Довго не було спичаків, рогози і кропив’яних корінців. Але Вовки взялись до діла, взялись до діла всі до одного, і воно все з’явилось. Руді Вовки — великий народ. О, вони наполегливі й непоборні!
Тоді жінки, порозпускавши волосся, посідали на землю, чоловіки, розгорнувшись широким і густим цепом, рушили до Сліпої Вовчиці.
Сліпа Вовчиця дуже добре бачила рух серед своїх двоногих братів, однак їй і на думку не опало, що вони мають щось чинити супроти неї. Тож, замість тікати, вона лагідно закрутила хвостом і лягла на живіт поруч із своєю маленькою Волохатою, що одчайдушно розривала землю, де оце тільки заховався жучок. Людське коло тим часом стягалось все дужче і дужче, і коли мисливці зійшлися так, що поміж ними не проскочило б і мишеня, наперед вийшов Голомозий і обережно, але рішуче ухопив Вовчицю за в’язи. Двоє інших людей тут же скрутили їй ноги. Перелякана, передчуваючи щось недобре, вона заскімлила і почала щосили рватись із рук. Маленька Волохата нічого не розуміла. Дивлячись на люте пручання мами, вона теж заплакала, підвівши мордочку вгору. Але на цей плач ніхто не звернув уваги.
Сліпу Вовчицю поклали під високим дубом осторонь від таборища. Тим часом уже звечоріло. Жінки й діти зносили паліччя й хмиз, чоловіки своїми кам’яними сокирами рубали підлісок, накладаючи зрубані дерева у височенні кладі для вогнища. Як усе вже було готове, як спалахнув хмиз та сухе паліччя, як зашумів і забурував вогонь, як потяглись до неба густі хмари їдкого диму і ліс навколо засяяв багряними відблисками вогнища,— тоді раптом десь з глибини лісу почулось якесь моторошне фурчання.
Нагадувало воно не то виття якогось жахливого невідомого звіра, не то стогін дерева у зимову люту бурю. Здавалося, що якийсь велетень, прив’язавши до мотуза сотні порожніх оленячих кісток, закрутив їх разом у повітрі,— так ревло і свистіло довкола.
Жінки й діти ту ж хвилину попадали на землю і, не підводячи голів, не озираючись, не відділяючись від землі, поповзли геть до табору.
Коли зникли діти й жінки, з різних закутків лісу показалися Голомозий, Око і ще п’ятеро літніх людей. Кожен з них крутив над головою прив’язані турячими жилами особливі, пишно розмальовані кістяні дощечки, що мали .велику силу страхати всіх ворогів, і не тільки страхати, а й підкоряти їх волі Рудих Вовків. Кожен з них був прикрашений лев’ячими хвостами, шкурами пантер, намистом із зубів хижаків і був розмальований червоною, чорною та жовтою фарбами.
Голова Голомозого увінчана була, крім того, парою турячих рогів, які попереджали всіх і все, що чіпати людей з роду Рудих Вовків так само небезпечно, як і ставати на єдиноборство з туром. Око не мав на голові ніяких прикрас; зате обличчя його було страхітливо розмальоване. Дві широкі смуги навколо очей робили його схожим на окату сову: Око мав усе знати, тобто все бачити, і для цього йому потрібні великі очі.
Що ближче підходили ці люди до вогнища, то сильніше й сильніше крутили свої чародійні кістяні цурки, аж поки зрештою фурчання від них не злилося в один скажений свист і рев.
Разом з цурками метлялись від сильних порухів лев’ячі хвости, пантерячі шкури і цокотіло намисто із зубів хижаків. Все це тонуло у багряних відсвітах вогнища, і видовище здавалося справді грізним. Але це був тільки початок.
Наблизившись до вогнища, Голомозий задержав свою цурку; це ж зробила й решта. Тоді наперед вийшов Око і, вийнявши гостро відточений крем’яний ніж, підійшов до осики, що стояла в центрі розкладених вогнищ. Це була величезна, на три людські обхвати, деревина з чудесною, рівною, начищеною вітрами, дощами і снігом корою. При світлі вогнищ кора здавалася ще чистішою, а її соковита гладизна ще свіжішою.
До Ока швидко підійшов товстий, зовні незграбний Кендюх, удвоє ширший у плечах за звичайних людей. Його прикрашала тільки вузенька смужка із хутра і два зуби Великого Кота — махайродуса, найстрашнішого хижака тигрячої породи, який будь-коли існував на землі. Обоє — Око і Кендюх — обстежили кору на осиці і обережними прорізами накреслили високий, у людський зріст, прямокутник.
Зробивши це, вони взялися вирізати окреслений шмат кори; вирізали його вони, проте, лише з трьох боків — зверху, збоку і знизу, так що по закінченні роботи кора мала відхилятись, як двері.
Навколо стало зовсім тихо. Тим часом Око повними глибокої таємності рухами вийняв із торбинки, яка висіла в нього при боці, кілька шматків кольорової глини — червоної, жовтої, чорної — і поклав усе це на товстий шкіряний щиток, який уже тримав у руках Кендюх. Усі завмерли в німому напруженні.
Тоді Голомозий, узявши палицю, вдарив легенько у порожню липову колоду, і слідом за ним у такі ж колоди почали бити ще троє людей. Ліс та й уся Оленяча Долина наповнились гомінкими звуками, що дедалі дужчали, аж поки розкотилися звучними й тривожними переливами грому.
Око тим часом узяв із рук Кендюха гострий крем’яний різець і обережними, але певними рухами почав водити ним по засльозеній сніжно-білій м’якизні осики, замащуючи в міру потреби прорізи чорною і червоною фарбою.
