стоїть на сухому, а від нашого взуття, від Сахнових ботфортів смердить гарячим, розтрибушеним болотом.
Доки Павловський колупається в моторі, протираючи свічки, ми теж чепуримо себе, зчищаємо з ніг багнюку, і обер-майстер Сахно, оглядаючись назад, каже, що це навіть краще.
— Що — краще? — дивується інженер.— Що міст дірявий?
— Зате сюди за нами ніхто вже не проскочить,— пояснює обер-майстер.— Самі будемо на всю плавню.
Ой навряд чи самі... Далеко попід селом уже гасають, мелькаючи поза чередами, мотоцикли та "Москвичі", здається, якраз із тих, що ми їх обганяли в дорозі. Ціле нашестя! Бідні качки... Ось один із "Москвичів", ніби нанюхавши наш слід, нахабно мчить сюди, наближається до містка і, ткнувшись носом у болото, зупиняється. Таки засів, та ще, може, й добре.
— Спробував? Отам тобі й ночувати,— каже обер-майстер, і ми, віддаляючись, весело махаємо невдахам на прощання. Вони нам смішні!
Тепер ми самі — уникли небажаного сусідства. Але поки що й качок нема, не видно чомусь навіть і бушля-ків та чайок степових, один величезний шуліка над нами кружляє, ніби здивований нашою появою.
— А шуліку бити можна, товаришу бригадир? — насмішкувато питає обер-майстер.
— Бийте, якщо влучите,— відповідає Стьопа.
— А думаєш, не влучив би? Думаєш, старий уже? — уперто допитується обер-майстер з якимось ревнивим посміхом на вустах.
На роботі обер-майстер для Степана начальство, а тут вони раптом помінялися ролями, старий сам опинився в підлеглості свого крановщика, нашого демократично обраного бригадира. Таке становище час від часу взаємно наїжачує обох, але перспектива, спільна мета, зрештою, і їх об'єднує одним клопотом. Чи не заїхали ми часом не туди? Чи знайдемо тут те, чого шукаємо? Це щодалі більше нас непокоїть.
Машина буксує в піску. Мусимо знову схоплюватись і налягати на неї плечима. "Раз! Два! Взяли!" Ні, це таки непогано — провести свій вихідний в отакому спортивному занятті.
Перехопившись через розтовчений чередою пісок, виїжджаємо на пагорб, і далі перед нами відкриваються... поля кукурудзи! Безмежні, вилискуючі під сонцем поля! Ліворуч по стерні трактор гуркоче, оре... Курява встає за ним. А де ж плавні? Де озера, качки?
Бригадир гострим, сповненим докору поглядом дивиться на обер-майстра, той навіть ніяковіє, але тільки на мить.
— Давай отак вподовж кукурудзи! — рішуче гукає він у кабіну.
Мчимося вподовж кукурудзи.
— По-моєму, ніяка дурна качка сюди не залетить,— каже Костя, вголос висловлюючи гіркі наші сумніви.
Справді, сонце он уже звертає на захід, а ми все ще не можемо спинитись, блукаєм, гасаєм як шалені поміж фермами, чередами та колгоспними полями.
Незабаром, наче щоб розсіяти сумніви, убік від плантації кукурудзи відкривається лугова широчінь, з'являються смуги очеретів. Простір величезний — ми просто в захваті. Я з хвилюванням дивлюся на цей переповнений світлом простір. Як тут вільно, як легко людині! Птахи якісь мерехтять у повітрі. Солончаки біліють. Лисніється на сонці синювата зелень рогози, блищать очерети,а в тих очеретах, мабуть, тихі прозорі ховаються озера...
— Оце ж вам і Чари-Комиші,— з гордістю каже обер-майстер.
— Чари-Комиші, ура!
Колись ці всі угіддя належали одній з віддалених паланок Запорозької Січі, коней тут випасали наші предки та рибку ловили... Ну а ми крижаків постріляємо в літ,— звичайно, хто влучить...
