У золотому закуті

Іван Сенченко

Сторінка 2 з 3

Але мазурчик швидко сам піймався і поки що накинув на уста свої клямку.

Дебелі ворота на ніч замикались на замки, а хвіртку було прилаштовано так, що тільки свій міг ввійти в неї вночі, не побудивши всіх у хаті. Взагалі ж подвір'я являло собою маленьку фортецю, де все було на своєму місці і свідчило за дебелу руку коменданта.

Це було подвір'я одно із тих, що їх так багато з'явилось за останній час в селі і містечку. Зникли з-перед порога піраміди гною, смітник, купи дрібного хмизу, перетлілої соломи, безладно розкиданих дрючків, полін, старих коліс — взагалі всього того, що мало свідчить про незаможність і відчайдушну бідність господаря, отого всього, що мало кричати кожному у вічі: "Тут все забрано, більш тут нічого не візьмеш, навіть пресом не витиснеш!" Зникло все це — подвір'я, як лялечка, навіть шпориш, лобода і блекота зникли під гострою лопатою Натхи. Тічок перед хатою, як на Великдень3 чи зелені свята4,— вирівняний, заметений, білим піском присипаний, заквітчаний молодими грушами, берестами, яблунями. Білою блискучою крейдою вимазано около хати, сараїв і клунь, навіть стовбури молодої посадки.

— Цій людині повезло на революції! — часом говорила подорожні, порівнюючи Андрієву хату з тими халупами, що стояли навколо. Але господар і сам не прикривав цього: на сторожі добробуту стояв закон, що суворо нормував зріст власності. І поки розмір цієї власності не перебільшав норми, Андрій міг цілком безпечно сміятись собі в уса, адже найбільш оподаткування на видиму власність і кінчиком не зачіпало навіть відсотків на його власність невидиму.

Линув літній день, вітряний, гарячки, зелений. Сонце стояло між сніданням та обідом і світило так, як може світити в свято, коли зодягнеш в чисті штанці і сорочки хлопчики і дівчатка незупинно кричать про радість життя. Голоси дзвінка підлітають вгору, вплітаються в зелену кучеряву шапку береста, прориваються вище і там зливаються з урочистим калатанням дзвонів, яке віщує про швидке наближення служби.

Андрій чекав на Лазора і, щоб скоротити час, підкликав Іванька, наказавши йому витерти носа. Іванько слухняно мазнув долонею від одного вуха до другого і влучно осідлав батькове коліно. То був добрий кінь. Але цього разу, наперекір сподіванням молодого вершника, кінь не полетів захоплюючим дух галопом. Іванько підвів голову, і між ним та господарем того коня відбулася така розмова:

— Івасик хоче поїхати далеко-далеко, а кінь не хоче їхати. Скажіть йому, щоб побіг!

— А ти не боїшся, пузирю? Пузир образився:

— Пузир не боїться, а ти боїшся, бо в тебе повна скриня грошей і Ведмідь на цепу!

— А тобі хто про це казав? Пузир задоволено цмокнув губами.

— Я й сам бачив, а потім усі кажуть.

— А хто ж то такі усі? — вловив за підборіддя пузиря Андрій, насупивши брови.

— Хто ж усі? Всі: Грицько, Петько — та всі.

— Ну, а ти ж їм — що?

— А я грався і нікого не чіпав. Вони самі дражняться. Кінь підняв цапки, рвонувсь і дзвінким галопом полетів

далеко-далеко. Серце в Іванька розлилось по всьому тілу, у рот, у ніс, у очі пирснуло веселим сміхом, полинуло понад хату, над деревами, до ластівок під небо. Ніколи у Іванька не було такого баского коня.

На цю подію й нагодився Лазор,

— Ну, ти зовсім молодець, Іванько! — кинув він, поздоровкавшись з Андрієм.

— А виросту — ще буду молодчішим,— запишався Івасик.— Хіба ж такий буду! Машиністом на паровоз сяду і не наженеш — у-у-у! А тебе не візьму.

