Весілля... Навіть така нікчема грає весілля... А коли ж ми з тобою, Полінко, гратимем?
Поля [усміхнувшись). Поки що це на порядку денному не стоїть.
Пугач. Твоя правда, зараз нам рано про це говорити... Але згодом, згодом?
Поля. Що — згодом?
Пугач. Скажи, згодилась би ти жити коли-небудь під отією стріхою? (Вказує на темну солом'яну крівлю своєї хати).
Поля. Нащо ти починаєш цю розмову?
Пугач (настійливо). Скажи—згодилась би?
Поля (різко). Ні!
Наступає тривала гнітюча пауза.
Пугач. Я тебе розумію, Полю... Не під такими стріхами тобі жити! У віллах, у хоромах ти жити достойна!
Поля. Облиш.
П у г а ч. Чи іншим уже зафрахтована? Іншого потай кохаєш?
Поля. А хоча б.
Пугач. Догадувався й про це... Знаю, хто він, лиш одне мені, Полю, не ясно: чим він тебе так зачарував, чим твоє серце заполонив? Чи не тим, що ми самі його над собою поставили, самі зробили своїм вожаком?!
Поля. Нічого ти не розумієш... Аж слухати неприємно... Прощавай.
Пугач (схвильовано кидаючись їй навперейми). Постій, вислухай мене хоч раз! Ти знаєш, як я ще зі школи за тобою... А ти йому тепер серце своє віддала... Полю... Подінко... Не такого ти варта кохання! Мого! Мого ти варта!! Я тебе так кохатиму, як ні він, як ніхто!
Поля (вириваючись із обіймів). Не дурій! Пусти!
Пугач. Хіба мало інших дівчат, хай вибирає... Але ти... ти... ти — не для нього! Адже ти, як і я, незвичайна, особлива, ні на кого в селі не схожа. Я стану капітаном далекого плавання, я стану не знаю ким... Самою природою ти призначена тільки мені! Полю, викинь ти його з серця! Будь зі мною! Ну? Будь! будь! будь!
Поля. Пусти.
Пугач. Полю, послухай мене. Ти засліплена ним, ми самі зробили з нього кумира! Але для кохання... Занадто звичайний він для тебе, занадто... простий!
П о л я (випручавшись із обіймів і поправляючи хустку на голові). Цього разу ти сказав правду... Звичайний від і простий... Може, за те й люблю.
Проста селянська хата з рушниками, з фотографіями; на покуті красується чималий, давно вже, видно, зв'язаний снопик пшениці.
Збирається комітет.
В чеканні, поки зійдуться всі, Гречаний з Дмитром Попиком схилились над шахами. Михайло Кравець побринькує на балалайці, Бурятинський з комічними гримасами пританцьовує перед ним. Дівчата — Поліна й Маруся,— лускаючи насіння, весело під'юджують хлопця:
— Ану, ану, докажи, Андрійку, що й ти парубок!
Заходять Бєлічков з Вайсманом.
Бурятинський. Ага, ось і наш Іван Іванович з новим членом комітету.
Вайсман, поздоровкавшись з усіма, зупиняється перед снопиком пшениці.
Вайсман. Ай, колосиста ж... Дмитре, що це в тебе за пшениця така?
Дмитро (з гордістю). О, це знаменита "кодимка".
Вайсман. "Кодимка"?
Дмитро. Невже не чув?
Поля. Що ти дквуєшся: не всі ж на світі, як ти, хлібороби. Володя в нас більше залізничник.
Бєлічков. Ти його про шпали та про костилі запитай.
Гречаний. Або про те, якими батареями краще поліцаям зуби окисляти...
Вайсман. "Кодимка"... хм... Це що — новий сорт якийсь?
Дмитро. Навпаки, дуже старий, ще, може, діди наші та прадіди його вивели. Раніш ця пшеничка, брат, "панувала в наших краях, а потім якось занедбали її, потроху-потроху та й зовсім вивелась... А от якось перед війною взявся наш дядько Павло хату перекривати. Рве стріху, скидає старий околот додолу, аж тут саме секретар ерпека їде. Зупинив машину, підійшов до околоту, став з нього один по одному колоски вибирати... "О, та це ж у вас, дядьку, хата "кодимкою" вкрита! — І до нас, до дітлашні: — Юні натуралісти, доручаю оце вам; переберіть гарненько ввесь оцей околот, та так, щоб ні зернина не пропала..." Пам'ятаєш, Парфене, ми з тобою тоді триста зерен навиминали!
