І справді: за кущем причаївся кіт. Ех, вона тоді як підлетить до того чужого горобця, як ухопить його за чуба, крилами духопелить, кричить:
— Так це тобі так не терпиться, що ти моїх діток хотів котові повіддавати? Так на ж тобі за це! Знай, знай, знай! — і знову за чубок його смиче, І знову крилами його лупцює.
Катруся з татом стояли у дворі, бачили все це і тішилися, що в них такі обачні, такі розумні горобці.
Тоді тато сказав Катрусі:
— Поклич, доню, Василька, нехай забере свого кота.
Катруся покликала сусідського хлопчика, він підкрався до картопляного куща, зловив рябого, відніс додому і замкнув у хижці. Нехай тепер спокійно вилітають з гнізда молоденькі горобчики.
А чужий битий горобець аж на дальню яблуню втік. Сидів там на гілці і покректував:
— Ох, і побила ж, клята горобчиха!.. Ох, і на скубла ж!..
"Так тобі й треба, нечемо! — подумала Катруся.— Щоб не був такий настирливий і недобрий..."
ЗОЛОТА РЕНЕТА
Яблуня Золота Ренета прокинулась дуже рано. Щось непокоїло її, щось неначе лоскотало, дряпало маленькими лапками, перелазило з місця на місце!
— Ой, це, мабуть, гусінь! — скрикнула яблуня.— Знову прогризе дірочки в яблуках, і мої такі чудові, такі червонолиці яблука почнуть опадати та опадати... Лихо ж яке! Біда! Що ж його робити?
Вранці випала роса. На листках зависло багато росинок. Усі вони були наче маленькі дзеркальця: глянеш — і видно все, як у справжньому дзеркалі. Тож яблуня зазирнула в ті росинки і вгледіла на своїх гілочках і на яблуках багато-багато біленьких, ледь помітних, черв'ячків. Вони жваво ворушилися і лізли туди, де висіло найбільше яблуко.
— Ну, що робити, що робити? —розгубилася яблуня.— Загинуть, попропадають мої діточки-яблучка, стануть червивими. Їх і їсти ніхто не схоче, всяк одвернеться, скаже: пхе, погані які!..
Аж раптом чує: над нею вітерець прошумів, щось ніби пурхнуло. Поглянула — і бачить: горобець на верхній гілочці сидить.
— Що сталося, Золота Ренеточко? — питає.— Тебе хтось образив, покривдив?
— Покривдили, ще й як покривдили...— гірко мовила яблуня.— Ти тільки глянь, що на моїх гілках робиться! Бачиш, скільки там черв'яків? І кожен лізе до яблука, щоб дірочку в ньому прогризти і сховатися аж у зерняткові.
Горобець з подиву аж крильцями розвів:
— Матусю, рідна! Та це ж ті черв'яки, що їх найбільше люблять мої гороб'ята. От буде для них чудесна несподіванка!
Він спурхнув з яблуні, залопотів крильцями, загукав:
— Жінко моя! Горобчихо! А мерщій-но сюди! Прилетіла горобчиха, і як побачила тих черв'яків, пурхнула в одне, друге, третє подвір'я.
— Ой, сестроньки мої, горобочки, ой, кумасеньки мої рідненькі! — зарепетувала на весь голос— Кидайте все та поспішайте до нас у садок, на Золоту Ренетку. Там таке робиться, що в кожної слинка покотиться!..
Назліталося на Золоту Ренету горобців. Скільки їх було — десять, двадцять, тридцять чи, може, й більше. Як закричать, як зацвірінчать! Одна горобчиха гукає:
— Ти, кумасю, оцього черв'яка хапай, бач, який він товстенький та ситий!
Друга галасує:
— Ой, лелечко, ой, матусечко моя! Скільки живу, а такої ласої їжі ще не куштувала! Ой, смачно! Ой, гарно! Краще за пшоно, і за соняшникове насіння, і за кузьок!
А інша горобчиха навчає її:
— Та ти сама не смакуй цієї поживи! Ці черв'ячки не для дорослих горобців, а для наших діток — горобеняток. У них ще і дзьобики маленькі, і кишечки тоненькі, їм треба найніжнішої страви. Ось роби так, як я! Бачиш, бачиш, бачиш?!
