Це добре, але пам'ятайте, друзі, що справу матимемо з ворогом досвідченим, з тим, що тюрмами та концтаборами всю Європу вкрив, що давно набив собі руки на масовім винищенні борців народних... І ось ви, майже діти, вступаєте на шлях смертельної боротьби з таким ворогом. Це буде не легко, і тут треба мати витримку, щоб не віддати життя задарма. Як жаль, що в школі ми не вчили вас таких речей, як підпілля, конспірація, явки, методи нелегальної роботи...
Попик. Дещо ми знаємо про це, Володимире Степановичу, з ваших же уроків історії. Знаєм, як бились перші комсомольці в загонах ЧОНу, як героїчно тримались вони в застінках білих контррозвідок під час громадянської війни.
Володимир Степанович (усміхнувся, внутрішньо зігрітий якимось теплим спогадом). "Райком закрито — всі пішли на фронт"... Сильно, еге ж?
Гречаний. Сильно.
Моргуненко. Отак ми починали...
Бурятинський. "Райком закрито...", Ех, ну як тут не позаздрити!
Моргуненко. Відваги, хоробрості, я вірю, вам теж не забракне, а ось обачності, витримки, розсудливості... В трудну хвилину згадуйте, друзі, Ілліча в Разліві, як умів він зважувати перед небезпеками кожен свій крок... Таки жаль, що в школі ми ширше вас до таких речей не привчали.
Гречаний. Тепер уже не жалійте, Володимире Степановичу. Хай не вчили ви нас техніці боротьби, явкам та конспіраціям, зате вчили, як рідну землю треба любити.
Моргуненко. Це правда, Парфене. Це — важливіше. Це, зрештою, найважливіше.
Попик (з почуттям). Он вони, наші рідні колгоспні поля... Ферми, садки... Усе тепер розруйнувати хочуть дощенту.
Бурятинський. Циганви своєї нагнали, якісь розкуркулені круками назлітались, щоб тягти-розтяга-ти колгоспне добро.
Попик. Накидаються, тягнуть, ламають... Душа болить дивитись, Володимире Степановичу.
Моргуненко. Реманент та будівлі можуть розтягти, а те, що в душі... (Пильно дивиться на Гречаного).
Гречаний. А те, що в душі,— ніколи.
Розступаються хмари, сходить місяць.
Тремтлива місячна доріжка лягає через зарослу лататтям та осокою Кодиму. Тінявим берегом, поспішаючи, іде юнак. Легкою ходою, в доброму настрої Парфен повертається після зустрічі з Моргуненком додому. В березі біля криниці Поля бере воду. Непомітно підкравшись до неї із-за спини, Парфен жартома затуляє дівчині очі.
— Ой; хто це? — тихо скрикує дівчина. Парфен мовчить.
— Парфене, це ти?
Парфен, відпустивши її, сміється:
— А як ти вгадала?
— Вгадала... Звідки це ти?
— Та в степу... схід місяця зустрічав.
— Сам? — усміхнулась дівчина і вже хоче брати відра на коромисло.
— Давай я тобі поможу,— вихоплює в неї Парфен відро із рук.
— Бери ти одно і я одно.
Взявши по відру, вони повільно рушають стежкою вгору поміж високою* кукурудзою, поміж вишнями. Зайшли в садок.
— Хотіла я тебе про одну річ запитати, Парфене,— поставивши відро, зупиняється під деревом Поля.— Ось ти був у нас в школі секретарем комсомольської організації, мали ми всі свій шкільний комітет. А як же тепер? Невже допустити, щоб так все і Завмерло, щоб всьому — кінець?
— Цього не допустимо.
— А як? Ми з Марусею Коляндрою самі вже думали що-небудь почати... У нас, признаюсь тобі, прапор є.
— Прапор? Звідки? Як?
— А так... Напливом:
Ніч відступу. Трасуючі кулі ворожих автоматів уже пронизують Кримку.
Двері колгоспної контори відчинені навстіж, в порожньому приміщенні гуляють протяги, вітер ганяє по підлозі якісь папери. Несподівано вибігши з контори, з'являються на ґанку в відблисках близької пожежі двоє дівчат, кримчанських старшокласниць: Поля Попик і її подруга, росла, повновида Маруся Коляндра.
