Стрільба рідшає, даленіє.
Герасименко. Щось кулемет наш перестав озиватись.
Дмитро. Патрони, мабуть, кінчились.
Герасименко. А ті січуть...
Дмитро. Бач, аж де ракети пускають... і он, і он... Невже так далеко наших відтиснули?
Герасименко. Розсіяли їх, видно, по селу.
Дмитро. Куди ж без патронів... Сили явно нерівні.
Гречаний. Де ж це Пугач пропав?
Герасименко. Не подобається мені вся ця історія з Пугачем...
Дмитро. Мені він не подобається ще відтоді, як зі степу з своїми трофеями повернувся... Може, й оті трофеї його — одна туфта?
Захеканий, збаламучений з'являється Пугач.
Пугач. Хлопці! Кучера в перестрілці вбито! Але зате й жандармів там накосили!
Гречаний. А офіцер твій де?
Пугач. Поки я з Консулом... Офіцер утік!
Гречаний. Із списками?
Пугач. На жаль... Через вікно виплигнув. Я йому тричі випалив навздогін, але ж темно — чорта влучиш!
Дмитро. Отже, віддав їм списки.
Герасименко. Тепер на ранок карателів жди...
Гречаний. Що ж, Семку... Зрада твоя діє. Людей назвав, люди гинутимуть, а ти думаєш жити? (Різко). Ні, гинь ти перший!
Стріляє Пугачеві в груди. Той падає.
Ось уже нема під скиртою нікого, лиш темніє при відблисках заграви скоцюрблений Пугачів труп та од-далік на пустирищі самотньо догоряє наспіх ввіткнутий у сніг смолоскип.
Диктор. Вранці на Кримку, на Кумари, Кам'яну Балку та інші села, в яких діяла "Партизанська іскра", нагрянули каральні загони окупантів.
Зіскакуючи з грузовиків, зі зброєю напоготові карателі лавами наступають на бунтівні села. Голосять по дворах матері, як у часи татарського нашестя.
Облави, обшуки, арешти...
Роз'ярілі карателі діастають по дворах, хапають на вулицях юнаків і дівчат, б'ють, нещадно скручують їм руки. Підганяючи прикладами, турлом женуть пов'язаних людей до. машин, з розгону кидають у кузови...
Велика, з двоповерховими нарами камера в перво-майській тюрмі. Тут уже набилося кілька десятків щойно захоплених по селах іскрівців та тих, хсого підозрюють у зв'язках із ними. Бачимо на нарах Тамару Холод, Марусю Коляндру, Полю Попик... Поля, нахилившись, саме робить перев'язку Парфеновому батькові — Карпу Даниловичу, що, як і батько Бєлічкова, теж опинився тут, серед молодих в'язнів. У кутку просто на підлозі збилися купою Вайсман, Кравець, Бєлічков — син, брати Волошини, Клименюк... На горішніх нарах вмостились двоє найменших в'язнів — іскрівських зв'язківців. Друзі по школі, обоє ще під враженням несподіваної зустрічі, вони зачудовано розглядають один одного.
1-й хлопець. Павлик! Невже й ти зв'язковий?
2-й хлопець. А чим я гірший за тебе?
1-й хлопець. Ну ти диви. Якби оце жандарми нас тут йе звели, так би й досі не знав, що ти, Павлику, теж іскрівець!
2-й хлопець. Я про тебе теж ніколи й не подумав би! Щоб таке мале...
1-й хлопець (наїжачившись враз). Ох, великий обізвався! Та у нас у Кумарах таких, як ти, по десятку на мізинець берем...
2-й хлопець. Овва! У нас у Степківці таких, як ти, по двадцятеро на кіло йде!
Голоси їх тонуть у загальному гаморі.
Важкі, окуті залізом /лвері раз у раз відчиняються, і вартові вштовхують" до камери нових арештованих.
Ось у закривавлених шинелях з'являються на порозі троє полонених — Азізов, Газізов, Замурін.
— Здорово, братці!
— Здорово, брати!
