Ніс її був зовсім розпухлий. Потримавши якийсь час сніг біля носа, вона кидала вбік почервонілий злипок і хапала свіжий. Де вона пройшла, вслід їервонілись по снігу такі розсипані червоні злипки.
Серьожка простоволосий вилетів на ґанок.
— Що з тобою, Марійко? — він уперше непомітно для себе назвав її на "ти". Тримаючи ніс у снігу, вона глянула на хлопця з-під хустки і засміялась йому очима.
— її шеф ударив! — сказала Люба за подругу.
— Давай сюди,— гукала тьотя Даша,— треба щось прикласти!
— Вже нічого,— сказала Марійка удавлено, крізь пальці.— Не йде.
Серьожка взяв її під руку, а Люба одразу пустила, відчувши, що так треба. Брат обережно зводив дівчину на ґанок. Марійка на цей раз не соромилась, що хлопець вів її під. руку, а, навпаки, стзшала поруч нього з гідністю, майже гордовито, ще й на подругу озиралась: ну як воно, мовляв? Нічогенька пара?
— Як це трапилось? — звернувся Серьожка в хаті до сестри, коли тьотя Даша поралася біля Марійчиного носа, прикладаючи до нього мокрий рушник.
— Я там не була,— сказала Люба.— Я заховалась в яслах у соломі.
— Ти й звідти все бачила, як миша з нори,— сказала крізь рушник Марійка.
— Цирк, просто цирк,— сміялась Люба.
— Ти, Любко, розповідай толком,— нервувався Серьожка, думаючи, що все це має якийсь зв'язок з листівками.— Розповідай по порядку!
— Ідемо ми вранці на пташарню,— слухняно почала Люба,— коли бачимо — на фермі легкові машини між корпусами. А тут Вінько якраз біжить, батогом вимахує. "Давайте,— каже,— дівчата, в овечник, німці овець на пластинку записуватимуть". Вбігли ми в кошару, аж там повно: ходять між вівцями і шеф з перекладачем, і ще якісь німці з ними, і управитель, і зоотехнік, і наші робітники — свинарки, чабани, фуражири. Німці з якимись булькатими апаратами носяться, штовхаються між овець, як вовки, щось поджеркують, а перекладач пояснює. "Буде,— каже,— передача, піде звідси по всій Європі. І в Францію, і в Бельгію, і в Голландію", і ще кудись. Як, мовляв, швидко відновляється на Україні господарство без більшовиків під німецьким проводом. Під боком у фронту, мовляв...
— Де той фронт! — зітхнула тьотя Даша.
— Вони й прибрешуть... Фронт поруч, мовляв, а ми вже керуємо, наводимо лад, і Україна під нашою рукою щаслива...
— То, мабуть, від Геббельса,— висловив догадку Серьожка.— Від обербрехуна.
— Поставили вони якийсь апарат,— розповідала збуджено Люба,— шеф став біля нього і сказав промову. Нічого ми не розібрали, тільки "украшен" "швайнен", "мільхен"... Потім перекладач звертається до чабана і каже: "їм треба, щоб баран забекав".— "Хай бекне",— каже дід чабан. "Так він не бекає".— "А що ж я йому зроблю, коли не бекає?" Крутили, крутили того барана, а він ні бе ні ме. І шеф розсердився, і перекладач теж. Знову до чабана: "Ми не маємо часу чекати, ми поспішаємо, треба, щоб баран бекнув!" Чабан мовби злякався, виструнчився по-солдатському. "Я ж кажу, хай бекне,— відповідає він і дивиться у вічі перекладачеві.— Хіба ж я йому забороняю?" А баран витріщив баньки на шефа і мовчить.
А шеф на нього і теж. мовчить. Тоді один з фашистів розлютився і, недовго думаючи, сам по-баранячому: "Бе! бе! бе!.." Ми пирскаємо з Марійкою в рукав, а німець — той і не всміхнеться.
— Коли він бекав, на нього всі вівці дивилися,— чмихнула Марійка крізь рушник.