Спочатку з-під рук Ока з’явився чудесний олень-самець. Намалював його Око так, що він стояв головою геть від Голомозого, отже, від усього роду Рудих Вовків. Відкинувши назад густі роги і витягаючи вперед морду, він мчав, скільки було в нього сили, на південь від Великої Ріки. Велика Ріка була з півдня граничним краєм землі Рудих Вовків. Намалював її Око широкою жовтою смугою, що в’юнилась серед вилоподібних, з червоними кронами стовбурів дерев.
Отож, тікаючи на південь від Великої Ріки, олень утікав від Рудих Вовків.
Голомозий тривожно ворухнувся (з ним разом затанцювали причеплені до спини лев’ячі хвости) і гомінко, з похмурим завзяттям ударив на тривогу: біда, мисливці, лихо наближається, готуймось, готуймось, бо не можна баритись і хвилинки!
Руді Вовки здригнули. Чи ж їм не розуміти того, що станеться з ними, коли тільки вони дозволять оленеві утекти?! І ось вони, всі як один, кинулись до списів і, потрясаючи ними, розгорнулися бойовим ладом навколо свого ватажка Голомозого. Та не дрімав і Око. Він уже давно, може, ще раніше, ніж Голомозий, спостеріг небезпеку і кинувся рятувати становище. Руки його швидко запрацювали, перегороджуючи шлях звірові цілими хащами намальованих кущів, за якими поховалися вже мисливці.
Одночасно з цим Голомозий, що напружено стежив за подією, притримав свою палицю, не відриваючи її, однак, від колоди; колода озвалась ледве чутним гудінням, закликаючи мисливців до уваги, застерігаючи їх від похапливості. Попригинавшись аж до землі, поприховувавши ратища поза спинами, Руді Вовки ступили крок.
Колода знов задудніла, немов вітер у забутий ріг. Руді Вовки ступили вдруге, але знову так, що не озвалась і травинка. Навіть вітер ущух.
Звір зупинився. Його вуха були сторожко наставлені. Він прислухався. Руді Вовки теж завмерли на самих пальцях ніг, лише Око, раз по раз міняючи фарби, не спинявся ані на хвилинку. Звір уже вгамувався, спокійно нахилив голову і почав скубти зелену травицю,— її малює Око зеленою глиною.
Навколо такий простір, так далеко видно, навколо такий тривкий спокій! Нікому і на думку не спаде, що там, за кущами, у напрузі, готові кожну мить кинутися вперед, причаїлися мисливці.
Однак Голомозий іще приміряє: чи не занадто велика відстань між звіром і людьми, чи не занадто розкидане коло мисливців? Але ось ніби все гаразд. Тоді Голомозий торкає палицею колоду. Так обзивається вітер, зачепившись за пень Громового Дуба.
Мисливці розгинаються, роблять крок нечутно й скрадливо, стискають коло все тісніше й тісніше, аж поки охоплюють з усіх боків осику, а за нею і намальованого на ній звіра. Він, власне, опинився в "мішку". Білий світ для нього закритий з усіх боків.
Олень у розпачі. Він метається, кидається з одної сторони в другу.
— Вже час, час! — кричить тоді Голомозий.
Липові колоди, що перед тим лише ледве-ледве дудніли, захлинаються від зливи переможних ударів.
Звір, повний жаху, мчить, шукаючи виходу з пастки, але дарма!
Навколо, куди тільки він поверне свої очі,— скрізь, скрізь відважні й спритні мисливці із роду Рудих Вовків. Але вони не лише відважні, а й завбачливі. Ось палиця в руках Голомозого востаннє опустилась на колоду і німо завмерла. Завмерли й мисливці,— всі, крім трьох, що стояли збоку Оленячої Долини. Вони розгорнулися віялом, відкривши перед звіром вільну дорогу до річки, вільні шляхи до Оленячої Долини. Звір тієї ж хвилини скористався з нагоди!
О, як він плигнув! Як він помчався, а слідом за ним полетіли радісні вигуки, задоволений регіт, бо він робив лише те, чого хотіли мисливці, бо він біг туди, де вони хотіли його бачити,— на великі простори Оленячої Долини. Гей, оленю, біжи, біжи, ряснорогий, біжи здоров!
Коло, яким оточили були Руді Вовки оленя, означало, що вони підкорили його своїй волі, що вони владарі над ним; вони можуть зробити з ним, що хочуть. Вони могли б його просто вбити. Але вони цього не зробили. Засвідчивши перед ним всевладну міць, вони дають йому волю. Хай не боїться Оленячої Долини, хай не страшиться відважних мисливців, хай повертає, як завжди, на своє літнє пасовище, бо так хочуть мисливці з роду Рудих Вовків.
Око, мокрий від напруги, уступається вбік від осики. Він виснажився від пережитого хвилювання і тієї сили у ньому, що викликає звіра на дереві.
Кендюх важко сопе і, не встигши сісти, вже куняє.
Шум гонитви і клекіт колод поволі стихають. З оленем покінчено. Тепер треба повернутися до Сліпої Вовчиці, що так вчасно зачула небезпеку, яка ото була звисла над родом, і попередила Рудих Вовків про можливе нещастя.
Мисливці хапають пломенисті головешки і йдуть до Громового Дуба, де лежить Сліпа. Вони так вдячні їй. Стають у коло і все щастя вдячності виливають у буйному танці. Зараз вони вже не бояться нікого й нічого. Їх ноги ступають міцно, плечі розгинаються гордо, очі сяють сміливо, так само, як оці вогнисті головешки. Сліпа Вовчиця злякано скавулить, але Око умовляє її не боятися.
Їй немає чого журитися. Чи ж багато на світі є таких вовків, яким випадає на долю щастя — врятувати цілу громаду!
Око говорить так щиро і так переконливо! Вовчиця затихає.