Вайсман. Ну, а потім?
Дмитро. Потім на пришкільній ділянці висіяли, звідти на колгоспну сортоділянку перенесли, і так пішло. Це вже в нас ого-го скільки насіння було б, якби не війна...
Парфен. Знаєте що, друзі, снопик оцей — єдине, що в нас залишилось від нашого колгоспного багатства. На сортоділянці під час боїв "кодимка" загинула, і ніде її тепер нема, як оце тільки в нас.
В а й с м а н. О, так це ж цінність яка!
Маруся. Треба її зберегти!
Кравець. До приходу наших... Обов'язково.
Парфен. А це ми ось Дмитрові по лінії комітету доручимо.
Бєлічков. Пильнуй, брат! Весною ще, може, й посіємо...
Бурятинський. А що? Виженемо варварів, і посіємо!
В цей час чути з вулиці удари бубнів, п'яні весільні югерегуки.
Кравець. О, пан Романюка їде! Стару молоду везе!
М а р у с я. Ба як з гуками, з дзвоном, з циганськими бубнами. (Жартома обіймаючи Бурятинського). Коли вже ти мене, Андрійку, з бубнами по селу прокатаєш?
Бурятинський (їжакувато). Ти не смійся!
Поля. Казав же він тобі, що солом'яний парубок золоту дівку бере.
Бєлічков (дивлячись у вікно). Гляньте на того жениха: в нього вже й ніс посинів.,.
Бурятинський. Сказано ж — не надовго старий жениться.
Кравець (у тон прислів'ю). Як не сказиться, то повісимо.
Промчало весілля, стихло.
Гречаний. Пора б починати... Але що ж це Пугача нема?
Бєлічков. А він знає? Поля (з серцем). Знає. Гречаний (до всіх). То як?
Бурятинський. Семеро одного не ждуть. Починай.
Гречаний^до Дмитра, вказуючи йому кивком на двері). Як там твій патруль?
Дмитро. Мама на варті. Вважаю, що цього досить.
Гречаний. Кращих вартових, ніж наші мами, справді навряд чи знайти. Отже, починаємо засідання, товариші. Вчора через Володимира Степановича нам передано дуже важливе доручення, може, найважливіше з усіх, що були досі: приступити до організації диверсій на залізниці, зокрема на перегонах Врадіїв-ка — Кам'яний Міст і Кам'яний Міст — ЗГолта... Це завдання ставить перед нами підпільний обком КП(б)У і Український партизанський штаб.
Зненацька відчиняються двері, заходить Пугач. У нього змучений вигляд, наче він ніч не спав. Всі, примовкнувши, ждуть, що він скаже.
Пугач. Я прийшов вам сказати...
Гречаний. Ти краще скажи, чому ти запізнюєшся. Дисципліна для тебе не існує?
Пугач. Товариші, у мене є одна пропозиція. (До Гречаного). Дозволь.
Гречаний. Говори.
Пугач. Я пропоную провести чистку організації. Всі здивовано переглянулись.
Гречаний. Чому — чистку? Якщо хтось персонально з членів організації викликає в тебе заперечення — скажи.
Пугач (нервово). Не в тім річ!
Гречаний. А в чім же?
Пугач. Провалу не хочу — ось у чім! За масовістю погнались, розрослися, розбухли, а про те забули, що кожен день під смертю ходимо.
Кравець. Ти жу нас герой — чи тобі смерті боятись?
Пугач. Смерті я не боюсь, але й провалу не хочу.
Бєлічков. А хто його хоче...
Пугач. Де ярмарок, де кагал — там провалу з дня на день жди. Замахнулись на всю Первомайщину, настворювали всюди груп та ячейок, а користі з того? Хіба вузьким колом, оце скільки нас тут є, ми менше зуміли б зробити?
Гречаний. То що ж ти пропонуєш? Розпустити організацію?