— А чому ж так?

— Бо тебе вб'ють, як собаку.

Кінь враз зупинився. Над Іваньком зависли двоє чорних, як терен, очей Лазоровкх.

— Хто тебе навчив?

Андрій пережив неприємну хвилину. Він зазжди був обережний в словах, а втім, чорт його знає, може й сказав колії щось зайве при Іванькові. В голові швидко промайнули всі ускладнення, що могли виникнути в разі, коли б Іванько сд чистого серця ляпнув: "Хто ж, як ке мій татко! Хто ж, як не оцей мій татко, що отут сидить і збирається обмірковувати з тобою план про те, як найкраще, найбезпечніше і найзручніше скупити в окрузі якнайбільше конопель, щоб спродати їх у Перещепинї5 та Мерефі6". Кров закипіла у Андрієвих жилах і бурхнула до голови. З цього лице стало червоне, і жили на лобі від напруження набрякли. Був навіть один момент, коли Андрієві хотілось з усієї сили вдарити цього небезпечного вершника та так, щоб вій замовк навіки, щоб той язик не міг ніколи вже плескати дурниці.

Але вершник цмокнув губами і, скоса поглядаючи на розлютовані очі Лазорові, смакував:

— Я й сам знаю, і всі так кажуть.

У Андрія відлягло од серця. Лазор перевів дух і, зробивши майже спокійне лице, роблено ласкавим голосом хрипло кинув:

— Хто ж то всі?

— А всі: Грицько, Вітько, Петько!

Сонце сипало промені, співали ластівки. В церкві урочисто дзвонили "Достойне"7. Лазор витер чоло і сів біля Андрія. Вони мали розпочати свою ділову розмову. Лазор знав, що його не особливо долюблюють, як і кожного, хто з пожежі тягне в свою кишеню. Але, як і кожна людина, він думав про себе краще. Слова дурнуватої дитини запекли йому біля серця: "Вб'ють, як собаку!" Дитина не могла сама до цього додуматись. Від когось чула. Чула і, можливо, від оцієї самої людини, що тут сидить поруч і буде зосереджено вислухувати Лазоріз план і додавати своїх зауважень. І Лазор відчув до нього водночас і презирство, і ненависть, і бажання помститись. Але з нього була людина дипломатична: все те десь буде попереду, а тепер треба було робити діло.

Лазор говорив, а Андрій слухав. Потім навпаки. Справа була серйозна і вимагала докладного обговорення з урахуванням всіх можливих ускладнень. Врешті погодились на триста пудів. Сонце вже стояло на обід і палило голови.

— Дощ буде,— глянувши на обрій, де купчились білі, як пух, хмари, сказав Андрій.

— І коноплі будуть,— відповів в тон йому Лазор.— Коноплі будуть — гроші будуть, гроші будуть, і чорт нам не товариш!

— Але спина в тебе не заболить, плоскінь вибираючи,— усміхнувсь Андрій.

— Як і в тебе.— Лазор підморгнув, і очі йому яскраво промовили: "Лазор не сіє, не жне і..."

"Птиці небесні годують його",— доказав Андріїв погляд.

Знову клопоти, роз'їзди, торг. ї це все в спеку, в дощ, в усяку погоду. Од таких мандрівок лиця в обох засмагли, ще більше почервоніли, очі ще більше заблищали. Лазор не забував своєї образи: ні-ні та й візьме за серце. В такі хвилини він хвилювався і очі його не зовсім привітно дивились на Андрія. Той це помічав і завжди був напоготові: вовк почував вовка. Іноді така атмосфера взаємного недовір'я аж надто згущалась. Це траплялось здебільшого десь в дорозі, геред .степу. Тоді обоє сідали поруч. Це була найвигідніша позиція: силою обоє були рівні, а тому кожен боявся напасти перший.