У Марусі в руках — радіоприймач, в Полі — червоне полотнище колгоспного прапора, наспіх відпореного від древка. Збентежено озирнувшись довкола, дівчата кинулись в гущавінь садків та городів.
Парф єн. Полю, ну так це ж просто здорово! Де він?
Поля. Постій, я зараз тобі його покажу.
Метнувшись попід деревами в глибінь садка, Поля незабаром повертається знову, розгортаючи при місяці на руках червоне з золотими китицями полотнище прапора.
Парфен дивиться на нього схвильований.
— Скільки разів бачив, сам на демонстраціях носив, а зараз... ти віриш, Полю... Ніби дивлюсь оце вперше.
Поля. Був і раніше рідний, а тепер, у неволі, він стає нам в тисячу разів рідніший.
Парфен. Полю... Якщо я тебе покличу з ним кудись прийти... скажи — прийдеш?
Поля. Клич. Прийду!
Неділя. На листі ще тремтить, виблискує ранкова роса. Всюди попід хатами повно квітів. Особливо ваблять око своєю красою стрункі та високі рожі-мальви. Наскрізь просяяні сонцем, обліплені від низу й до верхів'я то рожевим, то густо-червоним цвітом, вони цілими заростями яскравіють біля кожної хати і, порозроставшись, збігають звідти, мов святково вбрані дівчата, аж за двір, аж на вулицю.
Святково вбрані дівчата Поля й Маруся спускаються городами в берег, відв'язують човна. Кладуть у човна якийсь пакунок. Обидві вони чимось схвильовані, поспішають.
— Давай весло!
— Відпихайсь!
Стрибають обидві в човен, ось-ось мають відчалити од берега. Несподівано з горба до них спускається — вже напідпитку — поліцай Романюка.
— Ей, куди це ви розігнались, дівчата? Поля завмерла на місці.
Маруся. Не закудикуйте нас, дядьку. Поля тим часом намагається швидше відіпхнутись од берега на глибоке.
— Ні-ні, стривайте,— вхопившись за човна, затримує їх Романюка.— Це ви сьогодні не перші туди поспішаєте. Що у вас там затівається? Признавайтесь. Маруся. А що?
Романюка. Ну-ну, мене не проведеш, я все бачу. Якісь лоботряси перед вами уже шмигнули на той бік... Є в мене, дівчата, крепка підозра.
Маруся. Яка підозра, дядьку?
Романюка. По-перше, не кажи на мене дядьку, бо я з тобою, дівчино, свиней у колгоспі не пас.
Маруся. А як же на вас казати? Ну хай буде "пане Романюко".
Романюка. І Романюка на мене не кажи, бо тепер я вже не Романюка.
Маруся. О! А хто ж ви?
Романюка. Тепер я... Романеску. Так мене їхній писар учора і в книгу собі записав...
Поля. Ну то, пане Романеску, пускайте ж нас!
Романюка. Стривайте. Я теж з вами.
Маруся. Отакої! Вам-то чого?
Романюка. Кажу ж вам, що є в мене крепка підозра... Що то у вас у вузлику наготовано?
Поля. У вас уже й на вузлик підозра?
Романюка. А таки є. Підозріваю, що у вас там сьогодні з хлопцями, кгм... добрий випивон затівається.
Поля. Що ви! Ми зовсім не п'ємо!
Романюка. Розказуйте мені... В мене нюх такий, що за верству яромат самогону чую. Ну, відпихайтесь.
Дівчата, змовницьки переглянувшись, поступилися Романюці місцем, Поля, стоячи в човні, енергійно веслує на той бік. Романюка, похнюпившись, сидить, куняє. Відпливши на середину річки, дівчата мовби ненароком починають дружно розгойдувати човна.
Романюка. Дівчата, ось не гойдайте-бо човна.
Поля (сміючись до подруги очима). Ми не гойдаємо.
Романюка. А чого ж він гойдається?
Поля. То ви його самі гойдаєте.
Романюка. Як це я можу сам?
Маруся. А так, що ви п'яний, а ми — тверезі.