— Чекайте, це ще не все! — вигукнула Люба.— Після цього вони стали скликати всіх і штовхати в тамбур. Я, наче мене хто напоумив,— плиг у ясла і прищулилась, лежу, в щілинку виглядаю. , <
— Я теж в ясла хотіла, так він мене за плече вхопив,— сказала Марійка,— "Панінка, сюди!" — кричить...
— Я бачила, як і тебе, і діда Левона вхопили, і Вінька, доярок, і свинарок, і навіть зоотехніка схопили заодно. Зігнали в тамбур, виставили в два ряди, як хор, а спереду навпроти них апарат той, що записує...
"Співайте якусь українську",— наказує перекладач. Всі переглянулись між собою і мовчать. "Що ж ви,— каже,— мовчите? Хіба ви,— каже,— не знаєте українських пісень? Український народ співучий... Тож починайте". А всі знову мовчать.
— А в Наташі сльози кап-кап,— каже Марійка.— В неї ж такий голос!.. Завжди виводила!..
— Тоді шеф щось миркнув перекладачеві, і цей теж вліз і став поміж фуражирів. "Добре,— каже,— я сам почну, але хто не підтягуватиме... дивіться мені". І почав:
На вгороді ве-ерба ря-а-а-сна...
— І що ж,— Серьожчині очі стали великими, а чорні стрілки брів злякано скакнули вгору,— підтягували?
— Підтягували,— стримуючи сміх, розповідала сестра.— Дивиться шеф, справді, роти у всіх відкриваються, наче тягнуть усі, а чути тільки одного перекладача, що реве, як бугай. Німці нервуються біля своїх апаратів. А шеф тим часом підходить до діда Левона і наставляє вухо йому до рота. А тоді — хляп діда по вуху. "Ти,— каже,— симулянт, ти,— каже,— не співаєш". Підходить до другого, а той також рота роздирає аж до вух, а звуку не дає ніякісінькогої І третій, і четвертий — всі так лише позіхають, як риби. Наче хор німих.
— Коли він, перевіряючи, наставив вухо до мого рота,— сказала Марійка,— я хотіла плюнути йому в вухо. Таке волохате... Аж злість взяла!
— А ти теж тільки губами водила? — спитала Марійку тьотя Даша.
— Атож. Ще співати йому... Всі зівають, і я зівала. Він мене за руку як щипоне і сичить: "Ти осель!"
— А що потім було! Ой, що ж було! —Любка захоплено глянула на подругу. Марійка, світячи з-під рушника, підбадьорила її очима.— Шеф швидко заговорив до перекладача, той знову вискочив до нього, потім оскалився до робочих, як підлиза, і перекладає: "Це, мабуть, старовинні пісні, і молодь уже їх не знає. Виберіть, дівчата, самі собі до смаку таку, знаєте, голосну, широку, українську, ну?" І раптом,— Люба аж задихалась від сміху,— раптом я чую Марійчин голос:
Широка страна моя родная...
Серьожка гаряче, як крізь сльозу, глянув на Марійку:
— Невже? Так і почала, Марійко?
— Так.
— Так, як учора ми тут з тобою співали, Серьожко! — вигукнула Люба.— Тільки перекладач не дав їй далі. Крикнув щось шефу, шеф витріщив очі і з розмаху її кулацюгою просто в обличчя. Вона і впала!..
— Я не впала,— сказала Марійка тихо,— мене чиїсь руки ззаду підхопили і підтримали.
— А шеф лютий, аж посинів... Почав усіх товкти, хто під руку попадеться. Навіть свого перекладача ледве в пику не затопив. Сміха!.. Потім посідали в машини і загурчали до контори.
— Не до контори, а до полонених,— поправила Марійка.
— Ага, я й забула, Вінько-водовоз казав же... Він, на бочку й за ними погнався.... "Шеф,— каже,— думав, що коли полонені під конвоєм, так одразу йому заспівають".
— Теж не співали?
— Стояли, кажуть, всі, як один, зціпивши зуби,— навіть рота ніхто не розтулив. Шеф наказав з усіх зняти сирицеві постоли, які він їм видав на тому тижні, і ганяти босих по снігу три години...