Дівчата, в яких руки не зв'язані, кидаються допомогти їм добратися до нар. Маруся Коляндра обережно веде шкутильгаючого Азізова. Посадивши його скраю на нарах, випросталась, стоїть, схвильована, перед ним. Азізов ловить на собі її пильний жагучий погляд.
Азізов. Чого ви так дивитесь на мене?
Маруся. Так... Гарно мені дивитись на вас.
Поля (до Азізова). Ви їй ще відтоді, із залізниці, в душу запали.
Азізов (до Марусі). Це правда?
Маруся (сміливо). Правда.
Азізов. Будь ласка, сядь біля мене, дівчино...
Маруся (сіла, з гордістю поклала йому руку на плече). Хоч тут та посидимо поруч.
В коридорі тим часом знову чути гомін вартових, дзенькіт заліза.
Тамара. Ланцюги?
Маруся. Когось у кайданах ведуть.
Двері відчиняються, і поріг переступає веселий, закутий в товстелезні ланцюги Бурятинський. Без шапки він здається зовсім маленьким, тендітним. Камера зустрічає хлопця радісними вигуками:
— О, це ж Андрійко наш!
— В ланцюгах, як декабрист!
— Іде один, а дзвону — наче десятьох ведуть! Бурятинський (весело). Це мене Романюка в
нашій кузні так обкував. "На цього хлопця,— каже (перекривляючи Романюку),— треба добрі ланцюги, бо вік з-під самої руки випорсне!" Зняв оце з колодязя ланцюг і навхрест мене обкував!
При цьому Бурятинський ще раз, ніби для розваги товаришів, потряс, подзвонив своїми кайданами.
А в дверях тим часом уже з'явилася Даша Дячен-ко — в красивій зачісці, в довгому вінчальному білосніжному платті, що виднілося в неї з-під накинутого йа плечі пальта.
— О, Даша! — кинулись до неї дівчата.— Невже тебе прямо з весілля взяли?
Даша (усміхаючись). Тільки почали мене дівчата наряджати, а тут і ці явились...
Бурятинський. А Сундук Сундуклейович де ж твій?
Даша. Його ще там, на місці, відпустили.
Бурятинський. Мабуть, хабарями відкупився?
Даша. Самій довелося за нього просити... Бо як заскімлив, як підняв лемент! "Це ти все наробила, через тебе й мене в тюрму тягнуть!" Оце ще, думаю, й там вік мене, як шашіль, точитиме... "Панове,— кажу,— відпустіть ви його, бога ради, хіба ж не бачите — це ж макуха, а не чоловік. Невже ви думаєте, що я могла йому душу відкрити?" Подивились вони на нього й тримати не стали. Бідолаха так зрадів, що як ухопив того сидора з харчами та як рвоне...
Маруся. Про сидора не забув?
Даша. Ще б пак! Як вхопив та як урізав від машини — тільки смуга лягла. Ні разу й не оглянувся, навіть попрощатись зі мною забув. (Крізь гіркий сміх). А як-не-як все ж таки наречена, га? Попрощатись усе б таки мусив?
Бурятинський. Ото кавалер!
Даша. Тепер мені, Андрійку, нічого не залшпається, як тільки тебе в кавалери взяти. (Жартома обіймає зовсім малого проти неї Андрійка).
З кутка, де лежать пов'язані, поволі наростає пісня, тужлива, невільницька. Ось уже могутній її розлив заповнює камеру...
В цей момент двері широко відчиняються і на порозі з'являється Моргуненко. За ним до камери входять префект Ромулюс і шеф поліції Щербак.
Ніхто з арештованих не сподівався, видно, бачити Моргуненка тут, тому всі одразу повставали, потяглися вперед, оточили свого вчителя. Він стоїть, усміхається до всіх, наче в класі перед початком уроку. Бачить перед собою Вайсмана, Полю, Бурятинського, Дашу, батьків — Гречаного і Бєлічкова, Азізова і Замуріна... Малих зв'язківців угорі.
Щербак (киваючи арештованим на Моргуненка). Ось він, ваш призвідця... Довго ж ми за ним охотились! Тепер він наш... Це йому дякуйте, що сюди попали. Це він увів вас в оману! Він вас усіх збаламутив!.. (До передніх арештованих). Ну, чого ж ви стоїте? Бийте його!