Машина наша мчить просто на найближчу смугу очеретів. Упирається в самий очерет. Стає.
Очерети височезні, густі, як бамбукові хащі. Злегка шелестять листям на вітерці... Посплигувавши з машини, ми мерщій кидаємося в гущавінь, очеретиння тріщить у нас під ногами, а ми все ліземо, продираємось далі в гущавінь, в духоту, де вже й вітру нема, але де, ми знаєм, неминуче має бути вода, а на воді, може, й зараз уже сидять табуном... Дух нам перехоплює від самого передчуття. Проте чомусь не хлюпає, не чавкає ні в кого під ногами. Де ж та, нарешті, вода?
Очерет кінчається і вже перед нами відкрилась чимала, обрамлена заростями галявина, очевидно, було колись тут плесо, а зараз... сухо-сухісінько! Все дно затверділо, мов бетон.
Мимоволі всі ми звертаємо свої погляди на обер-майстра. Старий винувато розводить руками. Не далі як торік, запевняє він, тут було води йому попід руки, навіть волок він з кимось тягав, і рибу ловив, і качок
набрав, а тепер...
— Тьху!
Віримо йому, віримо, що була тут вода і риба, бо ще
й зараз, намертво повлипавши в сіре закам'яніле дно висохлого озера, де-не-де поблискують під ногами маленькі рибинки — останні знаки того, що було.
Похнюплені, стоїмо над загиблим озером, над цією зцементованою землею, і піт заливає нам очі, спека, духота тут, мов у казані,— крізь очерет навіть найменший вітерець не. продимає. Стьопа мовчки пробує колупнути носком грудку закам'янілого мулу, а Петрович... на нашого Петровича навіть дивитися жаль. Потемнілий, згорьований стоїть, присмучено розглядаючи озерне дно, де недавно ще риба грала, а тепер суха кора Сіріє, схожа на шлак.
Ще більше опустилися плечі Петровича, обтяжені мисливським причандаллям; кепку насунуто на самі очі. Так худий, а тут одразу мовби ще більше схуд. Над чим він замислився? Яка його думка гнітить?
Тиша — гаряча, застояна. Трактор десь ледве чутно гримотить, поблизу коник сюркоче. ' — Довипробовувалисіь,— раптом каже Петрович тяжко, похмуро, і ми мовби прокидаємось від гарячої дрімоти. Ми знаєм, що має на увазі Петрович. Усе оце, як він каже, "безладдя в природі", раптові похолодання та такі ж раптові спеки, небувалі снігові заноси в Італії та страшні тайфуни над японськими островами — все це Петрович, що б ви йому там не казали, пояснює одним: проклятими отими ядерними випробуваннями десь на океанських пустельних просторах... І те, що в нас від самої весни нема дощів, що лютує спека, якої й старі не пам'ятають, він пояснює все тим самим: атомні дурощі всьому причиною.
Доки ми ось так стоїмо в розігрітому очереті, серед висохлого озера, мовби прикуті до його мертвого дна, до нашого слуху починають раптом долинати дивні шуми, якесь дуже знайоме стрекотання... Довгов'язий наш бригадир, ставши навшпиньки, першим помічає небезпеку:
— Полюбуйтесь... Це ж вони!
З пагорба по наших слідах просто до наших очеретів з летючим диркотом мчать ті ж самі мотоцикли та "Москвичі", що ми їх покинули по той бік містка. Під'їхали, поглушили мотори, і ось уже, втираючи рясний піт, стоять вони, міські мисливці, разом з нами в очереті, на тім самім місці, де мусило б бути озеро і де пашить на нас черства, ніби справді атомним вогнем переплавлена, злита в мертву безплідну масу земля.
Невдача мовби примирила нас з тими, від кого ми досі так уперто намагалися відірватись: беремося тепер спільно обмірковувати становище, в яке і ми, й вони разом потрапили.
— Треба пробиватись далі в плавні,— радить один із прибулих, льотчик-відставник.— Усе десь звідти он знімаються,— він киває у бік Дніпра.