— Я ж казала, що там усі наші,— підшморгуючи розпухлим носом, промовила Марійка.— Бо як тільки їх пригнали з полтавського табору, то перекладач спитав, хто з них перебіжчик, тобто сам перебіг до німців. "Вийдіть,— каже,— такі, пан шеф дасть вам легшу роботу".
— І багато вийшло?
— А ні один! Стоять і в землю дивляться...
— Серьожко,— звернулася до брата Люба,— а то й справді такі апарати, що і в Франції могли б усе крізь них почути?..
— Що — все?
— Як Марійка заспівала "Широка..."
— Думаю, що могли.
— Я ж так і знала! — просяяла Марійка.
Опівдні Серьожка вирушив на Полтаву.
Сніг каламутився, зриваючись у заметіль, співав під лижами, вітер підгонив у спину. За радгоспом Серьожка ще раз оглянувся. Крізь сиву імлу червонів напис на черепиці майстерні.
— Чудово! — сказав Серьожка. Вуха йому щипало, мамина хустка лежала в кишені.
Чи тому, що завдання було так вдало виконано, чи від того, що мамі він привезе хороші вісті про Любу, про те, як вони тут цілий вечір хихотню справляли, чи тому, що Марійка напливає на нього крізь сніг золотими крапелиночками,— хлопець не знав чому, тільки йому було так, що він не йшов на лижах, а справді летів, вони аж співали під ним. Був зараз сам для себе молодим життєлюбцем Уленшпігелем з птахом на плечі, з піснею на вустах. Які хороші на світі є люди!.. І секретар обкому, і Марійка, і тьотя Даша, і Люба, і дід Левон, що не захотів бекати перед німцями... Серьожка хотів би завжди говорити з такими людьми тільки мовою пісні! Мчався понад землею дужим підлетом, ледь торкаючись її бамбуковими палицями, легкими, мов крила.
Вітер розтулювався, день сутенів, сивіло поле, Стаючи з білого попелястим, як розвихрена металева пилюка.
З цієї каламуті вже далеко від радгоспу назустріч
Серьожці несподівано виринула колона чоловік з тридцять. Люди йшли по двоє, відкотивши на вуха пілотки, мовчки подавшись навпроти зустрічного вітру. Всі були в сірих, забитих снігом шинелях, всі — босі. Тільки озброєні конвоїри ішли по боках у чоботях.
Іллєвський, не затримуючись, пролетів повз конвоїрів, дужче звичайного вдаривши своїми бамбуковими крилами.
Обличчя його після цієї дикої картини одразу втратило юнацьку безтурботну ясноту і ніжність, спохмурніло, затвердло, мов обморожене до білої крихкості. Добившись до шляху, зрівняного снігом і помітного тільки по лінії телеграфних стовпів, Серьожка ще раз озирнувся. Ні колони, ні конвоїрів уже не було видно — сама лиш вируюча попеляста туманність.
Хлопець мчав вподовж шляху, лижі сичали під ним, як зміюки, стовпи бігли назустріч і зникали за спиною один за одним. Сивим, металевим попелом вихрилося все — від землі до неба, забиваючи рот, застилаючи зір. А він, стискуючи зуби, ішов тим же упертим підлетом, орієнтуючись по високих стовпах, а пекуча думка вкладалась сама у ритми:
Розлютованим диким звіром Завиває в степу зима, Білі ідуть конвоїри. Біла тьма.
Біла тьма у степах голосить, Полонених валить з ніг. Ідуть полонені босі — Горить сніг!
XVIII
Відбущувало, намело, вляглося. Стояли безвітряні сонячні морози.
Небо вдень мигтіло твердою порцеляновою блакиттю, а ввечері, при заході сонця, воно бралося грандіозним палахкотливим рум'янцем, відсвіти його падали рожевістю на сніги, і все це холодне світіння небес і мерехтіння снігів єдналось, зливалось, виповнюючи всю просторінь між небом і землею дивним мигтінням, танцем світла, фантастичним грай-вом кольорів.
В таку пору над Полтавою, вперше після довгих місяців розлуки, з'явився радянський літак.