Пугач. Саме так, розпустити! Звільнитися від баласту, зоставити юдин лише комітет, бойове ядро. Кравець. А тоді?
П у г а ч. А тоді за зброю і в рейд! Доки нам сидіти в цій Кримці? Я задихаюсь тут!
Гречаний. Все це красиво звучить,але про одне ти забуваєш, товаришу Пугач: є сила, яка по праву нами керує, спрямовує наші вчинки, ставить нам завдання. І якщо нам сьогодні наказано діяти тут — значить, треба тут.
Д м и т р о. Та що говррити... Хіба ми його не знаєм, цього бунтаря-одиночку?
Бурятинський. З батьком, видно, знов за щось посварився, а на організації оскому прийшов зганяти.
Пугач. Не за щось, а за вас же і з батьком сварюся! Не можу я далі з тим типом в одній хаті жити! Щодня мені в душу плює, паплюжить усе, що мені дороге!
Гречаний. Знаєм, що тобі не солодко. Але організацію із-за твого старого розпускати не станемо.
Поля. Стільки труда вкласти... І тепер самих себе розпустити перед лицем ворога?
Маруся (до Пугача). Та як у тебе язик повертається!
Пугач. Не назад, а вперед вас кличу! У рейд, у степи!
Бурятинський. З вітром воювати?
Пугач (встаючи). Ну, я своє сказав. Не хочете — як хочете. Сидіть собі тут пічкурами. Тримайтеся за мамині спідниці. А з мене досить. Без вас піду! Сам воюватиму!
Люто хряпнувши дверима, він вилітає надвір.
Через деякий час постать його вже самотньо маячить у степу, далеко від Кримки. За спиною у нього торба, та сама, з якою батько його рік тому повернувся додому. Біля степової могили зупинивсь, озирнувся навкруги.
Вітер жене стернею блякле перекотиполе.
...Іде комітет. Виступає Вайсман.
Вайсман. А робимо це так: ідемо до будочника, забираємо в нього ключі, забираємо лапи...
Бурятинський. Лапи? Що за лапи?
Вайсман. А це такі лапи, що без них ти костиля, брат, не витягнеш.
Кравець. А чи не можна щоб просто цілу рейку витягти?
Вайсман. Можна. Для цього треба насамперед розболтити путя...
Гречаний. Я навіть чув, що залізничники вміють паровоз на паровоз пускати.
Вайсман. А чого ж! Недавно — он під Одесою якраз такий випадок був... Хіба ж так лобами стукнулись!
Гречаний. До цього ми ще повернемось; головне сьогодні було — виділити людей.
Кравець. На місці зоно там само покаже.
Рвучко розчиняються двері, вбігає Даша Дяченко.
Поля (радісно). О, Даша! Ти звідки?
Даша. В церкві у вас на вінчанні була. (Сміючись). Я тепер до вінчань уважно приглядаюсь, щоб, коли прийдеться, не розгубитись перед громадянином попом...
Дмитро. Ти все жарту єні...
Даша (одразу змінюючись). Які жарти? Цілком серйозно прийшла оце порадитися з комітетом: як мені бути?
Гречаний. А що?
Даша (з розпачем у голосі). Сватаються до мене! Бурятинський. Ну, для дівки це ще не велика біда.
Даша. Що ти в цьому розумієш, пацан! (До Гречаного). Цілком серйозно кажу! Сватаються! Я хочу знати вашу думку.
Гречаний. Якщо ти вже так наполягаєш... (Напівжартома до присутніх). Давайте заодно розглянемо і це... Отже,— з біжучих,— про сватання до члена організації Даші Дяченко. Викладай.
Маруся (до. хлопців). Вам смішки,, а їй, може, заміж іти.
Бурятинський (старуючи). З богом, дитино, коли люди трапляються.
Гречаний. Бурятинський, перестань. (До Даші). Ну, хто там до тебе?
Даша (схвильовано). Ах, опудало якесь... Але розповім по порядку. В радгоспі справи посуваються добре: майже щодня буваю там на поденних роботах. З полоненими встановлено повний крнтакт. Та ось біда: з закінченням польових робіт їх кинуто знову за дріт, у бараки.
Маруся.