моєму серцеві! (Згодом). Яка тільки вона дитина душею; вся мов потонула в коханні, а соромиться його проявити, ховає первоцвіт жаги... Іноді таке простувате сплете щось, що знехотя засмієшся і поцілунком затушиш досаду; а то —— дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освітити... так не до книжок тепер... після уже краще! От коли б тільки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щирості так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепані, жорсткі... І кільки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, — так ні! Правда, їй поки працювати треба... От оці каторжні, невладовані питання отруюють тільки щастя і встають якимись страшидлами!
В И Х І Д ІІ
Михайло і Павло.
П а в л о (з-за кону). Агов! Де ти там?
М и х а й л о (схоплюється). Павло? — Тут, тут!
Па в л о (виходить). Здоров, друже!
М и х а й л о (кидається, обійма). Голубчику!.. Як же ти мене потішив несподівано! То несподівано кинув було утеком, а то... (Знов обніма). Спасибі, серце! Я такий радий тебе бачити; далебі, занудився. Ну, ходімо ж мерщі до нас...
П а в л о (перебива). Ні, до вас я не маю часу. Сідаймо тут та побалакаємо...
М и х а й л о. Невже до нас і не зайдеш?
П а в л о. Кажу ж — і хвилини нема... До вельми тяжкого слабого хапаюсь... (Кладе руку Михайлові на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвівся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний?
М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цілує Павла).
П а в л о. Ні, без жартів; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очіх і ласощі, й радощі аж грають, — певно, їх повно на серці?
М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю... тобі зрадів.
П а в л о. Справді? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?
М и х а й л о. Чому? (Потупив очі і почав крутити цигарку).
П а в л о (б'є його ласкаво по коліні). Ну, ну, нехай і так! Гаразд поки!.. Кланявся тобі дуже дядько твій, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його і в хату плюнути!
М и х а й л о. Я сам би радніший; та, знаєш, рід у сварці, то й мені вихоплюватись раз по раз якось ніяково...
П а в л о. Так і у такій пустій справі рід твій стоїть на перепоні?
М и х а й л о. Не то, що мені можуть заборонити з дядьком бачитися, — та я й не послухаюсь; а то, що якби наші бували, то малося б більше оказії...
П а в л о. Славний він, брате, чолов'яга; поневірявся на віку, бився з родом, з панами, а таки переміг, не дав чужої душі на поталу і спорудив своє чесне гніздо!
М и х а й л о. Я дуже люблю і поважаю дядька.
П а в л о. І він тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком і таланом по багнищах валасаєшся... * (*Валасатися — блукати, волочитися.) (Дивиться пильно йому у вічі). Слухай, я до тебе забіг по важному ділу, — скажеш правду? Не збрешеш?
М и х а й л о (змішавшись). Що це за допит? Я — не брехун.
П а в л о. Не те... можна іноді в таке влізти... Скажи мені щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?
М и х а й л о (спалахнув). Відкіля ти взяв?
П а в л о. Чутка пройшла; та іначе й бути не могло: певні скутки!* (*Скутки — наслідки (з польськ.).)
М и х а й л о. Якісь падлюки плетуть, а ти за ними!
П а в л о. Ну, глянь у вічі, скажи щиро!
М и х а й л о. Є такі речі, до котрих з голими руками не доторкуються...
П а в л о. Щоб не вразити дворянської совісті?
М и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панські звички; але не чіпай моєї честі, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам!
П а в л о. Я не чіпаю твоєї честі, а волаю до неї.
М и х а й л о. У кожного є у серці своя святиня, у якій він не дасть другому полоскатись!
П а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу — байдуже? У Катрі хіба, по-твоєму, нема своєї святині? А в їй уже полощеться ціле село!
М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смів! Це вигадки!
П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дійшло.
М и х а й л о. Я заціплю їм писка усім, уріжу кожному язика!
П а в л о. Єсть на те один тільки спосіб.
М и х а й л о. Знаю і повінчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посміх? Не буде цього!
П а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсім іще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж... ти закінчив... по-панськи... а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тієї культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, продряпай трішки, — то такі ж жироїди у грунті!
М и х а й л о. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобі не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям, — і назову, і повінчаюсь!
П а в л о. Гаразд. А коли це буде?
М и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати діла, я з тобою хотів порадитись... Тільки ти був завжди проти шлюбів формальних?
П а в л о. Гай-гай! Куди стріляєш! Якраз до ладу приміряти сюди теорію рівноправних станів! А які ж тут права у цієї бідарки-рабині? Приймати од кожного, хто не схоче, — і регіт, і глум, і зневагу, і бійку навіть, — так, бійку, бо по закону і в волості можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смітнику косу обрізали та дьогтем голову вимазали! Піти попідтинню на знущання за куском хліба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязі? Ні, паничу, тут не до теорії, бо тут ставиться на пробу цілком людина, все життя її: тут виходить — "котові смішки, а мишці слізки", та ще які? — не елегічні, а мужичі, криваві, після яких одна дорога — в ополонку!
М и х а й л о. Правда, конечне тра повінчатись; та у мене і в думці другого не було!
П а в л о. Іначе — було б шельмовство! І без того у нашої селянської дівчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатні однімеш! Тоді її вся ота темна сила просто-таки задавить, — я вже й не кажу про власні муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?
М и х а й л о. За що ти печеш мене? За віщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й наміряєш шпигнути. Стидно, брате!
П а в л о. Вибачай! Ти знаєш, як гірко у мене на душі, то й на язиці перга!* (*Перга — квітковий гіркий пил, що його бджоли переносять разом з медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повінчатись і найхутче, — це раз...
М и х а й л о.