Романюка. Це я ще не п'яний, дівчата... Знаєте, яка моя норма? Кіло триста первака!
В цей момент дівчата так гойднули човна, що він, черпнувши води, перекинувся. Поліцай, відпирхую-чись, борсається на глибокому, Поля тим часом пливе з Марусею до протилежного берега, високо тримаючи й?.
піднятій руці дорогоцінний пакунок...
Галявина в гаю на колимському острові. Грає патефон. Хлопці, порозлягавшись на траві довкола нього, стиха наспівують.Крім Гречаного, тут Дмитро Попйк, Ісаченко, Герасименко, Пугач, Бєлічков, Кучер, Кравець і найменший з усіх — жвавий, меткий Бурятии-ський.
Гречаний {підводячись). Ану, Андрійку, ти, як найменший, змотайся до берега — виглянь:
Бурятинський {підстрибнувши, весело козиряє). Єсть, товаришу нач! {Зникає за вербами у верболозовій гущавині).
Кравець {потягуючись). З ким би поборотися, хлопці? Хто з вас відповідну силу в собі чує?
Пугач. Давай.
Кравець. Та яж тебе одразу покладу.
П у г а ч. А ти спершу попробуй...
Ісаченко {до Кравця). Хоч ти в нас і атлет, Михаиле, а Пугача ти єй-же-єй, не покладеш.
Гречаний. Семко наш на одному самолюбстві втримається.
Під'юджувані хлопцями, Кравець і Пугач починають борюкатися.
В розпалі їхньої боротьби з гущавини з'являється з виглядом переможця Бурятинський з розпущеним прапором у руці. Слідом за Бурятинським виринають дівчата, обидві мокрі, веселі.
Бурятинський. Хлопці! Прапор є! {Передає прапор Гречаному). А холуя Романюку дівчата в Ко-димі втопили!
Поля. На жаль, не втопили.
Маруся. Ненароком з човна вихлюпнули.
Герасименко. А як це той бандюга в човні у вас опинився?
Поля. Сюди хотів переїхати... "Підозріваю,— каже,— що у вас там сьогодні випивон затівається".
Гречаний. Випивон... Це зовсім непогано, що вони нас гуляками вв'ажають.
К р а в е ц ь. От шкура! На дурницю нализатися хотів.
Маруся. Ну ми ж його напоїли: аж бульби носом пускав.
Бурятинський (в захваті). Дівчата, та це ж геніально! Та за це вас розцілувати треба!
Знявшись навшпиньки, хоче поцілувати Марусю в щоку. Вона, сміючись, відпихає його.
Маруся. Це ти, Андрійку, вже залицяєшся до мене?
Бурятинський. А що! Залицяюсь!
Маруся [насмішкувато дивиться на нього зверху вниз). А чи не малий ще ти для цього виріс, хлопче?
Бурятинський. Що ти маєш на увазі? Моє ластовиння чи мої сто сорок сантиметрів росту?
Маруся. І те, й інше.
Бурятинський, Даремно. Ти не дивись, що я оце такий... Знаєпї прислів'я: "Солом'яний парубок золоту дівку бере!"
Гречаний. Ну годі вам уже. Треба пости виставити. Хоча місце таке, що навряд хто сюди забереться, але все ж... Бурятинський!
Бурятинський. Я!
Гречаний. Будеш наглядати он відтіль, з боку Катеринки.
Бурятинський [з готовністю). Можете покластись, як на кам'яну гору.
Гречаний [оглядаючи товаришів). Пугач! Пугач [неохоче). Ну я Пугач... Гречаний. Ти станеш он звідти, від річки... Пугач. Чому саме я?
Гречаний. Дивне запитання... А чому не ти? Пугач [подумавши). Гаразд. Пробач. їду.
Біля жандармського поста сушиться розвішаний на кущах Романючин мундир. Романюка без штанів сидить у затінку з капралом за бесідою. Між ними на газеті пляшка самогону, помідори, огірки.
Романюка. Частіше б ваш локотенент у Голту відлучався... Можна було б щоразу гарненько отак посидіти та й погомоніти.
Капрал. В Голті там у нього нібито панінка є.
Романюка.