Ніхто не рухається.
Щербак. Ну, чого ж ви? Якби не він — гуляти б вам оце на волі... Він вас погубив! Бийте його! Плюйте на нього!
Знову мовчанка. Потім з глибини натовпу чується дівочий голос:
— Цього ми не можемо... Це наш вчитель.
Щербак. Вчитель! Бандюга він тепер, а не вчитель! Стільки молодих жизнів погубив, а ви його жалієте? Бийте, кажу! Хто перший ударить — тому воля. Хто не спасує, того ось пан префект сьогодні ж на волю випу-ска!
Всі переводять погляди на префекта. Префект. Так, випускаю.
Щербак. Ну? (До найміцніших хлопців). Такі козарлюги— і бояться... Воля ж, воля вам обіцяна! Ну, хто перший?
Вайсман. А це точно, що... волю даєте?
Префект і Щербак (в один голос). Точно, точно!
Вайсман (до Щербака). Тоді розв'язуй... Щербак (обрадувано). Одразу видно козака! Всі, затамувавши подих, стежать, як Щербак похапцем розв'язує Вайсманові руки. Коли розв'язав. Вай-сман, не поспішаючи, робить кілька простих рухів, щоб розігнати кров: туго зав'язані перед тим руки йому позатікали. Щербак нетерпляче жде. І ось, нарешті, Вайсман, відсторонивши передніх, розмахнувся із-за плеча і щосили б'є... Щербака: — На тобі, гад!
Від дужого юнацького удару Щербак вилітає за двері. За ним, короткозоро ловлячи на порозі сторчаки, визадкував у коридор і префект Ромулюс.
Наступного дня вранці в кабінеті Ромулюса, йде інструктаж. Перед роздратованим префектом заціпеніли групою локотенент Анушку, ад'ютант префекта і ще кілька жандармських офіцерів.
Префект. Ганьба і ганьба, панове. Допустити, щоб якісь сільські дівчиська кинули нам виклик, збудора-жили всю округу! Повторюю — це ганьба. Поїзди летять під укіс, повсюдно проти нас ведуть пропаганду, ночами з нечуваним зухвальством нападають на наші пости... А ми? Ми хляпаємо вухами, а потім, звісно, нам тільки й залишається, що в негліжованому вигляді робити нічні перебіги від своїх блок-постів до Голти...
Анушку. Пане префекте, дозвольте...
Префект. Не дозволю! Нічого не дозволю! Годі! Всю префектуру перетворити в клекочучий кратер вулкана! Озброєні іржавою зброєю діти кидають виклик жандармському легіонові... Більше я не бажаю покривати ваше нехлюйство, діставати за нього гучні ляпаси з Бухареста!
При цих словах офіцери здивовано переглядаються.
Префект (помітивши їхній подив). Так, так, з Бухареста! Чи ви гадаєте, що там нічого не знають про юних ваших розбійників?
Анушку. Але ж ми їх викрили... г П р е ф е к т. Цього мало. Ми їх можемо розстріляти— цього теж буде мало. Від нас вимагають іншого. Злочинці мусять публічно зректися своїх злочинів і своїх переконань... Чуєте?
Ад'ютант. Так точно!
Префект. Якщо ми цього від них не доможемось — там, в Бухаресті, це розцінюватимуть як нашу поразку, як крах всієї нашої виховної діяльності в Трансністрії, як доказ, зрештою, того, що місцева молодь зосталась глухою до нас, до самої ідеї руму-нізму.
Один з офіцерів. Головне було їх виловити, а все інше — це вже дрібниці.
Префект. Не думаю. Виховані колгоспним режимом, ці юні фанатики поки що не виказують ніякого бажання відступитися від своїх переконань і таврувати своїх ватажків... Зломити їхній дух буде нелегко. Сьогодні з Овідіополя на допомогу нам прибудуть кілька досвідчених офіцерів СС. Разом з ними, я сподіваюсь, ми досягнемо поставленої мети. Зрозуміло, що всі засоби для цього вважаються дозволеними... Отже, дійте.
Офіцери, виструнчившись, беруть під козирки.
Камера тортур.