Мудра горобчиха ухопила в дзьоб аж чотири черв'яки і полетіла до себе в гніздо. А там повно горобенят. Дзьобики розкривають, репетують:
— Тепер мені!.. Тепер мені!.. Тепер мені!.. Цім-цім-цві-рінь!..
Півдня стрибали горобці на гілочках Золотої Ренети. І визбирали на ній усіх до одного черв'яків.
ГОРОБЧИК ІВАСИК
Горобця-батька звали Грицем, а його жінку, горобчиху,— Настусею. Маленьких горобчиків, їхніх діток, було четверо: двоє хлопців — Івасик та Пимін, і дві дівчинки — Олеся й Оксана. Це Катруся дала їм такі імена.
Горобчики-хлопці були битливі, весь час висувалися на край гнізда, щоб більше перехопити черв'ячків, які їм приносили батько Гриць і мати Настуся. Тоді горобчики-дівчатка жалісно пискотіли і скаржилися батькам:
— Як нам і на світі жити, коли Івасик та Пимін одпихають нас у куточок?!
Горобчиха Настуся сердилася і казала хлопцям:
— Ну, хлопці, як же вам не соромно? Ану, відступіться назад! Випустіть наперед сестричок.— Потім давала Олесі й Оксані черв'ячків і примовляла:— Їжте, мої маленькі, їжте, мої хороші!
Отак і жили. Але настав день, коли горобець Гриць сів перед гніздом, голосно цвірінькнув, щоб прочистити горло, і каже:
— Ну ось, діти, ви вже дорослі. Сьогодні ми всі залишимо гніздо та й помандруємо спочатку в картоплище, а як трохи у силу ввійдете, пурхнемо аж у поле. Отам їжі! І зернят усяких, і кузьок — досхочу!
Далі, оглянувши малят, він запитав:
— Хто з вас сміливіший? Хто першим вилізе осюди, на край гніздечка, і спробує вилетіти? Не бійтеся, це зовсім не страшно. Треба тільки замахати крильцями. Ну?
Пташенята заворушилися. Оксана одним оком визирнула з гнізда і відсахнулась.
— Ой, страшно як! Я нізащо не покину гніздечка!
Сестричка Олеся теж запискотіла:
— Як гляну вниз, аж у голові наморочиться! Пимін, озирнувшись на Івасика, пробурмотів:
— Чого ти підштовхуєш? Сам стрибай, коли хочеш! Побачу, який ти хоробрий...
А Івасик не штовхався, просто пробирався наперед. Як визирнув з гнізда, так і завмер: внизу під гніздом зеленіла картопля, далі — яблуня, яку всі називають Золота Ренета, за нею — слива-ме-дівка, запашна і, мабуть, солодка, як мед. Ох, і гарно ж там.
Віддихався Івасик, визирнув ще раз і побачив над собою небо. Було воно безмежне, блакитне, по ньому пливли білі хмари. А ще вгорі було сонце, таке яскраве, що й поглянути на нього не можна. Який простір! Яка краса!
Щось заспівало у Івасика в грудях. Він махнув крильцями і сказав:
— Полечу спочатку на Золоту Ренету, погойдаюся на тоненькій гілочці, а вже потім піднімуся до самісінького неба, сяду на край білої Хмари і зацвірінькаю: "Цім-цім-цвірінь! Як гарно жити на світі!.."
Але Івасик літати ще як слід не вмів. Він не долетів до яблуні, а спустився вниз на кущ картоплі. Та однак йому було гарно. Картопля саме цвіла, біла квіточка залоскотала Івасикові дзьобика й сказала:
— Який ти маленький і легенький-легенький! Давай я тебе погойдаю.
І загойдалася: вгору — вниз, вгору — вниз. З нею й Івасик гойдався та виспівував:
— Цім-цім-цвірінь! Як гарно жити на світі!
Слідом за ним повилітали з гнізда й інші гороб'ята. Батько Гриць і мати Настуся зібрали їх докупи і всі гуртом помандрували у світ. Як бачили в небі шуліку чи яструба, ховалися у картоплі, а коли там було чисто — бралися літати й кричали одне одному:
— Ану, хто далі полетить! Хто вище! І всім було дуже весело.