Справді, у світлому великому небі — ніколи я не бачив над собою такого величезного неба! — в дальній далечі, у високій високості, де, мабуть, лише реактивні літають, йдуть табуни птиць. Хтось уже, видно, їх там полохає у цей неспокійний день. Одначе, не долітаючи до нас, табуни знов повертають назад, певне, є десь там лимани, озера, адже не одне оце наше висхле озеречко — вся ця придніпровська місцевість зветься Чари-Комиші.
Порадившись, цілим гуртом рушаєм у той бік, назустріч отим піднебесним, ледве мріючим пташиним табунам. Натрапляємо на вибалки, порослі очеретом, осокою, в декотрих дно теж сухе, аж дзвенить, а в інших ще вологе, нога грузне — видно, зовсім недавно була тут вода, над загусклим розігрітим мулом тучами вирує болотна мошкара.
Цивілізація, однак, не покидає нас і тут. Бачимо хутірці з садками, з антенами — мабуть, польові стійбища бригад. Знов гримкотить десь трактор, в іншому місці — другий. Далеко дорогою через луки пройшла вантажна машина, за нею — друга, спершу ми думали, що вони теж з мисливцями, але виявилось, що то колгоспні грузовики возять з поля зелену масу на силос Плантації кукурудзи не кінчаються, тягнуться й тягнуться понад луками кудись чи не до самого Дніпра... Ні, навряд чи втримається дичина в цих обжитих, окультурених, зовсім не диких місцях. Декотрі з нас уже пропонують податися деінде, подалі від оцієї кукурудзи та тракторів, дарма що теперішня качка гримкотіння трактора нібито нітрохи не боїться.
Я, правду кажучи, своє перше полювання уже вважаю пропащим. Бо хто ж знав, що саме серед оцих тирловищ та колодязів із журавлями, серед ріллі та кукурудзи чекає нас така несподіванка, чекає те, чого ми так довго і спрагло шукали...
Озеро!
Сяйнуло величезним світлим серпом попід самою кукурудзою, сягаючи до самої польової доріжки, по якій ми з'їжджаєм з горба!
Під'їхали, зупиняємось, самі ще не вірячи знахідці. Вода! Чуєм, як вона пахне. З плескотом скидається риба. Чи це не сон? Чи не ввижається нам ця краса? Тут стерні, тут кукурудза і тут же поруч райська оця місцина, схожа на леваду, з живим сяючим плесом води, з зеленцми луговими травами та буйними очеретами і навіть з холодком: гуртик дерев — розкидистих осокорів, диких груш та кущів терну — темніє тінню по той бік...
— Е, та в кущах там уже хтось є! Приглядаємось: справді, є. Он металево поблискує
задом "Москвич" із кущів, неподалік нього помічаємо замаскований ще один, а ближче до кукурудзи майже на сонці стоїть підвода з чорною маслянистою бочкою пального, певно, для тракторів. У повітрі, попискуючи, в'ються над водою ластівки та легкі білокрилі крячки, на льоту хапають щось із води. Нам видно, як серед блискучої водяної гладіні бродить, розгулюючи на мілкому, всяка озерна дрібнота: тонконогі куличата, бекаси, а в тіні попід онеретом то тут, то там темніють качині виводки. Ми їх виразно бачимо, вони теж, звичайно, бачать нас, але не бояться, як не бояться і гуркоту трактора, що снує неподалік за горбом. Деякий час ми захоплено розглядаємо озеро з його багатством, з його неполоханим життям. Пошепки, ніби щоб не сполохати птицю, перемовляємось:
— Крижаки он...
— Бекасів табун цілий...
— Он знялись!
— Он знову сіли!
— О, та там он уже засідка!
По той бік коло самого берега бачимо — окремо — кущик очерету, тільки то не росте він так вдало, то чиїмись руками навтикано його півколом у землю і вже постелена в ньому трава...
Присутність інших мисливців нас не турбує — озеро велике, місця вистачить на всіх.