Але невже Холуй існує на те, щоб ображатися від плювака божевільного? Він не знає душі Холуя, не знає того, що найбільша шана для мене — одержати плювок ще, ще і ще раз. Бо плювок — те ж саме, що відзнака на груди, що ласка великого Пія, що діамант погляду його радісних очей.
Не бійтесь плювків. Сміло підставляйте очі під них. Стина — тільки вода, і невже хтось із вас став би захищати свої ниви від дощу? Де є такий божевільний, щоб тікав від своїх прибутків.
— Я задоволений,— сказав Холуй, сказав я.— Але ти скінчив своє діло і дай мені змогу зробити своє.— Він витяг шию і підставив лице для ударів.
Я ударив його в щелепи сильно і дужо — так, як уміє бити Холуй, коли за спиною у нього стоїть всемогущий Пій.
Потім бив ще його в зуби, в ніс, в очі, уші, при цьому говорив щоразу:
— Це за Пієву кривду.
— Це за кривду його діток.
— Його подруги.
— Його маєтку.
— Його волів.
— Його корів.
— Його Осла.
— А хто той Осел? — утерши кров, запитав той, хто народив Холуя. На його думку — це мав бути сатанинський жарт, але я, сховавши зуби, ласкаво відповів:
— Осли не родяться в наших краях; це із десятої заповіді.
— Я був би дуже радий, але на своїх зубах пересвідчився, що це не так.
Наївний, глупий бунтар. Він хотів вразити мене в серце і не знав, що той удар упаде на нього самого.
— Осел — то я,— сказав великий Холуй. Він одсахнувся. Очі йому вилізли із орбіт, і лице набрало земляно-чорного кольору.
— Боже мій,— простогнавши,— я батько не тільки Холуя, а й Осла?
І він закрив лице руками.
Він стогнав, рвав тіло, бився головою об стіну, і з грудей йому вилітали поквапливі прокльони.
Я сміявся: як, ти до цього часу не знав, що Холуй може бути ще й Ослом? І я ще раз тихо й спокійно проказав йому майже на ухо: "Так, той, хто має бути твоїм сином,— не тільки Холуй, а й Осел".
І, ставши на четвірки біля ніг Пій, я заревів високим і зичним голосом: "Їі-га!" — так ревуть осли.
Я не хочу розказувати далі, бо всі зусилля мої повернути його на вірний шлях ні до чого не привели. Він залишився голодним бунтарем і за півгодини одійшов у вічну оселю дурнів.
Лікар констатував розрив серця.
Мої записки не закінчені. Я показав тільки фрагменти холуйства, найвищі зразки якого перейдуть перед вами далі. Це тільки початок. Холуйство, як і всякий процес, починається з дрібниць і поступово набирає діапазону і розмаху. Воно виростає майже непомітно, хоч я не можу сказати, що був колись час, коли я не був Холуєм.
Як це прекрасно! Я милуюся з себе самого як з дорогоцінної речі, що являється людству раз у віки. І через це показую себе людству на весь зріст.
Дивуйтесь — я весь перед вами.
Але я заговорився, хоч це властиво людині, що проводить свої думки і трошки гарячиться.
Свята і блаженна гарячка! Ти властива всім людям, але для всіх ти печаль і зло, бо несеш з собою хвилювання і неспокій.
От через що я говорю — не хвилюйтесь, не мисліть. Кожна зайва думка — ртап до життєвих незгод.
Уникайте думок, як свідків. Дивітесь у вічі Пієві — там океан натхнення для вас.
Прислухайтесь, як дише Пій — і досить.
"Мисль ізреченная єсть лож" і хто поручиться, що ви не скажете не те, що треба? От через що, дбаючи за вас, я говорю: затуліть рота або краще попросіть, щоб його вам заткнули. Так безпечніше. Іноді, щоб продемонструвати свою волю, можете сказати собі мовчазно: а все-таки нічого. Ніби мовчите і говорите разом...
Дивітесь у рот Пієві: його слова — ваші слова. Звідціль єдиномисліє. А де єдиномисліє — там спокій. У очі пильно вглядайтесь — бо його погляд — ваш погляд. І ви не будете скоса дивитися.
Ви вагаєтесь? Ви не хочете бути Холуєм? Дух Прометея ще живе у вас? Залиште. Ваш шлях величного і незрівняного Холуя.
Харків, 1926 р.
[1] У царя Трояна козині вуха... (польськ.).