Може, ні, скажеш?
К а т р я. По чому ти знаєш, по чому?
П а ш к а. Шила в мішку не втаїш. Хіба ти сама не бачиш? Та й по очіх пізнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду міниться!
К а т р я. Ні, як йому любити мене, коли я нерівня? Він добрий, шанує нас, помагає... а мені тим ще гірше завдає жалю. То було поки не ходив він до матері, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зі мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цілком моє серце...
П а ш к а. Чудна ти якась: другі ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.
К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!
П а ш к а. Вільному воля: і собі пригадувати муки, і коханому серце в'ялити.
К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?
П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землі під собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цілувала б його — до загину, до пропаду...
К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такі речі? Подумай тільки, де сумління твоє!
П а ш к а. Ет!
К а т р я. А мати? А батько? А люде?
П а ш к а. Що мені до батька, до матері, як оддала я своє серце дружині, а вони стоять на дорозі! А люде?.. Ні, не така я! Не двічі жити, а раз!.. Ух, натішилася б вільною волею, а там... а там, хоч і поневірятися вік цілий, — принаймні знала б хоч за що?!
К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матір, що й душі у тобі не чує? Як би ти приспала в своїм сумлінні її сльози? Ох, і подумати страшно!
П а ш к а. Не ронив ніхто по мені сліз, не зазнала я ласки, то й не зумію сказати, чи тяжко йти проти них, чи ні? А от як картають та волю над тобою показують, — то я добре знаю!
К а т р я. Та ти слухай, яка мені скрута: мати ледве одужали, слабі, безпомошні; тільки й думки у них, щоб мене швидче заміж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер мені його тільки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а мені немов хто за муром гомонить і не про мене. Я й ходжу, і роблю, та мов не своїми руками: усе мені здається, що я уже — не я, що я і не дома, а десь в іншому хорошому місці; тепло там, гарко, люб'язно — тільки от через річку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкаві речі шепоче, — і такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру!
П а ш к а. Крий боже, що вигадала!
К а т р я. Хоч би довідатись, дознатись, чи він... Господи, яка я дурна, божевільна! Чи впада ж нещасній синиці думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кінець оце мені лихо? Нудьга тільки точить моє серце, мов...
П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобі треба залишити це діло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його...
К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третій день не бачила і не знаю, що заподію з собою!
П а ш к а. Ти не зоставайся сама собі на самоті з такими думками; більше в гурті бувай! От ходім зараз за млин, на Деркачівку, — там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.
К а т р я. В гурті ще гірше.
П а ш к а. Та ходім, ходім! Вдармо лихом об землю!
Виходять.
В И Х І Д VI
Павло, пані, а далі Аннушка. Павло виходить з панією з гущавини.
П а н і. Невже ви думаєте, що я не понімаю нових ідей? Не... не... сочувствую им? Ужасно трудно.
П а в л о. Та ви не трудіться, пані, кажіть по-своєму: гражданку ми вчили.
П а н і. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись... своїй мові...
П а в л о. Навіщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?
П а н і. А ви б уже хотіли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що він і пойме!
П а в л о. Нічогісінько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!
П а н і. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.
П а в л о (набік). От тобі й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.
П а н і. Ні, тривайте! То вам оддалеки здається — і село, і мужики... ідеальними, а сядьте на... собственнім хозяйстві, — не те заспіваєте!
П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дітям не лишив краденого.
П а н і. Ви дуже... упрямі: я це по ваших чорних очах бачу... і ще... озлоблені; я понімаю вас... я вас довго із... із... ах!.. наблюдала. І знаєте, чому ви такі чорстві?
П а в л о. Цікаво?
П а н і. От сядьмо тут на траві.
П а в л о. Та я й постою. (Набік). От, не здихаюсь!
П а н і. Ні, сідайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу казатиму.
П а в л о (набік). Ну, нав'язалась потороча! (Сіда й запалює цигарку).
П а н і. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не гріли, певно, ласкою, любовію?
П а в л о. Байдуже паски, аби порося!
П а н і. Признайтесь, вас ніхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало?
П а в л о (набік). Куди це вона гне? (До неї). А вам навіщо?
П а н і. Навіщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вік, щастя не знаючи. Оддали мене заміж молоденькою за этого старого... Що я понімала? Я так боялась перед вінчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повірить, яка у мене палка натура; а тут літа свої трать... в томлении...