В селі все проходило само собою: на перший план виступала комерція, торг, біганина. Сили їх об'єднувались, виступали одним фронтом. Ніхто не міг навіть подумати тоді, що ще кілька часу між ними пахло війною. Вони були як рідні брати, і напад їх з двох боків на хуторянина чи вайлака з якоїсь За-чухайлівки був нападом, озброєним справжнім мистецтвом.

— Відьма вас, мабуть, породила від старого чорта,— мав право вилаятись кожен, хто зазнав на своїх плечах слідів їх братерського красномовства.

Так і жили, і їздили вдвох, підкопуючись і підтримуючи один одного воднораз. У степах часто від села до села десятки верст, і як Андрій, так і Лазор могли цілими годинами думати про те, як би підкопатись, але так, щоб лишитися сухим. То були жорстокі думки. Але їм судилось назавжди лишитись думками. Спільна робота і спільні інтереси зв'язали їх більш, ніж крицевим ланцюгом. Тільки уві сні один раз побачив Андрій, ніби Лазор збанкрутував. В непевній спекуляції загинув весь його капітал. Він сидів над річкою і сумно дивився в воду. "Ну, чому ж не плигаєш?" — запитав Андрій. "А тобі що?" — безнадійно кинув Лазор. "Хочу бачити, як будеш бульби пускати..."

Так піднімавсь Андрій на щаблях добробуту, зазнаючи буруючих радощів кожного разу, коли фортуна поверталась до нього своїм лицем і простягала руки, повні червінців. Він їх ніжно збирав, прикладаючи один до одного в міцні пачки...

Була осінь, твань і дощ, Андрій сидів за столом і уважно читав газету. В хаті було тепло, привітно, чисто, їваиько сидів на печі і грався з котом. Одарка поралась біля печі. Натха латав чоботи.

— Ну, що є? обізвалась Одарка, соваючи горщика у піч.

— Що є? — перепитав Андрій.

— А те, що ти писав ото колись. Андрій зашелестів газетою:

— Йди читай.

Одарка витерла об фартух руки і взяла газету. Ванько затих. Натха підвів голову. Жіночий голос повільно, по складах потяг:

— Відповідь на запитання.

"Приватне крамарювання лише тоді являється підставою для позбавлення права на землю, коли воно є основним зайняттям двору в цілому чи окремого члена двору й зв'язане з переїздом в друге місце для проживання.

Коли ж двором ведеться сільське господарство і як побічний приробіток мається крамниця, то це не може служити підставою для відібрання трудової норми землі..."

— Але ж ми патенту ще не вибрали,— підняла на Андрія очі Одарка.

— Еге ж. Не вибрали. А тепер виберемо,— з притиском в голосі гукнув весело Андрій.— Не міг же я писати: от, мовляв, так і так, хочу мати крамницю, пожити по-людському хочу, бо маю змогу, бо маю гроші... Хе-хе. Обережно треба, навздогад буряків, з політикою, он як. Тепер дорогу освітлено! Вперед, Андрію, вперед!

1926

1 Б У П Р — будинок примусових робіт (визначення тодішньої тюрми).

2 Ніби герої з романів Купера, Буссенара, Майна Р і д а...— Йдеться про героїв захоплюючих пригодницьких романів американського письменника Дж. Ф. Купера (1789—1851), французького письменника Л. А, Буссенара (1847—1910), англійського письменника Томаса Майна Ріда (1818—1883), які викликали симпатію своєю сміливістю, винахідливістю, благородством.

3 Великдень — релігійне свято, що відзначається як день воскресіння міфічного засновника християнства Ісуса Христа; випадає в різні дні між 4 квітня і 8 травня за н. ст., 22 березня і 25 квітня за ст. ст.

4 Зелені свята (трійця) — релігійне свято, що відзначається на п'ятдесятий день після великодня. Згідно із святковим обрядом, житла і двори на тройцю прикрашають зеленим гіллям клена, дуба, ясена, різним зіллям тощо.

5 Перещепина — залізнична станція на території Зачепилівського району Харківської області.

6 Мерефа — місто в Харківській області; розташоване на ріці Можі (притока Сіверського Дінця).

1 2 3