ХТО ВИШНІ ПОЇВ
Катрусина мама скаржилася татові:
— Он глянь на ту вишню. Знову горобці ягоди пооб'їдали, тільки кісточки висять.
Тато здивовано розвів руками і відповів:
— Та коли ж вони, кляті, їдять ті ягоди? Я скільки ходжу в сад, а не помітив, щоб горобці шкоду робили на вишні! Чудасія якась!
І Катруся теж ніколи не бачила, щоб птахи ягоди їли. Ось гойдатися на вишневих гілочках вони
люблять. Гілочка тоненька, гнучка, то горобець як учепиться в неї лапками, як почне розколихуватися, так Катруся аж ногами затупцює від заздрості :
— Чому я не горобчик, так би гойдалася і гойдалася...
Якось тата не було вдома, а мама пішла на грядки розпушувати землю навколо кущів картоплі. Катруся подумала-подумала й вирішила: "Ось піду в сад, сяду під вишнею і подивлюсь, хто ягідки їсть".
Та на землі сидіти їй було нецікаво. Вже коли в сад прийшла, то краще забратися на вишню і там причаїтися й постежити.
Залізла дівчинка на вишню. Вмостилася на гілці та й дивиться на ягоди. Ягоди великі, соковиті І дуже смачні. У Катрусі аж слинка покотилася. Слинку вона проковтнула і чекає, що ж далі буде.,
Прилетів горобець, перескочив з гілочки на гілочку, дзьобнув на листочку якусь кузьку і полетів. На ягоди й не глянув.
"Цей, видно, не голодний,— думає Катруся.— Ось як голодний прилетить і буде ягоди дзьобати, то я йому тоді вже всю правду скажу. Скажу: негарно він робить, що вишеньки їсть..."
І тільки це подумала, як чує щось — дзінь! Глянула — аж то оса. Продзижчала над головою у дівчинки й сіла на ягоду. Вчепилася в неї, проколола тоненьку вишневу шкірку і почала смоктати густий солодкий сік. Не встигла добре й напитися, як дзінь! — друга оса прилетіла. І друга оса припала до вишеньки. Потім десь узялася третя. Обсіли з усіх боків ту ягоду. Далі таке почалося! Одна нап'ється, полетить, а на її місце інша поспішає...
Катруся ще на таке диво дивилася б, так ноги затерпли. Хоч як там гарно було, але на гілці важко сидіти, дуже мулько. Злізла вона на землю, заходилася терти ноги. А потім гукнула мамі:
— А я знаю, мамо, хто вишневі ягідки спиває! Ось іди сюди, подивися, що там виробляють оси!
Підійшла Катрусина мама, поглянула і руками сплеснула:
— Ну ви ж подумайте! Оси таку шкоду роблять, а ми грішимо на горобців. Ой, треба мерщій ягідки рвати, бо жодної не залишиться на дереві! На тобі, Катрусю, козубочок, лізь та збирай. Увечері вареників наваримо. Добре?
Повен козубочок нарвала Катруся вишневих ягід. А ввечері сиділа і вже вареники їла, аж сік у неї по губах стікав!
ЛЬОНОК
Росла в саду дуже красива яблунька. Весною вона вкривалась рожевим цвітом, а влітку на її гілках наливалися червонобокі яблука.
Але цієї весни яблунька ні листя, ні квітів не випустила. Стояла якась сумна, невесела, аж похилилася, бідолашна.
— Ось я її поправлю,— сказала Катруся.— Нехай вона не хилиться, а стоїть рівненько-рівненько.
Дівчинка підійшла до яблуньки і почала вирівнювати. Але деревце замість того, щоб стати прямо, зовсім вилізло із землі.
Катруся від несподіванки аж скрикнула. Тато і мама теж злякалися, бо такого в них ще не траплялося.
Оглянули вони деревце і побачили, що всі корені
в нього погризені, сліди на них, як ото від мишачих зубів.
Але, як потім з'ясували, шкоди наробили не миші, а водяний щур, звірина така, схожа на.пацюка. Тоді вони втрьох почали шукати нору того щура.