П а в л о (набік). Розманіжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?
П а н і (зляга більш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!.
П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нівроку, аж плеча не чую.
П а н і. Який ви грубий з женщинами! Як відром холодної води обіллє! (Дивиться у вічі).. Впрочем, мені й самій обридли лебезіння та делікатності: навіщо китайські церемонії? Нащо розвитим людям іти проти природи?
П а в л о. Правда... Тільки, далебі, рука отерпла, (Випручує).
П а н і (розпаляючись). Я давно шукала случая... щиро, откровенно поговорить... розкрить душу... Ви, віроятно, догадались, що я...
П а в л о. Ні, не догадався.
П а н і (набік). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставляєте мене красніть... (Закривається рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь — я люблю тебя!
П а в л о. Що-о?
П а н і. Люблю страстно, безумно!
П а в л о (піднімається). Анна Петрівна, чи ви не здуріли?
П а н і (обніма його). Я вся твоя!
П а в л о (одхиля її і встає). Годі! Пора закінчити цю гидку сцену! Мені не пристало Іосифом бути, та й вам до Пентехріїхи далеко: не всі зуби в роті!
П а н і (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!!
П а в л о. Не регочіться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.
П а н і. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!
Аннушка вбіга.
Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!
П а в л о. Дуже радий.
А н н у ш к а (проводить паню; набік). Ну й репрьоманд!
В И Х І Д VII
Павло сам.
П а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матері мені годиться: син одноліток зо мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тікати з цього багна, щоб і самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться... Поїду мерщі до пана Олександра, а Михайлові одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину...
В И Х І Д VIII
Павло, Дмитро, 1-й і 2-й хазяїни.
Д м и т р о (тихо підкрадається). Павло Платонович! То ви?
П а в л о. Я.
Д м и т р о. Тут давно прийшло кілько хазяїв, хочуть побалакати з вами.
П а в л о. Добре. Клич їх сюди!
Д м и т р о (одійшовши, маха). Ідіть!
П а в л о (підходить до руїни). Сюди, панове, тут безпешно.
Люде скидають шапки.
Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надівайте шапки: я не пан і не батюшка.
Люде надівають.
Ну, в чім же, панове, річ?
Д м и т р о. Та тут біда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує — або кучугури на наші добрі землі зміняти, або щоб ми їх купили.
1-й х а з я ї н. Та ще й ціну править, як за рідного батька.
2-й х а з я ї н. Нема кому нас і обстоювати!
П а в л о. Якби ви більше дбали про громадські діла та дітей учили, то, може, і з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкіл не заводите, а де вони суть, — дітей не посилаєте!
1-й х а з я ї н. Бо й дома рук треба.
2-й х а з я ї н. Та й школи ті... вивчиться штокати, то вже на сім'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в голові! З них більше п'яниць і виходить.
1-й х а з я ї н. Та з чого нам ті школи заводити? Які наші достатки? Убожество.
2-й х а з я ї н. У нас — сьогодні Луки, ані хліба, ні муки!
П а в л о. Тото-бо й горе! Темність та убожество держать вас в своїх пазурах. Приніс хто з волості "Положеніє"?* (*)
2-й х а з я ї н (вийма з-під поли). Приніс. Писаря напоїв та й викрав.
П а в л о. Давайте ж, я прочитаю і розтлумачу усі вам закони.
1-й х а з я ї н. Велике спасибі, якщо ласка.
П а в л о (розгорта "Положеніє"). Так, кажете, силує кучугури на ваші добрі землі поміняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для губерний малороссийских". — "В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела". Зрозуміли?
В с і. Зрозуміли, зрозуміли.
П а в л о. Отже, не сміє пан міняти ваші добрі землі на кучугури. Закон те забороняє. І за такі його намірення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.
1-й і 2-й х а з я ї н и. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрі люде, бо пропадете, як руді миші: ні вам до водопою, ні вам до вигону — як у мішку.
Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!
2-й х а з я ї н. Та й ми теє... так уже там такий галас у шинку підняли...
П а в л о. Навмисне намовля і підмогоричує за панські гроші. Так ось же і купувати вам тих кучугурів не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони і до водопою і до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примічанії додано (чита): "Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона".